Чий рукопис книги достойніший?

Добра для мене і моїх читачів новина надійшла цими днями: до кінця нинішнього року вийде друком моя нова книга «Постаті з вирію». Робота, над якою мучусь, караюсь, але не каюсь і день, і ніч уже з грудня минулого, 2015 року, і не маю ніякого спокою. Аби ж ви знали паничі-читачі, що найважчою, за моїм переконанням, є праця письменника чи поета. Тому, що коли ти муляр, до прикладу, або ж автослюсар – вимив руки, сів, пообідав, чарку випив і про те чим займався досі тут же забувся. Згадаєш, можливо, аж завтра. А тут не вийде. Кожної миті твій мозок працює над тим, щоб дібрати краще, доладніше слівце, який штрих до образу, конструктивну деталь сюжету покласти за якою. Бо ж відомо, що лише гостре словечко колить людське сердечко…

У моїй же ж ситуації все вийшло, як при запізнені на пароплав. За добу до закриття «трансферного вікна», так я образно назвав Конкурс серед письменників столиці, на відбір найдостойніших творів для публікації їх за кошти Київської міськдержадміністрації: таку угоду уклала з КМДА Київська організація Національної спілки письменників України. Авжеж, хоч би раз допомогти  бідним творцям пера. 17 червня ц.р., за годину до кінця робочого дня здав я рукопис книжки на конкурс.

Через два місяці стали відомі результати. Знаю лишень, що начебто десять членів конкурсної комісії, не відаючи того, хто є авторами творів, так би сказати, інкогніто, оцінювали прочитане за п’ятибальною шкалою. До розгляду начебто було подано 68 творів членів НСПУ столиці. Мої «Постаті з вирію» набрали найбільше серед поезії, прози, драматургії – 42 бали! Ось підсумки конкурсу – документ.  

Відібрано, як бачимо, двадцять кращих робіт, однак уже відомо, що через брак коштів, видадуть лише 12 (дванадцять) книжок. Про них повідомив сайт Київської організації НСПУ – читайте тут, або тут.

Що ж таке мої «Постаті з вирію»?

Я представлю частину анотації, яка з’явиться в книзі, і головна суть мого неспокою відтак стане відома. Отож читайте:

«Твір Олександра Горобця робить велику справу - повертає до життя втрачені Україною в течії подій і часу імена своїх скромних, але відважних героїв. Як, скажімо, доктора права, гуцула Романа Домбчевського і його дружини, журналістки, активістки «Просвіти» Ірини. Невиправдано забутих в Україні, зате щиро шанованих і по нині американською діаспорою. Письменник у ролі дослідника повістує нам про поліглота (володів вісьма мовами народів світу!), юриста Домбчевського, активіста «Спілки визволення України», сотника Української галицької армії, правника, котрий у спольщеній Галичині підготував і видав феноменальну працю «За права мови». Це по суті була велична конституція духу українців, яких, на підставі правових аргументів і резонів автор переконував завжди спілкуватися рідномовно. І насамперед у судах, інших державних установах.

            Якою мала бути реакція на це тих, хто приніс у Західну Україну так званий «золотий вересень» восени 1939-го, хто утверджував гегемонію московітства на одній шостій земної тверді? Звичайно ж, вони одним із перших ув’язнюють правника, поліглота Домбчевського. Звинувачують за розстрільною кримінальною статтею 54-13 КК УРСР. Але умілий юрист під час засідання Військового трибуналу буквально знищує нікчемні звинувачення комуністичних посіпак, добивається того, що йому «виписують» лише сім літ таборів. Однак страх сталіністів перед мудрим правовідом такий, що йому, після відбуття «покарання», забороняються: а)повертатися в Західну Україну; б) займатися юриспруденцією; в)писати статті; г)будь-де публікуватися.

Аби вижити, за щось жити, Роман Домбчевський прямує до Одеси і влаштовується… вантажником  у морському порту. Тим часом дружина, Ірина Домбчевська з донькою Христиною, після арешту чоловіка втікає в буремну, фронтову Європу, звідти до США. Бо її відому журналістку, колишнього управителя шпиталю Українських січових стрільців, уже розшукує НКВС.  Вона до останніх своїх днів 1965-го року намагатиметься віднайти свого Романа. Звичайно ж, нічого не знаючи про те, що він ще 1952-го, у страшенній нужді, моральній розпуці піде за світи, втративши надію дізнатися про долю рідних.

            У цій трагедії сім’ї українських патріотів, як у крапельці роси, віддзеркалюється величезна драма нашого героїчного народу, якого нещадно гнобили, знищували московіти. І вона може слугувати на суді над комунізмом яскравим доказом варварства сталіністів.

            З цією книгою постають світлі образи невиправдано позабутих українців Романа та Ірини Домбчевських, їхньої доньки Христини Навроцької, яка надалі стала відомою громадською діячкою США, тривалий час працюючи заступником голови всесвітньо відомого «Союзу Українок Америки» (СУА), які завдяки старанням письменника-дослідника повернулися в Україну. Ось чому книжка називається «Постаті з вирію».

         У творі ще декілька хвилюючих документальних розповідей про українців, які відстоювали свою честь і чесноти нашої нації в роки Другої світової війни та в нинішні драматичні дні. Тут і невідомі сторінки з життя Івана Франка, Михайла Коцюбинського, історика й письменника Дмитра Дорошенка, репресованого і забутого справжнього автора сценарію культового радянського кінофільму «Трактористи» подолянина Аркадія Добровольського,  зацькованого у світі українця Івана Дем’янюка. А ще нікому невідомі гранки і листи читачів україномовної газети «Українська дійсність», яка в сорокові роки минулого століття видавалася в Берліні. Ви знайдете в творі багато цікавих фактів і життєвих новел».

            Справді, все цікаве, хвилююче, те з чим ви, звичайно ж, ще не зустрічалися.

            Угодою між КО НСПУ (столичною письменницькою організацією) та КМДА передбачено, що частина виданого накладу книг одразу потрапить до бібліотек Києва, шкіл, вишів, а певна кількість буде передана письменникам. Уже зараз формую список тих, хто бажає отримати книжку – пишіть на адресу - [email protected]

            Розраховую вручити вам подарунок на Різдво.