Коли договір має силу без нотаріуса: як суд захищає права попри формальності

Розглядаємо, як українські суди, спираючись на частину 2 статті 220 ЦК, визнають договори дійсними навіть без нотаріального посвідчення, коли обставини та справедливість вимагають захисту сторін.

Питання про визнання дійсності договорів без нотаріального посвідчення торкається не тільки формального боку закону, але й глибоко проникливого розуміння природи договорів та сутності юридичних відносин. На перший погляд, ситуація, коли сторони, уклавши договір, не мають змоги нотаріально його посвідчити, може здатися перешкодою. Але чи завжди це має бути так? Чи настільки важливий формальний аспект, що його можна ставити вище реального наміру сторін? І найважливіше — чи завжди суд має право і підстави втручатися в справи, де обійшлося без нотаріуса?

Закон і судова практика: визнання договору дійсним при відсутності нотаріального посвідчення

Український законодавець, зокрема частина 2 статті 220 Цивільного кодексу України, пропонує цікаве рішення цієї дилеми. Якщо сторони домовилися щодо всіх істотних умов і договір частково або повністю виконано, але одна зі сторін ухиляється від нотаріального посвідчення, то суд може визнати такий договір дійсним. Тут важливо наголосити на юридичній інтерпретації цього положення: саме суд, виявляючи розумність і добросовісність, оцінює, чи було обґрунтоване ухилення від нотаріального посвідчення, і чи справді сторона, що подала позов, має право на визнання договору дійсним. При цьому наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагатиметься, що прямо зазначено у законі.

Ця норма має за мету вирівняти баланс між формальністю (наявністю нотаріального посвідчення) та суттю угоди — наміром і згодою сторін. І саме тому на неї часто звертають увагу в судовій практиці. Об’єднана палата Касаційного цивільного суду (ОП КЦС) неодноразово виносила рішення, підтверджуючи законність визнання договору дійсним навіть за відсутності нотаріального підпису, якщо цього вимагає об’єктивна необхідність і відсутні підстави для оскарження зацікавленими особами.

Унікальний випадок: право на власність під час воєнного стану

У справі №449/593/22 ми спостерігаємо саме такий випадок, коли сторони з об’єктивних причин не могли нотаріально посвідчити договір купівлі-продажу. Особа 1 звернувся до суду з проханням визнати договір дійсним та зафіксувати його право власності на земельну ділянку, оскільки війна унеможливила завершення всіх формальностей. Суд першої інстанції задовольнив цей позов, однак прокурор, який подав апеляційну скаргу, вважав, що такий договір без нотаріального посвідчення є сумнівним, і рішення потребує перегляду. В апеляції справа була закрита, оскільки не зачіпала інтересів держави — тож і вищі інстанції підтримали цей підхід, зауваживши, що вимоги податкових органів щодо сплати зборів чи інших платежів тут не пов’язані з апеляційним порядком оскарження судових рішень у цивільних справах.

Це рішення стало ще одним прикладом того, як законодавство, опираючись на здоровий глузд, дозволяє вирішувати життєві ситуації на користь справедливості й відповідності реальності. Адже під час воєнного стану правові норми повинні адаптуватися до обставин, що не залежать від волі сторін, а отже, відсутність нотаріального посвідчення не повинна автоматично скасовувати справедливість.

Зарубіжний досвід: як це працює в інших країнах

Ситуація з визнанням договорів дійсними за відсутності нотаріального посвідчення — це проблема, яка хвилює не лише українську правову систему. Подібні питання порушувалися й у інших країнах, які шукають баланс між формою та змістом. Наприклад, у Німеччині цивільне право передбачає, що договір, який відповідає всім вимогам і виконаний обома сторонами, також може бути визнаний дійсним за умови, що він не суперечить праву, навіть якщо відсутній нотаріальний підпис. Це положення працює в ситуаціях, коли сторони виконали всі необхідні умови і мають на руках докази про намір та згоду. Тож навіть без участі нотаріуса суд може визнати договір дійсним, якщо виявлено недобросовісність однієї зі сторін, яка ухиляється від завершення угоди.

У Сполучених Штатах ситуація залежить від штату, але в багатьох юрисдикціях діє так зване «part performance» правило, коли суди можуть визнати договір дійсним на підставі часткового виконання, навіть якщо це не відповідає формальним вимогам. Наприклад, якщо одна зі сторін здійснила оплату чи надала інші істотні докази виконання угоди, суди розглядають це як достатню підставу для визнання договору дійсним.

У Великій Британії практика виглядає схожою: там, де вже здійснено «часткове виконання» договору, суди можуть визнавати його дійсним навіть за відсутності формального підпису чи нотаріального посвідчення. Це особливо часто застосовується в справах, пов’язаних із купівлею нерухомості або земельних ділянок, коли одна сторона почала користуватися ділянкою чи зробила фінансовий внесок.

Чому це важливо для українських правовідносин?

Досвід закордонних країн показує, що гнучкість закону і здатність судової системи виявляти суть домовленостей — це ключові інструменти для забезпечення справедливості. Український Цивільний кодекс, а зокрема його частина 2 статті 220, фактично діє в тому ж напрямку, надаючи можливість суду визнавати договори дійсними навіть за відсутності нотаріального посвідчення, якщо сторони уклали всі суттєві умови договору і виконали його частково або повністю.

Цей підхід дозволяє обійти формальності, коли ті стають перепоною для здійснення законних прав громадян, особливо в умовах форс-мажорних обставин. Досвід ОП КЦС та рішення, що визнають договори дійсними на підставі частини 2 статті 220 ЦК України, свідчать про прагнення судів стояти на боці справедливості.

Тож можна сказати, що українська судова практика, наслідуючи приклад західних країн, намагається відшукати баланс між дотриманням закону та забезпеченням справедливості для громадян. І це особливо важливо в час, коли громадяни, можливо, більше ніж коли-небудь, потребують захисту від формальної несправедливості, яка, попри жорсткість правил, не повинна домінувати над правом і людяністю.