Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.
06.06.2017 14:13

Розгляд справ: судова практика європейського суду з прав людини

Адвокат

4 листопада 1950 року в м. Рим (Італія) була підписана Конвенція про захист прав і основоположних свобод людини (далі – Конвенція), в якій передбачалося створення спеціального міжнародного судового органу із захисту прав людини. 3 вересня 1953 року Конвен

Безумовно, найвагомішими демократичними досягненнями Конвенції можна вважати ст. 10 «Свобода вираження поглядів», ст. 6 «Розумний строк розгляду справи», ст. 11 «Свобода зібрань та об’єднань», ст.3 Першого протоколу до Конвен- ції «Право на вільні вибори». Безпосередньо Європейський Суд із прав людини (далі – ЄСПЛ) був створений 21 січня 1959 року в якості основного елемента механізму контролю за дотриманням положень Конвенції. Штаб-квартира ЄСПЛ знаходиться в м. Страсбург (Франція). Відповідно до регламенту Суду його робочими мовами є англійська і французька [2]. Як влучно відзначає М.В. Буроменський, ЄСПЛ – це не політичний орган, а ор- ган розв’язання переданих йому справ на основі права [3, с. 3]. Уже в 1995 році Україна ратифікувала Конвенцію, після чого цей норматив- но-правовий акт, відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України, став частиною націо- нального законодавства України. Разом із тим ратифікація Конвенції свідчила про визнання Україною юрис- дикції ЄСПЛ. Із цим повністю узгоджується й положення ч. 3 ст. 55 Конституції України, відповідно до якого кожному гарантоване право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ, органів міжна- родних організацій, членом або учасником яких є Україна, після використання всіх національних засобів захисту [4]. Як вбачається з комплексного аналізу ст. 10 Конвенції, ст. ст. 32, 34 Конститу- ції України, особа може скористатися своїм правом на звернення до ЄСПЛ лише в тому випадку, якщо вона вважає, що національна система правосуддя не захи- стила чи не поновила її порушеного права. У свою чергу рішення ЄСПЛ має силу індикативних прецедентів для судів України, і у випадку, якщо в конкретних правовідносинах національним судом розглядається спір, аналогічний до того, що розглядався ЄСПЛ, українські суди повинні враховувати такі позиції та наводити їх у своїх судових рішеннях. Водночас у ч. 1 ст. 5 Закону України «Про інформацію» зазначено, що вірогід- ність є одним із принципів інформаційних відносин [5].

Як вбачається з практики українських судів щодо справ із захисту честі, гідності та ділової репутації, національне судочинство має достатньо великі про- блеми з визначенням критеріїв достовірності і вірогідності інформації, що безпо- середньо впливає на можливість встановлення факту порушення прав позивача. Значення критерію достовірності під час вирішення справ із захисту честі, гід- ності та ділової репутації було проілюстровано рішенням ЄСПЛ у справі «Торгейр- сон проти Ісландії», в якому Суд вказував: «…Можна використовувати те, що гово- рять люди. Або навіть чутки. Були б ці чутки настільки схожі та численні, щоб їх не можна було би вважати брехнею» [6]. Варто відзначити й той факт, що як положення Конвенції, так і норми Консти- туції України дають можливість у виняткових випадках обмежувати право особи на реалізацію права отримання інформації. Це стосується, зокрема, деяких поло- жень: Закону України «Про інформацію», Закону України «Про державну таємни- цю», Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», Закону України «Про захист персональних даних». Відповідні положення містяться також і в рі- шенні Конституційного Суду України від 30 жовтня 1997 року (справа № 18/203-97 за зверненням К.Г. Устименка). До охоронюваної законом інформації ми можемо віднести персональні дані про особу, інформацію, що становить державну таємни- цю, службову інформацію, конфіденційну інформацію. Зазначеними актами встановлюється спеціальний порядок збирання, зберіган- ня йрозповсюдження таких категорій інформації.

У свою чергу ЄСПЛ за результатами розгляду справи «Санді Таймс проти Великобританії» зазначив, що під час вирішення питання щодо права у ЗМІ на розміщення публікації, що стала предметом спору, потрібно першочергово вирі- шити, чи мав предмет обговорення важливий суспільний характер. І саме в такому контексті ЄСПЛ встановив, що інформація, котра містилася в статті, дійсно мала суспільний резонанс та інтерес, а тому дії держави щодо обмеження права на свобо- ду вираження думки є необґрунтованими та безпідставними [7]. Водночас під час розгляду справ щодо захисту честі, гідності та ділової репута- ції ЄСПЛ намагається також звертати увагу на різницю між процесом констатації факту та вираженням оціночного судження. Так, у рішенні ЄСПЛ у справі «Бергене Тіденде» проти Норвегії» було зазначено, що право журналістів газети «Бергене Тіденде» було необґрунтовано обмежено через публікацію серії статей щодо невдало проведених пластичних операцій у приватній клініці. У свою чергу Верховний Суд Норвегії визнав вину журналістів, оскільки, на думку суду, більша частина фактів, наведених у публікації, бул не доведеною. Саме тому головний редактор газети та журналіст були змушені, відповідно до рішення національного суду, виплатити штраф відповідачу в розмірі 900 000 доларів США. У свою чергу ЄСПЛ визнав, що в цьому випадку мало місце порушення прав жур- налістів на вільне вираження своїх поглядів, оскільки журналістам не може бути вка- зано на спосіб опису подій, що повинен використовуватись під час підготовки статті, проте визначена національним судом сума штрафних санкцій є явно завищеною [8]. Загалом, аналізуючи практику ЄСПЛ, можна констатувати, що заяви, які пря- мо чи опосередковано направляються для розгляду до Суду, вже не є рідкістю, а більше звичним явищем. Водночас якщо раніше заяви про захист таких прав надходили здебільшого з боку громадян розвинених європейських держав, то нині момент ситуація кардинально змінилася, і не останню роль в цьому процесі віді- грають заяви саме з України та Росії. Крім того, варто відзначити й те, що практика ЄСПЛ під час розгляду такої ка- тегорії справ є достатньо однозначною. Проілюструємо даний факт на прикладі підходів до застосування основних принципів ЄСПЛ, що склалися в контексті досліджуваних правовідносин. Так, відповідно до ч. 1 ст. 10 Конвенції кожна людина має право на свободу у вираженні своєї думки, вільно отримувати й розповсюджувати інформацію без будь-якого втручання з боку влади, незалежно від державних кордонів.

Так, у рішенні ЄСПЛ «Лінгенс проти Австрії» судом було відзначено наступне: «Хоча і преса не повинна переступати меж, встановлених inter alia, для «захисту репутації інших осіб», на ній лежить обов’язок повідомляти інформацію та ідеї на політичні теми так само, як і в інших сферах, які становлять громадський інтерес. І не лише засоби масової інформації мають завдання повідомляти таку інформацію та ідеї, а й громадськість має право отримувати їх». у даному рішенні судом також було відзначено й те, що у випадку, якщо наявний суспільний інтерес, то оприлюд- нено може бути як інформацію з обмеженим доступом, так і інформацію, що може кваліфікуватись як втручання в приватне життя публічних і квазіпублічних осіб [9]. У свою чергу ЄСПЛ у своєму рішенні у справі «ТОВ «Весті» й Ухов проти Росії» встановив відсутність порушень ст. ст. 6, 10 Конвенції [10]. Підставою звернення до ЄСПЛ стало судове рішення, яким було задоволено по- зов про захист честі й гідності, відповідачами в якому й були заявники. У заяві скаржники посилались на порушення ст. 10 Конвенції, проте суд у своєму рішенні звернув увагу на те, що ця норма спрямована на захист саме тих осіб, які розпо- всюджують суспільно значиму інформацію, проте водночас діють добросовісно та з урахуванням точних і достовірних даних, а також правил журналістської етики. Відповідно до висновків ЄСПЛ ст. 10 Конвенції водночас як надає право особам вільно виражати свої погляди, так і покладає на них обов’язок і відповідальність за розповсюдження інформації, котра має значний суспільний інтерес. У такому випадку змістом поширеної інформації було те, що культурний проект, котрий за- ймався збором коштів, міг їх незаконно присвоїти, у свою чергу правдивість цієї інформації заявники не змогли довести в суді.

