Правова невизначеність "вікна життя" в Україні

У цій статті розглянемо захист прав батьків і дитини в умовах недостатньої регламентації "Вікна життя" в Україні

Стаття написана у співавторстві з Мартою Роговик, юристом Адвокатського бюро "Лесі Дубчак"

Бокс для покинутого немовляти або так зване “вікно життя” - це спеціальний пристрій, в якому анонімно можна залишити покинуте немовля, давши йому шанс на виживання. Моральна сторона цього питання дуже складна, адже суспільство не толерує таких дій, а обізнаність про післяпологову депресію на низькому рівні.

«Вікно життя» не є якимось ноу-хау, оскільки така практика вже давно існує в низці країн як засіб убезпечення новонароджених від загибелі або залишення у неналежних умовах. В Україні діє близько пів сотні “вікон життя”, водночас, правовий статус цього інституту залишається недостатньо врегульованим, що створює серйозні юридичні ризики як для дитини, так і для батьків.

Розглянемо реальний випадок із практики, який стався цього року.

Наприкінці 2024 року в сім'ї молодої пари народилась друга дитина. Батьки належно опікувались нею, зареєстрували її народження та отримали свідоцтво, відвідували педіатра, дотримувались графіку вакцинацій, піклувались про її добробут. Проте через близько півтори місяці, через різке погіршення психологічного стану (емоційна напруга, післяпологова депресія, тривога щодо майбутнього дитини під впливом воєнних дій), мати залишила дитину без документів у одному із “вікон життя” закладу охорони здоров’я. Чоловік при цьому про наміри жінки не знав. Наступного дня батьки звернулися до медичного закладу, а потім до служби у справах дітей з проханням повернути дитину, проте отримали відмову у зв’язку з відсутністю документів, що підтверджують походження дитини.

Цього ж дня було складено акт органу внутрішніх справ України та закладу охорони здоров'я про підкинуту чи знайдену дитину та її доставку. Під час складання акту встановлено, що інформація щодо персональних даних дитини відсутня. Особу, яка підкинула дитину у «Вікно життя», не встановлено.

Заручившись підтримкою адвоката, батьки звернулись до суду із позовом про визнання батьківства.

Водночас, через місяць після того, як батьки подали позов та провадження в справі про визнання батьківства було відкрите, за рішенням органу опіки та піклування на підставі частини 2 статті 135 СК України було проведено державну реєстрацію народження дитини - складено (зареєстровано) акт про реєстрацію народження дитини з іншим прізвищем, батьків записано за вказівкою органу опіки та піклування.

Весь цей час батьки щодня навідувались до дитини та навіть звернулись до суду із клопотанням про надання їм дозволу навідувати дитину в закладі охорони здоров'я, яке було задоволено ухвалою суду. Натомість орган опіки та піклування звернувся із апеляційною скаргою на таку ухвалу. Апеляційний суд ухвалу суду про надання позивачам дозволу на відвідування дитини в закладі охорони здоров'я скасував, що звісно викликало неймовірний розпач у батьків.

Після поданого адвокатом клопотання про призначення справи до розгляду та повернення справи з апеляції (хоча оскарження ухвали суду не перешкоджало розгляду справи в суді І інстанції), судом І інстанції призначається судова молекулярно-генетична експертиза. Відповідно до висновку експерта ймовірність того, що позивачі є батьками дитини складає 99,99999999%.

За таких обставин орган опіки та піклування визнав позов, а суд задовольнив позовні вимоги рішенням в справі № 405/911/25, а саме:

• визнав позивачів батьками дитини;

• анулював (припинив дію) актового запису про народження дитини, складеного за рішенням органу опіки та піклування;

• зобов'язав органи опіки та піклування вжити заходів для повернення дитини батька для спільного проживання та виховання.

Хотілось би сказати THE END через щасливий фінал і те, що після набрання законної сили судовим рішенням дитина має бути повернута батькам, проте вся ця ситуація має декілька важливих моментів, на які необхідно звернути особливу увагу.

