Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
02.03.2016 14:10

Залік на п'ять

Провідний юрист PLP Law Group, керівник практики ІВ

Враховуючи економічну ситуацію в країні, право вимоги стало певним активом, яким можна з користю розпорядитись у правовідносинах як з боржником, так і з кредитором.Так, учасники господарських та цивільних правовідносин все частіше одним із інструментів вир

Відповідно до загальної теорії цивільного права суб’єктами зобов’язання є управомочена особа (кредитор) та зобов’язана сторона (боржник). Кредитор – це особа, яка уповноважена вимагати від боржника виконання певної дії або утримання від неї, а боржник – це особа, на яку покладений обов’язок вчинити таку дію. Суб’єктивне право, яке належить управомоченій стороні у зобов’язані є правом вимоги, а суб’єктивний обов’язок сторони є боргом.

Враховуючи економічну ситуацію в країні, право вимоги стало певним активом, яким можна з користю розпорядитись у правовідносинах як з боржником, так і з кредитором.

Так, учасники господарських та цивільних правовідносин все частіше одним із інструментів вирішення проблем, пов’язаних з погашенням заборгованості, використовують договори про відступлення права вимоги та угоди про зарахування однорідних зустрічних вимог.

Проте на практиці укладання подібних договорів має ряд суттєвих особливостей. Про них детальніше.

Зарахування зустрічних однорідних вимог

Особливість заліку зустрічних однорідних вимог полягає в тому, що він може припинити відразу два зустрічних зобов?язання за умови рівності розміру вимог.

Відповідно до ст. 601 ЦКУ та статей 203, 220 ГКУ зобов?язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред?явлення вимоги.

Отже, для зарахування вимог необхідне додержання трьох умов: вимоги повинні бути зустрічними, однорідними та такими, строк виконання яких або настав, або визначений моментом пред?явлення вимоги.

Першою умовою є зустрічність вимог. Законодавцем мається на увазі одночасна участь сторін у двох зобов?язаннях, де кредитор за одним зобов?язанням є боржником в іншому. Тобто контрагенти в двох різних зобов’язаннях одні і ті самі, проте виконують по відношенню один до одного різні ролі. Боржник за один договором є кредитором за іншим і навпаки.

Торкаючись поняття однорідності вимог можна одразу зрозуміти, що тут все трохи складніше. Пов’язано це з тим, що правового тлумачення цього визначення як такого законом чи підзаконними актами не наводиться. Єдиний промінь світла був пролитий у Постанові Верховного Суду України від 09.12.2008, де вказується, що однорідність вимог походить з їхнього матеріального змісту та юридичної природи і не залежить від підстав, що зумовили виникнення зобов’язань. Це означає, що вимоги вважаються однорідними, якщо зобов’язання сторін стосовно одна до одної мають бути виконані однаково, до того ж підстави таких зобов’язань можуть бути різними. Наприклад, ТОВ «А» за договором поставки винне ТОВ «В» 1 тис. грн, а ТОВ «В» винне ТОВ «А» до договором купівлі-продажу також 1 тис. грн. Враховуючи, що зобов’язання ТОВ «А» перед ТОВ «В», як і ТОВ «В» перед ТОВ «А» має бути виконане шляхом оплати грошових коштів – такі вимоги вважаються однорідними. До того ж до прикладу, якщо ТОВ «А» за договором купівлі-продажу винне ТОВ «В» 1 тис. грн, а ТОВ «В» за договором поставки винне ТОВ «А» продукцію, то такі вимоги не будуть вважатися однорідними, оскільки вимоги мають різну юридичну природу та різний матеріальний зміст.

Як відомо, залік є можливим за тими зобов’язаннями, строк яких вже настав, або, якщо строк виконання визначений моментом пред’явлення вимоги. До того ж важливо, щоб строк виконання зобов’язання настав за двома зобов’язаннями. Оскільки, якщо за одним договором строк виконання настав, а за другим ні, то зарахування стане можливим лише після настання строку виконання за другим зобов’язанням. 

Лише сукупність трьох умов – зустрічність вимог, їхня однорідність та настання строку виконання може слугувати підставою для розгляду сторонами можливості оформлення заліку.

Також хотілось би розглянути питання часткового заліку. Йдеться про ту більшість випадків, коли, з одного боку, ТОВ «А» винне ТОВ «В» 1 тис. грн, а ТОВ «В» винне ТОВ «А» 2 тис. грн. З огляду на залік можливо провести за найменшою сумою зобов’язань. Так, взаємозалік ТОВ «А» і ТОВ «В» відбудеться на 1 тис. грн, до того ж для ТОВ «А» зобов’язання за договором припиняться, а зобов’язання ТОВ «В» перед ТОВ «А» зменшиться до 1 тис. грн. Суму залишку необхідно ретельно прописувати у договорі про зарахування зустрічних вимог, щоб ані між сторонами не виникало спорів, ані податкові органи не мали зачіпки для проведення перевірок таких угод.

