Свобода договору VS ЦК України

Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд – ч. 3 ст. 6 ЦК України.

Судова практика.

Але спочатку лист ВГСУ від 07.04.2008 № 01-8/211: «сторони не можуть врегулювати свої відносини на власний  розсуд  не  тільки тоді,  коли в нормі сказано "сторони в договорі не  можуть  відступити  від  положень..."  або  міститься подібний вираз (наприклад, частина четверта статті 216 ЦКУ),  а і тоді,  коли обов'язковість  для  сторін  положень певної  норми  випливає  з її змісту - тобто тоді,  коли зі змісту норми можна зробити висновок,  що норма є  імперативною.  Зокрема, якщо  законом встановлені істотні умови договору, то недосягнення згоди з усіх істотних умов  означає,  що  права  та  обов'язки  за договором  не  виникли,  оскільки  договір  є  неукладеним  в силу імперативної вказівки   закону   (частини   першої   статті    638 ЦКУ).

Якщо ж,  навпаки,  в  нормі сказано "якщо інше не встановлено договором" або міститься подібний вираз,  то це вказує на  те,  що норма  не  є імперативною,  і сторони в договорі можуть відступити від її положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Часто в нормі не сказано прямо   ні  "сторони  в  договорі  не можуть відступити  від положень...",  ні "якщо інше не встановлено договором",  та не містяться подібні вирази. Питання про те, чи є така норма імперативною або диспозитивною,  слід вирішувати шляхом аналізу змісту цієї норми в кожному окремому випадку.

Отже, зміст частини третьої статті 6 ЦКУ полягає у законодавчому   закріпленні   співвідношення   між диспозитивними  та  імперативними   нормами:   імперативна   норма встановлює  правила,  які  не  можуть  бути  змінені  сторонами  в договорі,  а диспозитивна норма дозволяє таку зміну. До  набрання чинності  ЦК України це співвідношення відображалося лише у теорії права».

Тепер судова практика.

Договір оренди нерухомого майна. В законодавстві є загальна норма - якщо протягом 1 місяця після закінчення дії договору жодна зі сторін договору не заперечує, то договір вважається продовженим на той самий строк (ст. 764 ЦКУ, ст. 284 ГКУ).

Але в даному Договорі зазначено протилежне - строк дії даного договору не може бути продовжений автоматично. Фактичне використання майна після закінчення дії договору не є продовженням договору на новий строк.

Орендодавець звернувся до суду, щоб визнати вказаний пункт договору незаконним та нечинним, але програв.

ВГСУ в постанові від 28.03.2012 у справі № 12/17-3778-2011 зазначив: «Таким чином, суперечність правочину актам законодавства як підстава його недійсності, повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином імперативного припису законодавства чи укладення певного правочину всупереч змісту чи суті правовідносин сторін; саме по собі відступлення сторонами від положення законодавства, регулювання їх іншим чином, не свідчить про суперечність змісту правочину цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Враховуючи, що положення пункту 10.4 договору оренди узгоджуються з вимогами чинного законодавства та не суперечать ним, при укладенні договору оренди позивач не заперечував проти його умов, колегія суддів вважає законним та обґрунтованим висновок судів про відсутність правових підстав для визнання вказаного пункту договору недійсним.

Відповідно до ч.1 ст.598 ЦК України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом».

Договір поруки. Відповідно до ст. 558 ЦКУ, поручитель має право на оплату послуг, наданих ним боржникові.

Оскільки договором поруки не врегульовані умови оплати боржниками послуг поручителів, поручитель звернувся до суду, щоб визнати недійсним договір поруки.

Але ВСУ в постанові від 20.02.2012 по справі № 6-51цс11 зазначив: «Проте чинним законодавством імперативно не зобов’язано поручителя укладати договір поруки на відплатній основі, а також не заборонено виступати поручителем безвідплатно на підставі ч. 3 ст. 6 ЦК України, відповідно до якої сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Викладена позиція не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, однією з яких є свобода договору, та вимогам цивільного законодавства щодо здійснення цивільних прав, у тому числі права особи відмовитися від свого майнового права (п. 3 ч. 1 ст. 3, ст. 12 ЦК України)».

Кредитний договір. До вимог про стягнення пені застосовується спеціальний строк позовної давності в один рік (ст. 258 ЦКУ). Але в Договорі прописано три роки.

ВСУ в постанові від 24.02.2016 зазначив: «Виходячи з аналізу зазначених правових норм можна зробити висновок про те, що якщо сторони кредитного договору досягли згоди про збільшення позовної давності за всіма або окремими вимогами і така домовленість за змістом і формою відповідає вимогам статті 6 і частини першої статті 259 ЦК України, то розрахунок розміру пені та штрафу слід провести за кожною вимогою в межах збільшеної позовної давності, установленої сторонами в договорі, ураховуючи періодичність платежів, визначених договором.

За таких обставин висновок апеляційного суду про те, що стягнення неустойки (штрафу та пені) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, не можна визнати обґрунтованим».

Висновки судів без деталізації предмету спору.

ВГСУ в постанові від 17.07.2013 по справі № 5010/1373/2012: «Вказаною статтею Цивільного кодексу України закріплено положення про співвідношення договору і закону в тих випадках, коли щодо певних відносин існує зазначення в актах цивільного законодавства, але сторони бажають за згодою між собою врегулювати ці відносини інакше. В такій ситуації сторони договору мають право вибору: використати норми акту цивільного законодавства для врегулювання своїх відносин або за власним розсудом відступити від положень актів цивільного законодавства шляхом встановлення в договорі інших правил поведінки, ніж це передбачено законодавством».

Верховний Суду України в постанові від 28.01.2015 по справі № 6-230цс14: «Отже принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Таким чином сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках якщо:

·  існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства;

·  заборона випливає із змісту акта законодавства;

· така домовленість суперечить суті відносин між сторонами».

 

Цікавим залишається питання, чи можна в договорі передбачити, що у разі порушення його умов, сторона не платить 3% річних та інфляційні втрати, що передбачені ст. 625 ЦК України.

Інша стаття:  Систематичність як складова підприємництва . Систематично - це скільки?

Попередній допис:  Стаття 164. Порушення порядку провадження господарської діяльності