Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.
02.01.2021 07:27

А хто ж нас у світ Коліївщини поведе?

Не стало співця часів Богдана Хмельницького і Козаччини Миколи Рябого

Не стало мого старшого друга і навчителя, письменника Миколи Рябого. Неабиякого майстра слова, глибокого знавця Козаччини, Коліївщини і доби Богдана Хмельницького, часів Директорії і УНР, автора багатьох і багатьох повістей та романів. Автора знаменитої епопеї «Ще не вмерла Україна», яка була написана і вперше у журнальному варіанті видрукувана на межі відновлення української Незалежності, за що комуністичні пропагандисти ще встигли за сам лише заголовок твору познущатися над ним.

Для мене він був дорогим і близький тим, насамперед, що в кінці п’ятдесятих років минулого століття, закінчивши Київський технологічний технікум, гірниче відділення, за направленням прибув на роботу до Джуринського шахтоуправління, яке розробляло вапнякові кар’єри у нас за городами, на Лисій горі. Працював майстром, начальником зміни підземного видобутку породи. Коли по закінченні школи я почав трудитися у редакції районної газети, у Миколи Рябого вийшов роман «Берег», якраз про штольні, гірничі видобутки вапняка у селищі Сад-гора.
Я скільки не читав цей твір, то наче бачив свій Джурин, і звивисту нашу річечку у верболозі, і Голинчинський та Русавський яри, пізнавав людей, які у письменника були названі по своєму. Я так занурився у перипетії роману, що написав хвилюючу розповідь про колишніх робітників зміни Миколи Рябого – машиністів каменерізальних машин Михайла Горобця, Михайла Зеленюка, інших джуринян (прізвища їх уже забув, на жаль), опублікував статтю у районній газеті.
Мені зателефонував письменник Микола Рябий із Вінниці, щиро дякував за таку оригінальну рецензію. Через декілька днів приїхав у Джурин, в шахтоуправління. Його зустрічали хлібом-сіллю як героя: з кам’яноріза ж виріс до письменника! Тут ми з ним провели читацьку конференцію поспіль із презентацією його твору. Він обнімався з хлопцями із своєї колишньої зміни, підписував і вручав їм книгу. Тут ми з ним і познайомились, з тих пір, кінця шістдесятих років минулого століття, дружили аж по сьогодні. Він для мене став і старшим другом, і навчителем у журналістиці та в краснописьменстві.
Микола Олександрович на літературній ниві трудився особливо завзято. Що не рік, то у нього виходили друком повісті, романи. Іноді він працював одразу над кількома творами. І, диво, навіть у скрутну пору всенародного зубожіння вмів віднаходити варіанти виходу книг у світ. Тому творів у Миколи Рябого залишилося, як білих гусей на осінь у кмітливих і хазяйновитих господарів… Гергочуть нині сиротливо на окраїні Вінниці, у вуличці, яка чомусь зветься Осінній проїзд…
Письменник М. Рябий надзвичайно уміло володів словом. Хочете відчути особливий запах нашої рідної мови – візьміть до рук томик славного подолянина. Хіба не визнанням словесної майтерності є, до прикладу, те, що коли одне з видавництв, котре свого часу прицілилося на переклад з української на російську знаменитого «Вічника» Мирослава Дочинця, то відомий закарпатець, поміркувавши дещо, заявив, що хотів би побачити свою «сповідь на перевалі духу» лише в обробці Миколи Рябого. І той здійснив такий переклад.
Колись я трішки служив власкором газети «Вінницька правда» у Жмеринці. Навідався, сталося, в гості Микола Рябий із Вінниці. Пішли вечеряти до залізничного вокзалу. Це величезний, завжди урочистий зал. Тут колись приймали самого царя Миколу Другого, частували Симона Петлюру і Михайла Грушевського…