Зачепивши питання правової форми угод про зарахування вимог розглянемо варіанти оформлення взаємозаліку. Частиною 2 ст. 602 Цивільного кодексу України передбачено можливість направлення однією із сторін зобов’язань заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог. За своєю природою така заява є одностороннім правочином, який не потребує волевиявлення іншої сторони. У випадку, якщо інша сторона зустрічних зобов’язань заперечує проти зарахування вимог, вона може оскаржити таку заяву лише у судовому порядку. Крім того, з огляду на Постанову ВГСУ від 30.07.2014 у справі №909/1094/13, зарахування вважається проведеним у випадку, якщо воно відбувається на підставі направленої заяви про зарахування вимог, після отримання іншою стороною такої заяви. Саме тому для уникнення у майбутньому спорів краще фіксувати зарахування зустрічних однорідних вимог укладанням між сторонами угоди.

А що ж чекає сторони, якщо одна із умов, передбачених ст. 601 ЦКУ та статтями 203, 220 ГКУ, не додержана проте договір про зарахування зустрічних вимог укладено. У таких випадках договір про зарахування зустрічних вимог може бути визнано судом недійсним. Крім того, якщо податкові органи, доведуть, що сторони є взаємопов’язаними особами перевіркою усе не закінчиться.

Чи можливий взаємозалік на стадії виконавчого провадження?

Дуже часто виникають ситуації, коли сторони досягають консенсусу лише на стадії примусового виконання рішення. Чи можливий такий шлях врегулювання спору на стадії виконавчого провадження чи вже запізно?

Левова частка судової практики щодо оскарження зарахування зустрічних однорідних вимог пов’язана із відмовою державного виконавця виносити постанову про закінчення виконавчого провадження, у зв’язку із взаємозаліком. Державні виконавці апелюють тим, що такого способу виконання зобов’язань як зарахування зустрічних однорідних вимог прямо не передбачено в Законі України «Про виконавче провадження» та інших підзаконних актах. Крім того, вони посилаються на той факт, що судом під час винесення рішення встановлюється спосіб виконання рішення, що полягає у стягненні заборгованості. Отже, спосіб, який обраний сторонами, є таким, що порушує встановлений судом порядок і не може бути використаний на стадії виконавчого провадження.

Така позиція державних виконавців певний час підтримувалася судами. Проте останні тенденції свідчать про кардинальну зміну позиції суддів, яка була підтримана судами вищого рівня та є такою, що дає змогу сторонам зобов’язання здійснити залік на будь-якій стадії розгляду спору. Так, згідно із ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження», виконання судових рішень здійснюється на підставах та у спосіб, визначених цим законом та іншими законами та нормативно-правовими актами. Зазначений закон не містить заборони щодо можливості виконання судового рішення шляхом проведення зарахування зустрічних однорідних вимог. Добровільне виконання може здійснюватись у будь-який передбачений чинним законодавством спосіб, або у спосіб, що не суперечить вимогам чинного законодавства. Якщо залік не потрапляє під обмеження, встановлені ст. 602 Цивільного кодексу України, він вважається таким, що може бути здійснений сторонами.

Можливість здійснення сторонами взаємозаліку на будь-якій стадії – це та можливість, яка дає змогу сторонам у будь-який час схаменутися та мирно вирішити спір. Добре, що це підтримується більшістю судів та не створюються додаткові перешкоди на шляху сторін до примирення. Крім того, якщо згадати глобальну роль закону та права, то згідно зі вченням про правовий прагматизм, право існує на користь людині та суспільству та не повинно спричиняти дисбалансу.

Відступлення права вимоги

Одним із способів заміни кредитора у зобов’язанні, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 512 Цивільного кодексу України, є передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Тобто для реалізації встановленого цивільним законодавством механізму заміни сторони у зобов’язанні учасниками правовідносин укладається договір, яким посвідчується факт переходу права вимоги. Сторонами договору про відступлення права вимоги можуть бути як юридичні, так і фізичні особи.

Судами помилково ототожнюється цесія з договором факторингу. Ця проблема походить із суті обох договорів. Так, ст. 1077 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором факторингу, за яким здійснюється фінансування під відступлення права грошової вимоги, одна сторона, яка іменується фактором передає або зобов?язується передати грошові кошти в розпорядження (клієнта) другої сторони за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов?язується відступити факторові своє право грошової вимоги до (боржника) третьої особи. Частиною 2 та 3 цієї самої статті передбачена можливість укладення договору факторингу з метою забезпечення виконання зобов?язання та договірне передбачення обов’язку фактора надавати клієнтові послуги пов?язані із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Крім того, законодавцем чітко визначені обмеження щодо кола суб’єктів та можливості наступного відступлення права вимоги за факторинговими договорами.