Суд також дійшов висновку, що поширена інформація не мала зв’язку з осо- бами, щодо яких вона була поширена. У свою чергу застосування здогадок та припущень, що така інформація є достовірною, не може вважатися виправданим уконтексті можливості поширення такої інформації. Саме у зв’язку з необґрунто- ваністю такої інформації ЄСПЛ дійшов висновку, що розповсюдження інформації щодо наявності позашлюбних зв’язків позивача і присвоєння ним бюджетних ко- штів могло спровокувати значну шкоду діловій репутації позивача. Крім того, цікавою в цій справі стала також позиція суду щодо зазначених заяв- никами сумнівів у неупередженості судді національного суду, котрий брав участь у розгляді справи як у суді першої, так і апеляційної інстанції. У свою чергу ЄСПЛіз цього приводу зазначив, що сам по собі факт існування такої обставини не може слугувати достатнім підтвердженням упередженого ставлення суду під час розгля- ду справи. У цілому під час розгляду зазначеної справи ЄСПЛ констатував, що національ- ним судом була надана можливість ефективно захистити свої права, а тому пору- шень ст. 10 Конвенції в даному випадку не вбачається. Таким чином, у межах дослідження цього принципу, застосовуваного ЄСПЛ, можемо зробити висновок, що, на думку суду, навіть конфіденційна, таємна інфор- мація не буде вважатися такою, що порушує її честь, гідність і ділову репутацію, за умови, що вона містить ознаки достовірності, та наявні хоча б поодинокі докази її можливої обґрунтованості. У той час як розповсюдження необґрунтованої та на- думаної інформації щодо особи однозначно повинно трактуватися як порушення її особистих немайнових прав та ст. 6 Конвенції. У свою чергу, аналізуючи загальні підходи ЄСПЛ до вирішення такої категорії справ, можна сміливо спиратися на рішення у справі «Дюльдін і Кіслов проти Росії», де судом було зазначено наступне [11]: 1. Представники державної влади не мають підстав для подання позовів про за- хист честі, гідності та ділової репутації до ЗМІ з вимогою компенсувати моральні страждання за збитки, нанесені їх діловій репутації, якщо публікація має суспіль- ний інтерес та резонанс і вкладається в межі критики дій позивача, що перебуває в статусі державного службовця, оскільки така можливість є невід’ємною части- ною політичних дебатів у демократичному суспільстві. 2. Позов щодо захисту честі, гідності та ділової репутації може бути поданий лише тими особами, котрих можна конкретно ідентифікувати на підставі таких висловів. Даний принцип у практичному розумінні означає лише те, що розпо- всюджувана інформація повинна мати вказівку на конкретну особу, в той час як розповсюдження інформації щодо діяльності органу або установи, в якій прова- дить діяльність така особа, не може кваліфікуватись як порушення прав такої по- садової чи службової особи. 3. У кожному конкретному випадку суд повинен об’єктивно оцінювати інтереси як особи, щодо якої було розповсюджено інформацію, так і інтереси суспільства щодо можливості бути обізнаними щодо наявності такої інформації. І саме встанов- лення пріоритетності одних інтересів над іншими й береться судом до уваги під час постановлення рішення. 4. Суд вважає недопустимим вимагати від журналістів та ЗМІ доведення достовірності такої інформації, оскільки така інформація повинна трактуватись у суспільстві саме як думки, оціночні судження та критика.

Таким чином, ЄСПЛ вважає, що досить розповсюдженими є випадки, коли метою подання політиком позову про захист честі, гідності та ділової репутації до суду насправді є не намір захистити ці цінності, а використовувати такий ін- струмент для недопущення об’єктивної критики. У свою чергу наявність судової справи проти журналіста чи ЗМІ з боку політика робить таку критику більш ризи- кованою, особливо коли національними судами приймаються судові рішення про задоволення таких позовних вимог. Тобто наявність такого судового рішення вже слугує пересторогою для інших журналістів, які уникають публікацій на однорід- ну тематику. Саме тому, на думку суду, національні суди повинні дуже ретельно підходити до аналізу кожної конкретної справи, що розглядається в досліджува- ному контексті.

Література:

1. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.minjust.gov.ua.

2. Регламент Європейського Суду з прав людини від 01.06.2010 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.minjust.gov.ua.

3. Буроменский М.В. Обращение в Европейский Суд по правам человека: практика Суда и особен- ности украинского законодательства / Харьковская правозащитная группа. – Х. : Фолио, 2000. – 32 с.

4. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 3. – Ст. 112.

5. Закон України «Про інформацію» // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 48. – Ст. 650.

6. Рішення ЄСПЛ по справі «Торгейрсон проти Ісландії» від 25.06.1992 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.minjust.gov.ua.

7. Рішення ЄСПЛ по справі «Санді Таймс проти Великобританії» від 27.12.2008 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.minjust.gov.ua.

8. Рішення ЄСПЛ по справі «Бергене Тіденде» проти Норвегії» від 02.05.2000 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.minjust.gov.ua.

9. Рішення ЄСПЛ по справі «Лінгенс проти Австрії» 08.07.1986 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.minjust.gov.ua.

10. Рішення ЄСПЛ по справі «ТОВ «Весті» і Ухов проти Росії» від 30.08.2013 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.minjust.gov.ua.

11. Рішення ЄСПЛ по справі «Дюльдін і Кіслов проти Росії» від 31.07.2007 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.minjust.gov.ua. 

Відправити:
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи