Захист від соціально шкідливої інформації як форма забезпечення гідності народу

В українському законодавстві поняття "шкідлива інформація" відсутнє. Однак, теоретики досліджують дане поняття.

Інформація – це сукупність відомостей (даних), які сприймають із навколишнього середовища (вхідна інформація), видають у навколишнє середовище (вихідна інформація) або зберігають всередині певної системи. Інформація існує у вигляді документів, креслень, рисунків, текстів, звукових чи світлових сигналів, електричних та нервових імпульсів тощо.

Саме слово «інформатика» походить від латинського information, що означає виклад, роз’яснення факту, події. Отже, інформація – це продукт взаємодії даних та методів, який розглядається в контексті цієї взаємодії.

Поняття інформації є і в законодавстві відповідно до п. 3 ч. 1 ст.1 Закону України «Про інформацію», інформація – будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.

Найбільш важливими властивостями інформації є: об’єктивність та суб’єктивність; повнота; достовірність; адекватність; доступність; актуальність; точність; цінність.

Однак, жодна з цих властивостей не вказує на шкідливість чи корисність інформації.

Словосполучення «шкідлива інформація» міститься в нормативно-правових актах Ради Європи. Наприклад, у пунктах 16, 17 Резолю­ції № 3 «Права людини та регулювання медіа і нових комунікаційних послуг в Інформаційному Суспільстві» в контексті її поширення за допомогою нових комунікаційних послуг, але без роз’яснення змісту поняття.

В українському законодавстві поняття «шкідлива інформація» відсутнє. Однак, теоретики досліджують дане поняття.

І. Л. Бачило, В. М. Лопатін та М. О. Федотов визначали його спочатку як інформація, яка не є конфіденційною, але яка обумовлює необхідність охорони та захисту прав і законних інтересів особи, суспільства і держави в силу можливої шкоди, що завдасть цим суб’єктам її поширення (застосування). Пізніше вони зазначають, що шкідлива інформація – інформація, обіг якої заборонено у зв’язку зі шкодою і небезпекою для суспільства та лю­дини. Позитивно оцінюючи таке визначення, вкажемо на такий недолік, як «заборонність». Далеко не вся інформація, що справляє негативний вплив є забороненою, оскільки останнє в правовій країні може мати місце тільки на підставі нормативно-правових актів. Як свідчить реальне життя, законодавство часто «відстає» у розвитку.

Шкідливу інформацію О. В. Мінблаєєв ототожнює з інформацією обмеженого використання – це обмежені законом у доступі та/або використанні відомості, здатні справити негативний інформаційний вплив на громадян, організації, суспільство, державу і завдати шкоди їхнім правам, свободам та законним інтересам.

Як видно із аналізу юридичної літератури, автори по-різному визначають дефініцію «шкідлива інформація», що свідчить про відсутність єдиного підходу та поглядів. Крім цього, зустрічаються різні назви одного поняття – шкідлива, негативна, небезпечна, недоброякісна, незаконна або інформація обмеженого використання.

Національне законодавство містить лише норму відповідно до якої право на інформацію може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігань заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населень, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігань розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримань авторитету і неупередженості правосуддя.

Виходячи з даної норми можемо виділити певні рівні обмеженої законом інформації: загальнонаціональний та особистий.

Шкідлива інформація може застосовуватись на обох рівнях. Однак на загальнонаціональному рівні шкідлива інформація наносить шкоду інформаційній безпеці держави, а тому є більш соціально небезпечною.

З метою забезпечення інформаційної безпеки здійснюються певні захисні заходи, які можна об’єднати в наступні групи:

- регулювання інформаційних потоків і зв'язків, зокрема їх обмеження;

- цілеспрямоване інформування, зокрема поширення просвітницької інформації;

- застосування способів, методів і засобів регулярного надання соціально важливої інформації;

- формування механізмів колективного захисту від негативних інформаційно-психологічних впливів;

- виховання індивідуальної здатності до інформаційно-психологічного спротиву.

Використання першої групи заходів на особистому рівні пов’язане з відмовою людини від використання певної інформації або джерел чи каналів її поширення (наприклад, відмова від перегляду рекламної продукції) через перевірку її достовірності.

Друга група пов’язана з організацією інформаційних потоків, що спрямовані на запобігання та нейтралізацію впливів певних інформаційних чинників, які можуть мати негативні наслідки (наприклад, при виникненні чуток поширюються відомості, що нейтралізують їх вплив). На особистому рівні це проявляється в ініціативному пошуку додаткової інформації з різних джерел і в організації її надходження іншими каналами. До речі, А. В. Анісимов вважає, що аспект одержання й аналізу інформації для забезпечення власної безпеки і прийняття адекватних рішень слід включити до розгляду концепції інформаційної безпеки України.

Третя група включає різноманітні форми регулярного надання соціально важливої інформації, зокрема через систему освіти, підготовки та перепідготовки кадрів, поширення духовних і культурних цінностей, підтримки традицій, морально-етичних норм. Держава повинна забезпечити кожному суб’єктові інформаційних відносин право на одержання повної, достовірної і своєчасної інформації; ніхто не вправі порушити інтереси суб’єкта інформаційних відносин шляхом якогось інформаційного впливу. Власні інтереси мають поєднуватися з інтересами оточуючих.

Четверта група пов’язана з організацією колективного захисту, який ґрунтується на механізмах ідентифікації людини з певними соціальними спільнотами. Це означає використання людиною групових оцінок, норм і думок, а також її орієнтацію на внутрішньо-групові інформаційні джерела. Для цього можуть застосовуватися різні прийоми і засоби, зокрема формування позитивного морально-психологічного клімату в колективах, актуалізація відчуття приналежності особи до конкретної організації, підтримка неформальних лідерів, що виступають як авторитетні внутрішньо-групові джерела інформації.

П’ята група спрямована на набуття людиною практичного досвіду безпечної інформаційно-комунікаційної взаємодії (наприклад навчання з використанням спеціалізованих форм психологічної підготовки) для формування індивідуального психологічного механізму самозахисту.