Зважаючи на це та на аналіз норм ЦК України, можна зробити висновок, що договір щодо відступлення права вимоги не може розглядатися як договір факторингу лише, якщо він не відповідає вимогам, встановленим для договорів факторингу.

З цього видно, що договори про відступлення права вимоги не передбачають плати (винагороди), право вимоги передається в тому обсязі, в якому є, а новий кредитор передає кошти первинному кредитору за умови їхнього повернення від боржника.

Така сама правова позиція висловлена у постанові ВГСУ від 13.10.2005 №14/113, постанові ВСУ від 10.07.2007 №26/347-06-6531, та у листі Міндоходів №14656/6/99-99-19-03-02-15 від 04.11.2013. Поняття плата за договором факторингу розглядається як прибуток у вигляді різниці при обміні грошей на дебіторську заборгованість. Так, договір щодо відступлення права вимоги на умовах платності є за своєю природою договором факторингу (ст. 1079 ЦКУ). Тобто такий договір може укладатися лише банком або фінансовою установою. Якщо така законодавча вимога не дотримана, то такий договір може бути визнаний недійсним. Також слід звернути увагу, що договір факторингу спрямований на фінансування фактором клієнта шляхом передання в його розпорядження певної суми грошових коштів. Тобто надання фактором послуги. Така послуга надається лише за плату, розмір якої визначається договором. До того ж винагорода, яка передається фактору клієнтом, не може розглядатися як плата за надання фінансових послуг.

Тож, якщо за договором за певну винагороду передається право вимоги грошового боргу, то такий договір є договором факторингу, якщо ж право передається за номінальною вартістю або передається за винагороду право вимоги не грошового боргу – такий договір є відступленням права вимоги. До того ж, якщо право вимоги відступається на безоплатній основі, то сума відступленого боргового зобов’язання також розглядається як плата (винагорода). Тому краще відступлення права вимоги здійснювати за номінальною вартістю. Дотримання цієї умови, на жаль, робить договір відступлення права грошової вимоги непривабливим для сторін.

Саме тому варто звернути увагу на ч. 3 ст. 656 ЦК України, відповідно до якої право вимоги може бути предметом договору купівлі-продажу. У такому випадку до договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються норми про відступлення права вимоги, якщо інше не передбачено договором або законом. Отже, за таким договором може бути передбачена винагорода, до того ж такий договір не може розглядатися як договір факторингу враховуючи таке. Предмет договору купівлі-продажу простий: продавець зобов?язаний передати право грошової вимоги у власність покупцеві, а покупець зобов?язаний прийняти його і сплатити за це певну суму.

А ось предмет договору факторингу має комплексний характер: це і зобов?язання фактора щодо фінансування клієнта, зобов?язання клієнта з оплати послуг фактора з фінансування, і зобов?язання клієнта відступити факторові своє право грошової вимоги до третій особі (боржника). Якщо в договорі встановлено, що одна зі сторін має тільки обов?язок передати іншій стороні право грошової вимоги до третьої особи (боржника), а інша сторона договору має тільки зобов?язання прийняти це право вимоги та сплатити за нього певну грошову суму, то такий договір навряд чи можна назвати договором факторингу. Адже в цьому договорі не передбачено зобов?язання однієї сторони з надання в розпорядження іншій стороні грошових коштів та зобов?язання іншої сторони щодо здійснення оплати за такі послуги. Тому, враховуючи сутність договору купівлі-продажу ним може бути передбачена винагорода.

Крім того, слід зазначити, що дуже часто фіскальні органи набуття права грошової вимоги до третіх осіб на підставі договорів купівлі-продажу, що здійснюються з дисконтом (продажем грошової вимоги за вартістю, яка менше номіналу цієї вимоги), вважають фінансовими послугами та, зокрема, договорами факторингу. Це питання є дуже спірним, а численна та різна за змістом судова практика вносить тільки більше плутанини, а тому варто дуже обачливо відноситись до укладання подібних правочинів.

Враховуючи викладене, можна дійти висновку, що відступлення права вимоги за цивільним законодавством – це спосіб зміни кредитора у зобов’язанні (загальне поняття), а договір факторингу – відокремлений, самостійний комплекс фінансових послуг, який підлягає ліцензуванню. За своєю правовою природою договір факторингу може включати у себе, окрім відступлення права вимоги, також інформаційні послуги, страхування ризику неповернення боргу, адміністративне управління заборгованістю. Так, кожний договір факторингу включає відступлення права вимоги, проте не кожна цесія – це факторинг.

Недодержання вимог встановлених для кожного із зазначених договорів мають наслідком визнання його недійсним.

Підсумовуючи, хотілось би зазначити, що діючи на правових засадах та в непростих економічних умовах інструмент погашення заборгованості, шляхом укладання договорів про відступлення права вимоги та угод про зарахування однорідних зустрічних вимог – це чудова можливість для бізнесу перетворити кредит у дебет та позбавитися якоря у вигляді дебіторської заборгованості.

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net