Що Україна втрачає разом із Дебельцевим?

                Усе частіше доводиться чути, навіщо, мовляв, нам те Дебальцеве. Такий собі відставний дипломатичний діяч сучасності, як Олег Волошин, унікальною скоромовкою пів години на одному з українських телеканалів довбав аудиторію на ніч несосвітенними переконаннями, що давайте здамо, і забудемо. Ця упертість на фронті буцімто так потрібна, як при обороні Донецького аеропорту. Лише зайві жертви.

                Ця позиція просто таки безглузда, якщо не ворожа. Чому?

                В Україні є чотирнадцять важливих залізнично-транспортних вузлів-розв’язок. Таких, як Київ, Одеса, Львів, Жмеринка, Коростень, Бахмач, Лозова та інших. Перехрестя шляхів сполучень з мережею розвантажувально-навантажувальних механізмів, складських приміщень. Дебальцеве серед них, за своєю важливістю, знаходиться на шостому (!) місці. Здати цей залізничний вузол – означає помітно підсилити агресивні потужності загарбників. Дати їм можливість звити потужне сировинно-арсенальне тилове кубло.

                Скільки, скажіть, завезла Росія на окуповані території так званих «гуманітарних конвоїв»? Тринадцять, здається, по 160-180 транспортних фур у кожному. Звісно, що не просто доставити в бочках нафтопродукти для сотень танків і бронемашин. Чи снаряди, ракети. Ось чому, не встигли вивантажитись одні авто, вже сформовано інший транспортний караван. Оволодіння ж ворогом Дебальцевим значно спрощує логістику, коли під покровом ночі замість трьох-чотирьох «гумконвоїв» на українську територію зайде один ешелон з цистернами та вагонами боєкомплектів. Ось чому Дебальцеве на фронті це винятково стратегічний, життєво-важливий пункт. Власне, як і Донецький аеропорт.

                Для Росії відновити наше подовбане снарядами й мінами летовище – доба-друга часу, і тоді відкриються повітряні ворота Донбасу. Доставляй блискавично небом і техніку, і живу силу. Тому те, що геть злисіла від споруд повітряна гавань з усіх боків прострілюється, це наш порятунок. І тому жертви не були напрасними. Не дури, чоловіче, людей, не насміхайся над нашим горем…

                І тому заяви О. Волошина, як і народного депутат України Анатолія Матвієнка, який публічно  переконує всіх, що треба «вирівняти» лінію фронту, фактично здати опорні пункти ворогові, це все одно, що заклики подарувати окупантам весь Донбас, услід за Кримом. Не мені оцінювати ці заклики, але за цим щось явно стоїть…

                Інше. Я дивуюся, чому керівництво держави так тупо вперлося в «норманський формат» розв’язання проблеми Донбасу, як і повернення Криму. Кому не зрозуміло, що і для фрау Меркель, і для мосьє Олланда українські проблеми, наша територіальна цілісність абсолютно вторинні після своїх російсько-німецьких та французько-російських проблем.

                Як для лідерів ЄС, їм насамперед важливо, щоб у Європі не стріляли. А тут розв’язалася і не припиняється справжня битва, війна. Тривожать з цього приводу свої внутрішні проблеми. Майже тридцять відсотків торгового обороту Німеччини – від зв’язків з Москвою. Не забуваймо, що від європейських санкцій щодо Росії страждає економіка і Німеччини. Магнати ФРН тиснуть на канцлера: потрібно закінчувати з цим Донбасом. Франція на утримання споруджених для Москви «Містралів», які вже давно мала забрати Росія, витрачає мільйони доларів щодоби. До ста мільйонів на місяць. Тому й Парижу  теж понад усе потрібно, щоб російсько-українська виразка зникла. Який тут найлегший спосіб і для Меркель, і для Олланда? Звісно ж, спосіб умиротворення агресора: нехай бере, що хоче…

                Захопив Крим – давися ним. Відчекрижив частину Донбасу від материкової частини України – жуй і його. Але тільки зупинися… Перестань стріляти… Це не естетично…

                І тому «нормандський варіант» вирішення проблеми Донбасу для України – це свідома здача на милість ворога. За потурання наших найкращих «друзів» - Німеччини та Франції.

                Я дивуюся, чому Україна не вимагає, щоб справа розв’язувалася на рівні гарантій Будапештського меморандуму 1994 року, чому за стіл перемовин з нами та Росією не сідають Сполучені Штати Америка і ВЕЛИКОБРИТАНІЯ. Ті, хто гарантував Україні безпеку і територіальну цілісність після здачі ядерного озброєння. Чому не працює цей офіційний варіант розв’язання міжнародного конфлікту, який має статус гарантійної угоди?

                Я виділяю Лондон тут тому, що прем’єр-міністр Англії Девід Камерон є чи не найбільш поміркованим сучасним політиком і радикально налаштованою людиною щодо Росії та її лідера – Адольфа Путіна. Послухайте, почитайте його публічні заяви з цього приводу – переконаєтесь самі.

                А потім, я, до речі, про це вже не раз пишу, що нині Лондон, це своєрідний другий наш фронт боротьби проти путінізму і кремлівської фашизації стосунків з сусідами в післявоєнній Європі. Маю на увазі судовий процес, який там розпочався, зокрема, і персонально проти глави російської держави, котрий, як можна зрозуміти, віддав особисте розпорядження на вбивство колишнього співробітника ФСБ Олександра Литвиненка з допомогою ядерного плутонію. Громадськість туманного Альбіону добре посвячена в ці перипетії і підтримує українців. Чому ж наші вожді не використовують Англію, як потужного світового гравця проти імперських забаганок Кремля?

                Про це, між іншим, я говорив у студії каналу 112.ua 17 лютого ц.р.  

   А тут повний  текст виступу адвоката сім'ї Литвиненко у суді,  який розкриває механізми знищення Кремлем ворога Путіна, з доказами злочинів, зафіксованими Англійською королівською розвідкою МІ-6.