Реформування суддівської влади в Україні.

Відповідно до положень Конституції України, правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Суди складають третю, незалежну від інших гілку влади в Україні. Структура, та основні принципи здійснення правосуддя визначаються Конституцією України, законом України „Про судоустрій та статус суддів”.

Чи відповідає реальний стан суддівської влади в Україні законам, Конституції? Чи є позитивні зміни, пов’язані зі змінами як і в політичному житті країни, так і у свідомості українців? І чи можливо реформувати суддівську систему таким чином, щоб не виникало питань що до поточної ефективності, і відповідності основним принципам: незалежність, самостійність судів, рівність перед законом і судом, гласності і відкритості судового процесу, право на оскарження судового рішення, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, підтримання державного обвинувачення в суді прокурором, забезпечення обвинуваченому права на захист, обов'язковість рішень суду?

Аналіз

            Причини неефективності суддівської влади та кроки до їїреформування. Зараз це питання є нагальною потребою, тому що виконавча та законодавча влада вже зазнали кардинальних змін, крім того, великі надії на успішне оновлення влади в країні покладені на результати дострокових президентських та парламентських виборів.

            По-перше. Виникає питання кадрового оновлення. Але, враховуючи кількість суддів в України (13 тисяч осіб), відразу постає питання: а хто буде професійно здійснювати правосуддя? І яким чином (повністю чи вибірково і за яким принципом) будуть оновлюватись лави тих, хто здійснює правосуддя.

            Однозначно, зміна ВСІХ членів Вищої ради юстиції (далі – ВРЮ) та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККСУ) – це перший крок для кадрових змін у суддівській системі, так як ВРЮ – орган, що відповідає за формування суддівського корпусу та здійснює дисциплінарне провадження щодо суддів ВСУ та вищих спеціалізованих судів, а стосовно апеляційних та місцевих судів - розглядає скарги на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності. Тобто, ВРЮ – є органом, який РЕАЛЬНО впливає на професійну діяльність суддів та має достатньо інструментів для реагування на підтверджені факти порушення присяги суддею.

Інший, не менш важливий орган, що впливає на формування суддівського складу, є Вища кваліфікаційна комісія суддів України, яка здійснює добір кандидатів на посаду суддів, вносить рекомендації до ВРЮ щодо кандидатів на посаду суддів, порушує дисциплінарні справи та веде дисциплінарне провадження щодо суддів місцевих та апеляційних судів, затверджує порядок проходження спеціальної підготовки на посаду судді. Вочевидь, перед кадровими змінами слід змінити (удосконалити, або, фактично, привести у відповідність до існуючих реалій) законодавство щодо складу ВРЮ та ВККСУ. Діюче законодавство передбачає, що до складу цих органів мають входити, в тому числі, і судді, а до ВРЮ – і Генеральний прокурор. В такому випадку залишається дуже велика ймовірність «рокіровки» посад з метою недопущення зламу існуючої системи. Тим більше, що кадрові зміни необхідно проводити в комплекті з процесом люстрації механ ізм і правові засади якої не визначені.

Тому,  фактично, втрачається весь існуючий суддівський корпус (а це – професійні судді, практика яких однозначно є здобутком) та всі адміністративні посади в суддівській владі. З іншого боку очевидна вибірковість люстрації та кадрових змін несе реальну загрозу неефективності реформування суддівської системи.

В такому випадку, можливо, буде корисним залишити кваліфіковані суддівські кадри на громадських засадах, без наділення їх реальної владою, а лише з дорадчими функціями (звісно, за їх попередньої згоди) при нових адміністративних суддівських посадах.

Крім того, недооціненим, на мій погляд, на сьогодні є орган суддівського самоврядування – Рада суддів. Корисним буде розширити її вплив на формування нового суддівського корпусу та участь у притягненні суддів до відповідальності. Але, знову ж таки, такі норми потребують законодавчого закріплення.

Неоднозначною, на мій погляд, є і діяльність Конституційного суду України. Декларативно – це орган, який забезпечує верховенство Конституції України над всіма іншими правовими нормами. Але вже декілька років цей орган є інструментом закріплення дуже сумнівних норм та способом легітимізації суперечливих норм шляхом визнання їх конституційності. Діяльність КСУ в такому напряму призвела до повної втрати ним авторитету, більше того, в умовах досить сумних прогнозів фінансового стану України, було б корисним призупинити (скасувати – цей більш радикальний крок) роботу КСУ, вивільнивши тим самим такі необхідні для бюджету кошти, що йшли на підтримання КСУ, утримання його апарату. Серед фахової спільноти вже деякий час формується думка, що в  даних реаліях,  КСУ являє собою «Колос на солом’яних ногах».

Таким чином, ці кроки по відновленню авторитету та ефективності суддівської влади в Україні необхідно впроваджувати негайно, разом з прийняттям закону про люстрацію, відповідно до якого (і після прийняття якого) слід починати втілювати такі радикальні реформи.