Кібербулінг: українські особливості

Близько 10% українських підлітків проводять в інтернеті більше 10 годин та мають абсолютну інтернет-залежність. Мало? Тоді отримуйте іншу цифру – 80% дітей проводять в мережі від 6 до 10 годин та мають «помірну» залежність. Враховуючи, що дітям ще треба спати і хоч інколи вчитись, то не менше половину свого вільного часу 90% підлітків проводять у віртуальному просторі.

Не дивно, що проблеми, які існували в реальному житті, трансформувались в життя віртуальне. У тому числі й цькування. Тому не дивно, що його ставатиме більше. А виходячи з того, що онлайн прості знеособлює і жертву, і кривдника (вони не мають прямого візуального контакту), - кіберцькування апріорі є жорстокішим за звичайний булінг.

Та коли ми говоримо про опитування, які б стосувались чи то цькування, чи то онлайн версії булінгу, варто розуміти одну важливу річ: ми лише почали системно займатись цим питанням. Тому висновки не настільки однозначні, як можуть здаватись.

Якщо ми візьмемо дослідження Всесвітньої організації здоров’я, проведені у 2013-14 рр., то серед 15-ти річних дітей в Україні жертвами кіберцькування визнавали себе 3% або 4% (залежно від статі). Опубліковане у вересні цього року дослідження Дитячого фонду ООН показує, що 29% українських дітей стають жертвами онлайн булінгу. Зростання у вісім (!) разів за 5 років. Час бити на сполох?

Без паніки. Бо коли ми говоримо про поширення того чи іншого явища, особливо якщо воно нове, - то йдеться не про його збільшення, а про ідентифікацію. Діти стали більше розуміти загрози, які йдуть з соцмереж. І тому ідентифікують, що те чи інше явище є булінгом, а не просто якимось «злим жартом».

Розбираючи останнє дослідження ЮНІСЕФ, ніхто не звернув увагу на ще одні показники. Українські підлітки вважають, що відповідати за проблеми булінгу мають насамперед молоді люди (53%). І цим ми відрізняємось від світової тенденції, де на першому місці – держава (32%, у нас – 25%), і лише на другому (31%) сама молодь. Тут ще питання – чи ми ростимо покоління дійсно відповідальних людей, які вважають, що треба покладатись на самих себе. Чи просто українські діти не розуміють, до кого треба звертатись, якщо над ними почали знущатись в інтернет.

Сьогодні ми перебуваємо на перехресті трьох тенденцій. Перша – кіберцькування має об’єктивну тенденцію до зростання – за рахунок інформаційної революції.

Друга – українські діти в більшості розуміють та ідентифікують онлайн цькування. І третя – певне розслаблення батьків та суспільства після прийняття закону про протидію булінгу. І це все говорить про те, що булінг та кібербулінг ніде не зникли. А початок «шкільного сезону» вказує на те, що скоро з’являться нові новини про насилля у дитячих колективах.