Тільки випили по чарці, у протилежному кінці ресторації група чоловіків у шикарній формі літунів цивільної авіації все поривається заспівати пісню і з напів куплета вона у них глохне. Вдруге, вп’яте, десяте…
Випили ми з Миколою по другій і по третій чарчині, він швиденько закусив, витер старанно вуса, підвівся і каже:
- Ану пішли до них… З’ясуємо, чого в них пісня не виходить…
Виявилося, що це екіпаж якогось літака, котрий відганяв кудись там свого лайнера на ремонт, застряг до ранку на вузловій станції, очікуючи потрібного потяга. А пісню вони хочуть заспівати свою, про екіпаж реактивника. Та все не виходить. Кажуть, мовляв, заспівувач дома залишився…
Вислухав те все Рябий, як заспівав тут їхню пісню, аж здається, світло у царському залі померкло:
Первый, второй и третий,
Четвертый, пятый и шестой…
Літуни аж на ноги зірвалися. І ця пісня звучала разів із п’ять підряд у їх спільному виконанні. Закричали весело, як на аеродромі: «Пішло…».
Співав їм того вечора Микола Рябий і стрілецьких пісень, і давніх народних. Не знаю, чи знав їх так багато будь-хто в Україні як мій учитель… У нього був й унікальний співочий дар…
На початку минулого десятиліття видав Микола Олександрович незбагненну книгу, озаглавлену «Золота колиска». Це була раритетна антологія української пісні, стрілецької, зокрема. Скільки ж там зібрано в одежі слова унікальних історій, пов’язаних з пісенною творчістю українського народу… Ту книгу нині не знайти й зі свічкою. Знаю, що Микола Олександрович ставив собі за мету ближчим часом видати нове, доповнене видання тієї «колиски…" Не склалося…
Нині вранці зачувши страшну новину, я кинувся до комп’ютера і одразу наштовхнувся на світлини, які залишилися після єдиного візиту Миколи Рябого до мене в село. Мудра сучасна техніка в кутику записала, що все відбувалося вранці, близько восьмої години ранку, 14 серпня 2014 року. (Знімки нижче).
Мій двоюрідний брат Василь Євдокимович Сайчук із Джурина, якого я вважаю найбільш начитаним вінничанином, дізнавшись про першосічневу втрату Нового року, сказав:
- Якби Микола Рябий написав лише один роман "Коріння", він для мене все одно був би найталановитішим письменником-подолянином. А він же ж мав іще трилогію "Змеледухи", "Калину над Прірвою", "Облаву на озброєного вовка" про ставку Гітлера Вервольф. Найбільше мені шкода, що 24 січня 2021 року він мені не зателефонує і не заспіває на мій 70-літній ювілей знамениту і улюблену свою стрілецьку пісню "Чи то буря, чи то грім..." А торік обіцяв... Як же ж він її чудово виконував!
Своєрідною вершиною літературного мистецтва письменника М. Рябого є уже декілька разів перевидана книга «Україна – земля козаків». Це опрацьований Миколою Олександровичем подорожній щоденник сина Антіохійського Патріарха Макарія, Павла Алеппського, архидиякона, мандрівника, письменника. Отець Павло двічі з батьком побував в Україні, познайовився з київським митрополитом Сильвестром Косовим. 21 червня 1654 під Богуславом зустрівся з гетьманом Богданом Хмельницьким. Треба, щоб ця книга була в кожній нашій світлиці, тоді Україна точно буде українською.
Народився Микола Рябий 7 грудня 1936 року в селі Чоботарка (нині це с. Заболотне Крижопільського району, яке є й батьківщиною академіка Данила Заболотного, про якого літератор створив блискучу повість «Чутки про смерть перебільшено», помер М. Рябий – 1 січня 01. 01. 2021 р. у Вінниці.
Прощай мій старший друже і навчителю. Ти мені багато допоміг у житті. Земля тобі пухом, царство небесне… Вічна пам'ять!

А хто ж нас у світ Коліївщини поведе?
А хто ж нас у світ Коліївщини поведе?
А хто ж нас у світ Коліївщини поведе?
Відправити:
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи