У цьому есе розмірковую над розщепленням поняття справедливості між учасниками кримінального процесу: адвокатом, прокурором, суддею та суспільством.
Справедливість у кримінальному процесі здається універсальною категорією. Але в залі суду швидко з’ясовується: у кожного учасника вона своя.
Для адвоката справедливість — це дотримання процедури, повага до презумпції невинуватості, змагальність і сумнів, який тлумачиться на користь обвинуваченого.
Для прокурора — це обвинувальний вирок. Будь-яке інше рішення автоматично виглядає як поразка, як зрада очікувань, і часто так і подається в публічному просторі.
Для судді — справедливість все частіше означає уникнення репутаційних ризиків. Не бути надто м’яким. Не допустити виправдувального вироку, особливо в гучній справі. Не створити враження необ’єктивності.
І, нарешті, для суспільства справедливість — це коли «хтось покараний». Хто саме — іноді другорядне. Головне, щоб було покарання, і бажано — суворе.
Я веду цю розмову не теоретично. Йдеться про конкретну справу. Я захищав людину, яку Вищий антикорупційний суд засудив до 10 років позбавлення волі. Її обвинувачували у пособництві в отриманні неправомірної вигоди високопосадовцем.
У справі не було жодного прямого доказу:
жодної експертизи, яка підтвердила б підпис чи дію особи;
жодного свідка, який упізнав би клієнта;
жодної транзакції, яку беззаперечно можна було б прив’язати до його волі.
Проте суд вирішив:
«Він не міг не знати».
«Він діяв обережно, тому доказів і немає».
«Відсутність доказів — ознака продуманості схеми».
Це логіка неправового мислення, в якому припущення підмінюють доказування, а метафора — замінює факт.
Апеляційний суд відмовився досліджувати докази. Касаційний — підтвердив вирок без зауважень.
Особливо болісно, що головував суддя, який у публічному просторі відомий як колишній адвокат і активний прихильник дотримання стандартів Європейського суду. У Facebook — постійні посилання на гідність, права людини, обов’язок сумніву.
У рішенні ж — мовчазна згода з вироком, побудованим на припущеннях.
Цей випадок — не виняток. Він — симптом.
Суд, який мав би бути місцем, де перевіряються слова і логіка сторін, усе частіше стає арбітром між суспільним запитом і особистим спокоєм.
У такій системі адвокат виглядає чужим. Бо він нагадує, що справедливість — це не політична лояльність і не статистика вироків. Це механізм захисту від помилки.
Так і що?
Може, ми, адвокати, надто ідеалістичні?
Може, правосуддя — це завжди компроміс між правом і страхом?
Можливо. Але я точно знаю одне:
Коли справедливість перестає бути спільною мовою — ми всі починаємо жити в роз’єднаному світі.
І тоді, опинившись на лаві підсудних, кожен із нас дізнається, що його мову вже ніхто не чує.
