Поки що в Україні не відчувається надзвичайна інформаційна прив'язаність до подій у Польщі. Проте “перші дзвіночки” уже можна почути. І звучать вони не дуже приємно. Принаймні, якщо оцінювати їх у системі координат українських національних інтересів.
Поки що в Україні не відчувається надзвичайна інформаційна прив'язаність до подій у Польщі. Проте “перші дзвіночки” уже можна почути. І звучать вони не дуже приємно. Принаймні, якщо оцінювати їх у системі координат українських національних інтересів.
Сьогодні у Польщі перебувають при владі помірковано праві сили. Серед основних рис політики нинішньої польської влади можна виділити такі:
- національно-етнічна зорієнтованість (відмова приймати велику кількість мігрантів із Азії та Африки, політика демографічного відродження, зміцнення національної ідентичності);
- прохолодне ставлення до Євросоюзу (в діапазоні від намагання захистити державний суверенітет від надмірного втручання Брюсселю до гіпотетичного виходу з ЄС);
- ставка на посилення інтеграційних процесів у центральноєвропейському регіоні (найактивніші учасники — Польща, Угорщина, Хорватія);
- прохолодне ставлення до Москви (з відповідною підтримкою України у нинішньому військовому конфлікті);
- поміркована християнсько-консервативна культурна політика (включно з наступом на позиції, які раніше здобув радикальний лібералізм).
Здавалось би, уже сам факт проукраїнської і антимосковської налаштованості нинішньої польської влади мав би викликати симпатії. Одначе деякі українські ЗМІ чомусь зосередилися на інформаційній підтримці ліберальної, прозахідної опозиції. На досить таки не маргінальних інформаційних ресурсах можемо знайти матеріали, переповнені незрозумілою солідарністю із польськими демонстрантами, котрі час від час влаштовують вуличні акції (остання така акція відбулася 4 червня). Тут тобі і патетичні фрази про те, що поляки вийшли на вулиці, аби “захистити свободу”, і навіть порівняння з українським Майданом 2013-2014 рр.
Можна зрозуміти, чому до інформаційної кампанії проти нинішньої польської влади заангажовані деякі українські ліві. Для них цілком природно обурюватися тим, що у Польщі, приміром, посилилася протидія нав'язуванню гендерної ідеології. Проте мейнстрімні українські ЗМІ мали б у першу чергу виходити з логіки національних інтересів, але так не є. Дивним чином ми зустрічаємо демонізацію влади, лояльної до України, і підтримку лібералів, які є традиційно лояльними не лише до Брюсселю та Берліну, але й до Москви.
Характерною рисою публікацій, написаних із позиції підтримки польських опозиціонерів, є притаманне для політичного мислення деяких українців “Що ж подумає Захід?” Виявляється, польська влада погана, бо її критикує офіційний Брюссель, Страсбург, Венеціанська комісія. Але хіба Захід не здійснює так само тиску на Україну, аби змусити її йти на поступки Москві? Україна, на жаль, із цим тиском мириться. Але хіба це означає, що офіційна Варшава має діяти так само і дбати не про власні національні інтереси, а про те, щоби комусь подобатися?
Нарешті, існує ще один вимір проблеми. Як зазначалося вище, Польща зараз стоїть в авангарді інтеграційних процесів у Центральній Європі. Україна мала би приєднатися до цих процесів, довершуючи цілісність геополітичного простору Міжмор'я (Адріатика-Балтика-Чорне море). На жаль, так не є. Тим не менше, можна тішитися успіхам інших країн з розрахунком на перспективу. Натомість наші наївні єврооптимісти чомусь воліють із усіх сил захищати геополітичні проекти, у межах яких Україна має дуже сумнівні перспективи.