1. “Вікно життя” наразі не має належного правового регулювання, що призводить до настання негативних наслідків, у тому числі для дитини, яка позбавляється батьківського піклування.

В Україні інститут “вікна життя” не регламентований на рівні закону, а регулюється переважно локальними актами відповідного закладу охорони здоров'я та відповідними підзаконними нормативно-правовими актами щодо покинутих у пологових будинках дітей. Відсутність регламентації породжує низку юридичних питань:

• хто має право залишити дитину (так як, наприклад, в нашій ситуації батько нічого не знав про рішення матері);

• які наслідки це тягне для батьківських прав (фактично народження дитини було зареєстровано двічі - батьками та органом опіки та піклування, позивачі батьківських прав не позбавлялись, дитина в них не відбиралась. Тобто одна і та ж сама дитина фактично мала та не мала батьків одночасно, а батьки мали батьківські права, проте не могли їх реалізувати);

• якою є процедура повернення дитини та чи взагалі вона існує;

• як захищаються інтереси дитини у ситуації, коли залишення не було остаточним та виваженим рішенням обох батьків чи одного з них.

У розглянутій ситуації жінка на наступний же день оцінила власний вчинок та не мала наміру відмовитися від дитини, однак відповідні органи розцінили її дії як залишення, що призвело до формування нового правового статусу дитини.

2. Дії органів опіки та піклування та реєстрація народження без батьків

Органи опіки та піклування повинні діяти відповідно до принципу забезпечення найкращих інтересів дитини. Проте слід звернути увагу на строки та обставини оформлення нового свідоцтва про народження:

• чи було проведено перевірку щодо можливого повернення біологічних батьків;

• чи можна вважати дії органу опіки та піклування правомірними, якщо вже наступного дня мати виявила намір повернути дитину та було достовірно відомо про це.

Наголошуємо, що рішення про реєстрацію народження дитини прийняте органом опіки та піклування не лише після того, як батьки повернулись із наміром забрати дитину, але й після того, як батьки вже звернулись до суду із позовом про визнання батьківства. При цьому, факт народження дитини вже був зареєстрований батьками, про що органу опіки та піклування знову ж таки було відомо. Якби ця ситуація не набула суспільного розголосу, наслідки для батьків та дитини складно було б передбачити.

Такі дії органу опіки та піклування зумовили також необхідність уточнення позовних вимог у частині анулювання (припинення дії) фактично повторного актового запису про народження дитини.

3. Встановлення батьківства: чи ефективним є захист прав сім'ї тільки через суд.

Важливо, що в переважній більшості справ про визнання батьківства проведення судової молекулярно-генетичної експертизи є чи не єдиним способом достовірно встановити походження дитини від батьків.

Європейський суд з прав людини зауважив, що «на сьогодні ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини; його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства» (рішення від 7 травня 2009 року у справі «Калачова проти рф», заява № 3451/05, § 34).

Саме висновок експерта став ключовим моментом в цій історії, що зумовило визнання органом опіки та піклування позовних вимог та оперативне прийняття судом позитивного для позивачів рішення.

Однак вважаємо, що, за умови більш деталізованого правового регулювання інституту “вікна життя”, тривалої судової тяганини можна було б уникнути. Зокрема, питання проведення молекулярно-генетичної експертизи встановлення батьківства щодо конкретної дитини можна було б урегулювати в позасудовому порядку.

Так, наприклад, якщо особи, які вважають себе батьками покинутої у “вікні життя” дитини, повернулись за дитиною протягом якогось нетривалого терміну (як в цій ситуації на наступний день), то прийняття рішення про проведення експертизи можна було б делегувати органам внутрішніх справ чи органам місцевого самоврядування, або ж уточнити процес невідкладного призначення експертизи судом в порядку цивільного судочинства. Це б значно спростило процедуру встановлення батьківства та скоротило її тривалість.

