Поки що держави, що зробили ставку на інтеграцію в центрально-східноєвропейському регіоні, продовжують демонструвати зацікавленість у залученні до своїх ініціатив України. Але чи довго спостерігатиметься така ситуація? Чи не занадто контрастною виглядає по
Новим етапом розбудови Міжмор'я став економічний форум у польському місті Криниця-Здруй, під час якого відбулася зустріч глав урядів країн-учасниць Вишеградської четвірки.
Характер заяв, що звучали під час зустрічі прем'єрів, засвідчив, що центральноєвропейські держави готові посилити протистояння з Брюсселем. Особливо різкими були репліки угорського лідера Віктора Орбана, який розкритикував централізм євробюрократів.
На форумі був присутнім і представник України прем'єр Володимир Гройман. Здавалось би, це добрий знак, котрий мав свідчити про те, що Київ усвідомив важливість залучення до центральноєвропейських інтеграційних процесів. Але поки що таке залучення схоже на прагнення прикріпити до воза п'яте колесо.
У підготовленому для “Європейської правди” огляді “Чи готова Україна "воювати" з Брюсселем на боці Вишеграда?” її редактор Юрій Панченко, коротко розкривши антибрюссельську спрямованість зустрічі, робить акцент на незручній ситуації, у якій довелося бути Гройсману. Панченко пише:
Ось у такому інформаційному середовищі опинився в Криниці Володимир Гройсман.
Прем'єру довелося з усіх сил уникати каверзних питань, де від нього чекали чіткої позиції: "ти за нас чи за Брюссель?".
Доходило до смішного — на запитання ведучого з проханням розказати про своє бачення вирішення міграційної кризи Гройсман розповів про "унікальний український досвід" адаптації внутрішніх переселенців з Донбасу.
Панченка, як можна судити з його допису, позиція Гройсмана задовольняє. Журналіст прагне переконати свого читача у тому, що Україні невигідно зближуватися з центральноєвропейськими держави коштом прийняття їхньої антибрюссельської позиції: “Швидкість, з якою Вишеградська четвірка змінює свій курс, дійсно вражає. І це змушує спитати себе: чи не варто Україні взяти невелику паузу в прагненні якомога сильніше інтегруватися з V4?”
Свою позицію він аргументує таким чином: “Адже коли спір з Брюсселем ведуть нехай представники "нової Європи", але повноцінні члени європейської сім'ї — це одне. А коли в цей спір втягується Україна, яка лише стукає в двері ЄС — це геть інше”.
Міркування Панченка не дивують, бо вони — це закономірне породження парадигми українського “єврооптимізму”. Проте їх важко виправдати з точки зору сучасних реалій міжнародної політики.
Оглядач протиставляє реальному шансу набуття Україною геополітичної суб'єктності в рамках проекту Міжмор'я примарні перспективи євроінтеграції. Очевидно, “стукати в двері ЄС”, на його думку, значно краще, ніж стати співтворцем нової геополітичної дійсності.
Викликає нерозуміння і заклик “взяти невелику паузу в прагненні якомога сильніше інтегруватися з V4”. Бо яка може бути пауза у процесі, що є близьким до повної статичності? Поки що держави, що зробили ставку на інтеграцію в центрально-східноєвропейському регіоні, продовжують демонструвати зацікавленість у залученні до своїх ініціатив України. Але чи довго спостерігатиметься така ситуація? Адже ці ініціативи породжені бажанням центральноєвропейських держав захистити власний суверенітет і базові національні інтереси. Чи не занадто контрастною на цьому тлі виглядає позиція Києва, що легко жертвує своїми інтересами, прислухаючись до Берліну та Парижу? За таких умов з боку центральноєвропейських урядів нерозумно плекати особливі надії на силу, котра вражає своєю безвольністю.
Зближення України з Вишеградської четвіркою і її подальша залученість до розбудови Міжмор'я стануть можливими лише за умов спільності базових політичної-ціннісних орієнтирів. Поки що ж Україні залишається роль п'ятого колеса.
