Коли хлопчаками пасли ми корів за селом, то у кожного кутка були свої захоплення. Одні потайки "позичали" в батьків цигарки і тютюн, вчилися з малолітства під ніс собі смалити та цвиркати слину крізь зуби. По-дорослому - по-парубоцьки. Ми, корейці, бо чомусь наш сільський вибалок за річкою Вовчицею називали Кореєю, читали навперебій "бойові" - про війну та шпигунів книжки. І ніхто не курив. Я й по нині жодної сигарети не взяв у губи. Бо якби, мабуть, разок-другий затягнувся тоді у полі тонким, думанним димком, то смалив би й по нині. Не приведи, Господи!
А десь у класі шостому-сьомому почали наші хлопці записуватися... в музиканти. Був у селі духовий оркестр. А тут колгосп збудував величезний будинок культури, купив нові превеликі мідні труби, як сонця вогнисті вони було. І на котресь із свят ті молоді музиканти, як ударили польку, краков’як, то танцювало, здається, пів села.
Але головне з’явився новий капельмейстер. Наш шкільний учитель музики. Став він записувати хлопчаків на курси музикантів. Чую, один із наших пастушків уже ходить на заняття, інший. З кола моїх приятелів поступив на духовика роком старший Мирон. І я заспівав дома: мовляв, піду в оркестр.
- Еге, іди-іди, - усміхаючись, каже мати, - тільки ж дивись, щоб тебе там хлопчаки не засміяли, як ти вовком затрубиш при перевірці музичного слуху. У тебе ж геть немає його…
Це ж як, дивувався я? Батько як вип’є чарку, то його «за туманом нічого не видно…» слухає половина Кореї. А на весіллі чи родинах маму так і просять жіночки: «Лікеріє! А ну-мо, заспівайте вашої любимої…»
- А хто ж винен, що ти таким уродився, - пояснює мати. - Інші он до твого віку жодного віршика не знають, а ти хоч цілий вечір будеш на пам'ять розказувати, всі заслухаються. У п’ять років уже газету читав, а вони ще й по нині над книжкою бекають та мекають… Як і твій Мирон…
Мирон тим часом на полі хвалився, що в нього на курсах уже є свій альт, лискучий духовий інструмент, і він вивчає ноти.
- Та там наука не складна, - розповідав. – Важливо повторювати так: "іста-т-та, істатта, іста-т-та…"
От ми всі й бігали за своїми коровами, повторюючи: «істатта, істатта…»
Одне слово, з самого дитинства у мене любов до духового оркестру, нереалізована мрія стати музикантом. Казати б, ведмідь не пустив, потоптався по вухах.
Тому приїхавши 15 липня ц.р. на Вінниччину, на знамените Володіївецьке весілля, побіг я одразу подивитися та послухати в церковному дворі знаменитих барських музикантів. А вони таке витинали, аж дух перехоплювало. У церкві відбувався урочистий процес вінчання молодих на автентичному торжестві, яке відтворювало події 1900 року, коли тут брали шлюб майбутній президент УНР в екзилі Андрій Лівицький та його кохана Марія Ткаченко, заради чого, власне, і з’їхалися всі люди у віддалене подільське село, то аж з храму прибігли жіночки. «Хлопці і дівчата! – кричали. – А ну, трішки перепочиньте… Просив батюшка тиші: дуже ви гарно граєте, аж у церкві танцювати хочеться. А це дуже су-у-урйозна процедура, звертання до Бога…»
Тут то я вже мав час і спокій, щоб усіх роздивитись і порозмовляти з числа оркестрантів. Бо зодягнені були музиканти, як на парад: чорні штани і пишнобарвна вишита сорочка в кожного. Помилуйтесь на світлині. В одного з музикантів, як бачите, ще й звабливий, пишний кутасик під шиєю. Мабуть, старший в оркестрі, подумалось. Ні, помилився я. Капельмейстер тут інший. Це Микола Коваль, той, що крайній ліворуч. Навіть з вигляду веселий, усміхнений, видно, що толковий чоловік. Він трудиться директором одного з будинків культури у місті Бар.
Музичний гурт носить дещо суголосну назву з райцентром - «Барви». Йому вже літ та й літ. Дехто каже, що понад тридцять п’ять років. Але точно відомо, що барські духовики ось уже тринадцять років (!) носять звання народного колективу. А це не жарт, позаяк подібне високе звання треба підтверджувати на іспитах кожних три роки. І все в них виходить, краще не придумати…
Можливо, ще й тому, що у складі колективу є й одна музична ґаздиня – пані Лариса Коваль. Ви вже могли й здогадатися, що вона дружина самого пана капельмейстера. У них справжня музична сім’я, оскільки пані Лариса Коваль викладач музики Барського педагогічного коледжу. В оркестрі гурту «Барви» вона королева... ударних інструментів. Щоб показати, як працює гурт з панною музиканшою, я віднайшов в Інтернеті і демонструю вам записи наживо одного з виступів оркестру. Будь ласка, подивіться та послухайте - https://www.youtube.com/watch?v=Xa-Dwb3jdzc або ось тут - https://www.youtube.com/watch?v=b45IjhiShM8
Хлопці-музиканти розповіли, що вони універсальний музичний гурт. На весіллях використовують духову, а також інструментальну музику. Як хто з людей забажає.
Можливо, вам цікаво, скільки коштує музична доба у тамтешніх знаних музикантів? 6,5 тисячі гривень. Але можна торгуватись...
Із барськими «Барвами» у нас, організаторів реставрації Володіївецького весілля, вийшла така придибенція. Аби бути історично правдивими, мали проводити ми автентичне торжество 15 липня, яке відбувалося саме цього числа, у зеніті літа 1900 року. А це випадало на цьогорічний понеділок.
«Але чи зможуть з’їхатись на оказію люди в робочий день?» – виникло логічне питання. І тут саме життя розв’язало проблему. Виявилося, що у неділю, 14-го, музикант «Барв» уже зайняті на весіллі, позаяк, до них на гру жива черга на місяці вперед. Не відміняти ж людям торжество. А інших музикантів, вирішили у районі, окрім гурту Миколи і Лариси Ковалів на таке свято не варто запрошувати. "Барви", відомо, це справжні музичні віртуози, сказати б, істинна візитівка культурного рівня району. А народу, передбачали, має з'їхатися на незвчине торжество чимало, то ж треба показати як найркаще. Тому, власне, реконструкція зіркового весілля Лівицьких у Володіївцях успішно відбулася точно через 119 літ, 15 липня. У понеділок. Ну й що з того, що не в вихідний. У добрих людей і понеділок чудовий весільний день, якщо є такі шикарні музики!
