Цькування: доросла байдужість і дитяча жорстокість

Коли займаєшся цькуванням (вивченням, а не практикою), часто чуєш заперечення, що діти не навчаться життю, якщо держава створюватиме для них тепличні умови.

Власне мотивація цього завжди одна й та ж – «у нашій молодості ми навчились протистояти, то і діти мають навчитись». Ну, це щось з циклу «про щасливе життя без Інтернету» чи «а ось у моєму дитинстві». Але під собою ці заяви як правило містять бажання просто не витрачати свій час на дитину.

Та раз вже такі заяви є, то - однозначно дитина має оволодіти навиками соціального спілкування. Жодна гіперопіка, створення штучних умов, надмірний захист від викликів зовнішнього світу не допоможе, а навпаки – призведе до посилення дитячої жорстокості.

Приклад зі схожою проблемою. В США десь у середині 60-х рр. сформувалось уявлення, що якщо повністю ізолювати дітей від жорстокості, то ми отримаємо досконаліше покоління. Ціль правильна, а ось методи як завжди. Тоді популярним стала така модель виховання як вседозволеність, яка повністю виключала примушення до якихось дій. Такий собі захист не від жорстокості світу, а від жорстокості виховання. У результаті – діти виросли з купою проблем і з завищеною агресивністю, а зіштовхнувшись з реальним жорстоким світом - у коледжі - отримали купу депресивних розладів.

Сьогодні часто практикують інший метод захисту від жорстокості – гіперопіку. Дитина штучно ізолюється від жорстокості світу. Але в кінці-кінців вона виростає – і стає неспроможною для нормальних соціальних комунікацій. Дитина не усвідомлює своїх кордонів, бо батьки їх постійно ігнорують. А тому  гіперопіка стає поживний ґрунтом для того, щоб перетворити дитину у жертву агресії чи у кривдника. Бо ні той, ні інший не усвідомлює де його межі.

Завдання батьків, вчителів, суспільства – створити умови, в яких дитині буде комфортно розвиватись і вирішувати свої питання ненасильницьким шляхом. А не посилювати гіперопіку над дитиною.

І так, погоджусь з тими, хто говорить про те, що раніше все було не так. Раніше і на дітей звертали менше уваги (хіба що недолуго з них робити «будівничих комунізму»). Крім того, була традиція виховання колективом (ну або старшими дітьми) – а це включає в себе методи цькування. І останнє – а чому ви вирішили, що методи, якими виховували вас – кращі? Я б звичайно міг би згадати, що раніше у школах і фізичне насилля застосовувалось. А вдома подекуди і до сих пір. Та просто запитаю – а ви виросли щасливими після такого виховання?

Не хочу нікого образити, але в умовах інформаційної революції і технічного прогресу більша частина вашого досвіду не буде потрібна наступним поколінням. Утрирую, але дітям не треба вміти перемотувати касети ручкою. Тому шукайте нові шляхи впливу на дитину.

Пам’ятаю навіть років десять тому популярним був мем про 15 кілометрів вгору і в сніг, який долали наші батьки, щоб добратись у школу. А я особисто пам’ятаю історії від вчителів про те, як писали в газетах між строчками. Світ змінився. Змінились діти, батьки. То чому ми маємо виховувати дітей «дідівськими способами»?