Частиною 1 статті 3 Конвенції ООН про права дитини від 20.11.1989 року (ратифікована Україною 27.02.1991 року, дата набуття чинності для України 27.09.1991 року) визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Ухвалюючи рішення у справі «М.С. проти України» від 11.07.2017 року, Європейський суд з прав людини вказав, що при визначенні найкращих інтересів дитини у конкретній справі необхідно брати до уваги два міркування:

- по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв’язків із сім’єю, крім випадків, коли сім’я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною;

- по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя.

Право дитини знати своє дійсне походження є елементом права на повагу до приватного та сімейного життя відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини.

У рішенні в справі «Пінікаріду проти Кіпра» (Phinikaridou v. Cyprus), заява № 23890/02, Європейським судом з прав людини зазначено, що народження дитини і, особливо, обставини її появи на світ, є невід'ємною частиною приватного життя дитини та згодом дорослої, гарантованої статтею 8 Конвенції (див. справу Одьєвр проти Франції [Odiіvre v. France], [Велика] Палата], скарга номер 42326/98, § 29, ЄСПЛ 2003-III). Недоторканність приватного життя передбачає можливість встановлення кожним докладної інформації про саму себе як окрему людину, і право особи на отримання даної інформації є надзвичайно важливим для особистісного розвитку зацікавленої особи (див., наприклад, справа Микулич проти Хорватії [Mikuliжv. Croatia], скарга номер 53176 /99, §§ 53-54, ЄСПЛ 2002-I і Гаскін проти Сполученого Королівства [Gaskin v. the United Kingdom], 7 липня 1989, §§ 36-37, 39, серія A, номер 160). Все вищезгадане включає право на отримання достовірних відомостей щодо значущих аспектів особистісної ідентичності, таких як особистість батьків (див. Йегги проти Швейцарії [Jaggiv. Switzerland], скарга номер 58757/00, § 25, ЕСПЛ 2006; Од'єв; 29 і Микулич [Mikuliж,], §§ 54 та 64, див. вище).

У справі Шавдаров проти Болгарії [Chavdarov v. Bulgaria], рішення Європейського Суду з прав людини від 21.12.2010 року, заява № 3465/03 Європейський Суд зазначив, що Болгарія була зобов'язана забезпечити заявнику ефективну реалізацію права на «сімейне життя», і погодився з думкою про те, що зв'язок між заявником та трьома дітьми, біологічним батьком яких, за його словами, він є, дійсно, потрапляє під поняття «сімейного життя» у значенні, встановленому Конвенцією.

В усіх справах, що стосуються дітей, органи влади повинні виходити з інтересів дитини. І яке б необдумане рішення не приймалось батьками на фоні різних стрес-факторів чи хвороб психологічного характеру, дитині має бути забезпечено права знати про своє походження та не бути розлученою із біологічними батьками.

Вищенаведений кейс підтверджує, що суд є важливою гарантією для відновлення сімей, коли державні органи діють поспішно або в умовах правової невизначеності. Однак вважаємо, що в умовах значної перевантаженості судів, чутливості питання та необхідності якнайшвидшого возз’єднання дитини з батьками, інститут “вікна життя” необхідно належним чином регламентувати, створивши більш дієві та ефективні механізми захисту прав та інтересів дитини.

Необхідним є впровадження офіційних правових механізмів функціонування “вікон життя”, з визначенням строків тимчасового розміщення, процедур ідентифікації батьків, умов повернення, чітких процедур взаємодії органів опіки та піклування з особами, які можуть виявити намір повернути дитину впродовж певного періоду тощо.

Варто також закріпити тимчасовий статус дитини, залишеної у вікні життя, до завершення розумного строку перевірки ситуації.

Ситуація, що розглядається, висвітлює важливий баланс між захистом прав дитини та правами батьків, особливо в контексті емоційно зумовлених рішень. Відсутність належного правового регулювання “вікна життя” створює небезпеку для сімейних правовідносин і породжує ризики поспішних адміністративних рішень.