Обов’язковість врахування правової позиції Верховного суду України

Нещодавно народний депутат VIII скликання Власенко Сергій Володимирович вніс законопроект « Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо започаткування реальної реформи судової гілки влади» №   5136 .

Виходячи з пояснювальної записки метою законопроекту є неухильне забезпечення єдності судової практики, що стане вагомою підґрунтям на шляху реального реформування судової гілки влади.

Завдання законопроекту   є забезпечення єдності судової практики, яке покладене на Верховний Суд України, як найвищу судову установу в системі судів загальної юрисдикції.

Так, відповідно до ч. 1 та 2 ст. 125 Основного Закону нашої Держави – Конституції України система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації, а найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

Згідно з ч. 4 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду України, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Разом з тим існує  ч. 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», яка передбачає, що суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Важко не погодитися з Власенко С.В., який вважає, що такий інструмент не зовсім дієвий: «…оскільки, як свідчить практика, є випадки, коли висновків Верховного Суду щодо застосування однієї і тієї ж норми права є декілька і суди, обираючи один із них, не вказують підстав, з яких вони його обрали, а також підстав, з яких вони не погодились з іншим висновком Верховного Суду.  Часто суди нижчого рівня взагалі ігнорують, нехтують правовими висновками Верховного Суду" (наприклад див. матеріал: «Подвійні стандарти Верховного суду України: кредитно-іпотечні справи» або «Підвідомчість спорів щодо оскарження рішення нотаріуса-держреєстратора»)

Пропоновані зміни містять наступні ключові позиції:

- запровадження поняття «правова позиція Верховного Суду України»;

- позбавлено суди права відходити від правової позиції Верховного Суду України;

- закріплено обов’язкове використання правової позиції Верховного Суду України, викладеної у його постановах;

- до переліку підстав для оскарження судового рішення включено невідповідність судового рішення правовій позиції Верховного Суду України, викладені у його постановах;

- запроваджено особливу процедуру розгляду Верховним Судом справ, у яких наявні одночасно декілька правових позицій в подібних правовідносинах та прийняття рішень у таких справах;

- передбачено збільшені строки на оскарження до Верховного Суду рішень судів з підстави їх невідповідності правовій позиції Верховного Суду України.

Тобто головна увага зосереджена саме на принциповому використанні судами усіх інстанцій правових позицій Верховного Суду України та формуванні єдності судової практики.

Зокрема у процесуальні кодекси пропонується внесення поправок наступного змісту:  «У випадку,   якщо   на час вирішення спору та прийняття рішення у справі існує декілька різних правових позицій Верховного Суду України щодо застосування однієї і тієї ж норми права до подібних правовідносин,   суд при виборі і застосуванні правової норми до спірних правовідносин має право обрати одну із таких правових позицій   Верховного Суду України, яка на його думку є більш обґрунтованою. При цьому, у рішенні суд   зобов’язаний зазначити про існування іншої правової позиції   Верховного Суду України щодо застосування тієї ж норми права до подібних правовідносин    та вказати підстави, з яких він з нею не погоджується».

А в Законі України «Про судоустрій та статус суддів» замість «врахування правової позиції» та «відступлення від правової позиції» пропонується зобов’язання суддів нижчих інстанцій враховувати правові позиції Верховного суду України.

Між тим, суди знайшли більш дієвий підхід, наприклад 27 вересня 2016 року Вищий господарський суд України у справі № 15/74-б: «…Верховний Суд України у Постанові №16/047 від 13.04.2016 року у справі № 908/4804/14 дійшов висновку про те, що за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника, особливістю вирішення майнових спорів до боржника є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону №2343-ХІІ, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.

Отже, висловивши таку правову позицію про розгляд у межах провадження у справі про банкрутство всіх майнових спорів до боржника, Верховний Суд України змінив свою правову позицію зазначену у Постанові №15/090 від 20.05.2015 року у справі №5016/1284/2012(5/45) про можливість розгляду окремих спорів (позовних вимог про визнання угод недійсними) поза межами провадження у справі про банкрутство.

Такі висновки Верховного Суду України у Постанові від 13.04.2016 року щодо застосування норм процесуального права, відповідно до статті 11128 ГПК України, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують положення статей 16, 12 ГПК України  та звільняють суди від виконання вказівок, які ґрунтувалися на правовій позиції   про можливість розгляду в позовному провадженні окремих категорій спорів, яка була висловлена у Постанові №15/090 від 20.05.2015 року у справі №5016/1284/2012(5/45).».

Тобто суд керується правовою позицією, яка є найбільш новою (сучасною) у часовому відрізку, адже законодавство постійно змінюється… що фактично взаємовиключає  «єдність судової практики»…

Більше того, в країні фактично не діє «прецедентне право» (виключення є рішення ЄСПЛ, які використовуються як джерело права), а отже відступлення від правової позиції Верховного суду України, але з відповідним обґрунтуванням є дієвим  механізмом в плані використання європейського принципу «ефективний засіб правового захисту» та «що не заборонено, те дозволено».