Влада не розуміє потенціалу громадських організацій

Займаючись громадською діяльністю та підтримуючи ініціативи жителів Ірпінського регіону через свій іменний фонд, мені неодноразово доводилося стикатися з байдужістю чи навіть настороженістю чиновників. Здавалося б робимо добрі справи для всіх, але щоб переконати в їх необхідності часом доводиться пробивати адміністративний мур. Це ще одне підтвердження того, що в Україні держава — окремо, а громадськість — окремо. В силу різних причин майже відсутня традиція взаємодії між ними.

В багатьох випадках навіть більше — громадські організації за визначенням сприймаються як такі, що опонують владі. Хоч критика або кампанії з їхнього боку спрямовані на вирішення важливих проблем місцевого чи національного значення. Чиновники ж вбачають у них наступ на свої інтереси.

Культура співпраці між державою та громадським сектором в Україні відсутня, заявила нещодавно співзасновниця руху “Чесно” Світлана Заліщук. І додала, що громадські організації не повинні виконувати протестну функцію, як це переважно відбувається зараз, а покликані працювати на позитивні зміни. З цією тезою можна абсолютно погодитись. Але це вже питання психології політиків та корумпованості державної машини, яка, в підсумку, майже не фінансує діяльність громадських об’єднань, не спрощує юридичні правила щодо їхньої реєстрації, тому що в цьому не зацікавлена.

Як наслідок, маємо неприглядну картину. Згідно зі статистикою, оприлюдненою Національним інститутом стратегічних досліджень, зі 130-ти тисяч неурядових організацій в Україні системно працюють лише 8-9%. Журнал “Тиждень” також наводить результати дослідження Інституту соціології НАНУ України, згідно з якими 80% українців не є членами жодної з громадських організацій.

Якщо б ми подивилися на подібні дані стосовно більшості європейських країн, то побачили б дзеркальні цифри — не секрет, що там у громадському житті в тій чи іншій формі бере участь 80-90% населення. Чи не тому рівень та якість життя в них незрівнянно вищі, ніж в Україні?

По суті ж, громадськість та влада є не тільки партнерами, а частинами одного цілого – суспільства, яке намагається розв’язувати, приміром, питання прозорості бюджетних витрат, або облаштування пандусів для інвалідів. Виникнення такого симбіозу, існування цілої культури діалогу і дозволяє європейцям жити комфортно.

Звісно, українцям самим теж треба прокинутися і активніше йти в громадське життя, вчитися формулювати свої ідеї та правильно описувати проекти. Але разом з тим, держава має проявити свою зацікавленість в цьому. Зокрема, надавати фінансову підтримку та пільги вітчизняним меценатам, що позбавило б необхідності українські організації ставати в чергу до закордонних грантодавців.

Скажу відверто – сам би з задоволенням поділився з державою частиною своїх проектів, просто заради того, щоб побачити реальну допомогу з її боку.

Поки що ж треба констатувати, що потенціал громадських організацій, який би мав слугувати розвитку країни, у нас залишається недооціненим. І в даному випадку, як кажуть, м’яч на боці влади.