Українське кіно - як частина коду нації

День українського кіно - свято, що для мене, як державне. Бо відношення до вітчизняного кінематографа - це вже, як до прапора та мови.

«Ще не вмерла Україна» - співаєш на офіційних заходах і з гордістю думаєш, коли бачиш афіші в кінотеатрах. «Додому», «Атлантида», «Земля блакитна, ніби апельсин», «Мої думки тихі», «Дике поле», «Брати», «ЕКС», «Захар Бекрут», і цей список вже непоодинокий, він про десятки українських фільмів та навіть потужних анімаційних проєктів. 

Якщо країна має свій кінематограф, то вона живе. Має цікаві й успішні історії, героїв і сили та час аби зробити з них справжнє кіно. Десять років тому зняти український фільм було в рази складніше. Наш «Rock'n'Ball», що дійшов до Канн, а потім переможно мандрував країнами світу – був одним з перших. У той післякризовий період знайти гроші неймовірно важко, але правильно говорять, якщо є бажання та натхнення, то немає жодних перепон. 

Наше кіно дуже схоже на українське суспільство. Від стереотипно пафосного, доведеного до штучного, присвяченого здебільшого нелегкій долі українського народу, його драматичній історії -  до проблем і викликів сучасного життя, до історій, де глядач почав впізнавати сам себе. Такий розвиток, такий хід подій має успіх.

За десятиріччя українські режисери, актори, продюсери зуміли зробити наше кіно таким, що хвилює, бере за душу і не тільки через драму чи трагедію.  Ми бачимо практично синергію молодості та досвіду. Адже фільми знімають, як досвідчені, так і молоді режисери. Експериментують, шукають свій стиль, конкурують за глядача, а це однозначно призведе до великих успіхів.

Окремо - це поява фільмів про війну з Росією. Це – важливий крок як для патріотизму, так і розуміння  того, що відбувається в окупованих Криму та частини Донецької та Луганської областей. На тлі відверто пропагандистської й водночас брехливої інформаційної атаки – наше кіно про війну – це наша контрпропаганда, що основана на реальних подіях. «Кіборги», «Черкаси», комедійні «Наші котики», інші – мають успіх, як на кіно, так і телеекранах.

І, до речі, телебачення – це наступний крок для фільмів. Великий ринок регіональних мовників очікує на можливість показувати наше якісне кіно. Поки що це «привілей» великих каналів, але з часом дистриб'ютори звернуть увагу і на ринок місцевих обласних та міських телекомпаній. Глядач з нетерпінням чекає на це.

Сьогодні українському кіно легше – є пітчинги та підтримка ДержКіно, Українського культурного фонду та Міністерства культури, є, нарешті, свій глядач. І це дає можливість розвивати різні жанри і формати - у  нас з’явився і свій “попкорн”, і свій артхаус, і кіно “для подумати”. У режисерів та продюсерів більше шансів відзняти якісне вітчизняне кіно. І це пророкує українському кінематографу непогане майбутнє. До ідеалу, поки, далеко, але лупаймо сю скалу.