Коли Крим для нас був домом

Ну, як, скажіть, було не полетіти. Побувати в закритій зоні відпочинку колишніх небожителів політбюро, спуститися серпантином до суворо охоронюваної зони загадкового селища Олива. А потім не подивитися кіно цієї вишуканої манірності, де жантильні і задавакуваті москвичі опускаються до рівня Л. Кравчука і інших. Я швидко кинувся прасувати штани і сорочку, наповнювати різними нехитрими речами свій похідний рюкзак. Незабаром під хатою з’явилося редакційне авто. І ми помчали з водієм практично аж до самого в’їзду в місто Бориспіль з боку столиці. Там знаходився контрольно-пропускний пункт військового аеродрому. За коротеньким списком мене запустили на його бетонну територію. Неподалік КПП вже розігрівав двигуни великий лайнер.

Журналістів на борту виявилося всього декілька. Летіли люди зі служби протоколу адміністрації президента, декілька генералів, учасники завтрашніх переговорів.

Мухалатка запам’яталася м’якими і ніжними запахами квітів і моря. Довгим та звивистим серпантином дороги від траси угорі до ледве примітних приміщень у густих заростях дерев і квітучих, запашистих кущів над морем. Відгороджених від зовнішнього світу режимними постами. Багатством, навіть швидше – вишуканою показною позолотою убранства всередині просторих, мармуром оздоблених приміщень, багатих килимових доріжок, розкішних картин, розбуялих букетів квітів.

За зачиненими дверима тривалий час працювали делегації двох країн. На якийсь час туди запустили журналістів з камерами, і тільки потім почалася прес-конференції глав держав. Поруч із Леонідом Макаровичем Кравчуком з'явився той, що зично зі зламом у голосі казав: "Панімаєш, отдайом всьо, что только можна Украінє..." Яким же то все було обманом...