Докази мають бути достатніми чи вірогідними: в чому логіка законодавця?

Із ГПК повністю вилучено таке поняття та ознаку доказів як "достатність". Проте чи правильно це?

Представники правничої спільноти пам’ятають гасла, які активно використовувалися в 2016-2017 р.р. ініціаторами судової реформи як підгрунтя для кардинального оновлення трьох основних процесуальних кодексів: ЦПК, ГПК та КАС. Одним із таких гасел було те, що процесуальні закони потребують уніфікації.

Не без нюансів, проте уніфікація кодексів таки відбулася. Всі вони були прийняті в новій редакції з нормами та поняттями, що певною мірою є аналогічними або збіжними за змістом і процесуальним призначенням. Із 15.12.2017 р. розпочалося їх практичне застосування.

Помітній уніфікації було піддано й норми, які стосуються доказів і доказування. В усіх трьох кодексах було майже аналогічно за змістом викладено норми про ознаки доказів: належність (ст. 73 КАС, ст. 77 ЦПК та ст. 76 ГПК) та допустимість (ст. 74 КАС, ст. 78 ЦПК та ст. 77 ГПК). Аналогічно і за змістом, і за структурою було викладено норми про достовірність доказів (ст. 75 КАС, ст. 79 ЦПК та ст. 78 ГПК) та про достатність доказів (ст. 76 КАС, ст. 80 ЦПК та ст. 79 ГПК).

Зокрема, ст. 76 КАС, ст. 80 ЦПК, ст. 79 ГПК в редакції, що набула чинності з 15.12.2017 р., мали назву “Достатність доказів”. Цими статтями було встановлено, що для цілей судочинства всіх трьох видів достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

В такій редакції вказані норми трьох процесуальних кодексів, у т.ч. і ГПК, діяли майже 2 роки.

Проте 20.09.2019 р. Верховна Рада України прийняла Закон №  132-IX під назвою “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні”. Уже традиційно наш законодавець “супутньо” з тематикою закону, стимулюванням інвестиційної діяльності, вирішив унести зміни до низки законів, які за змістом до інвестиційної діяльності якщо й мають стосунок, то аж занадто прихований. Цим Законом № 132-IX було внесено зміни й до ГПК.

Примітно, що унесені в ГПК зміни стосувалися лише і тільки норм, які стосуються доказів і доказування. Зокрема, цим Законом № 132-IX повністю вилучено з ГПК поняття “достатність доказів” шляхом викладення ст. 79 ГПК у новій редакції з новою назвою “Вірогідність доказів”. А зміст цієї норми ГПК тепер звучить так: “Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання”.

З назви Закону№ 132-IX можна припустити, що саме в нормах ГПК і саме в тих нормах, які регулюють питання доказів і доказування, крився “диявол”, який негативно впливав на інвестиційну діяльність в Україні. Так само можна припустити, що ці норми ГПК до змін були неякісні чи неефективні, тому й підлягали зміні.

На жаль, причина для внесення саме таких змін до ГПК залишається звичною для правників таємницею. Вже багато років народні обранці не обтяжують себе  роботою та не займаються підготовкою грунтовних і переконливих пояснювальних записок до законопроектів. Так само і пояснювальна записка до законопроекту № 1059 (зареєстрований 29.08.2019 р.), який 20.09.2019 р. став Законом № 132-IX, не містить бодай якихось зрозумілих пояснень таких змін у процесуальний закон. До внесення цих змін я навіть не зустрічала якохось помітних дискусій у правничому середовищі на тему необхідності виключення з ГПК норми про достатність доказів.

При цьому, прийнявши Закон № 132-IX із дефектами підготовки його законопроекту, законодавець у результаті без відповіді залишив кілька серйозних питань.

Так, із ГПК повністю вилучено таке поняття та ознаку доказів як “достатність”. Проте чи правильно це?

Хоча «достатність» доказів не була окремо нормативно закріплена в процесуальних кодексах до 2017 р. саме як ознака доказів, це поняття зовсім не було новим і невідомим для процесуальної науки та практики, і не тільки в сфері господарського судочинства. Достатність доказів давно відома також і цивільному процесу, і адміністративному судочинству.  

По-перше, про достатність доказів ішлося і до 2017 р. в процесуальних нормах про оцінку судом доказів (прямо – в ст. 212 ЦПК у редакції до 15.12.2017 р. та в ст. 86 КАС у редакції до 15.12.2017 р., а також не прямо, проте за змістом, і в ст. 43 ГПК у редакції до 15.12.2017 р.).

По-друге, вже досить давно в науці процесуального права закріплено усталену думку, що достатність доказів – це взаємозв’язок сукупності доказів, яка дозволяє суду зробити висновок про існування факту, на підтвердження якого вони зібрані, тобто, достатність доказів – це сукупність доказів у справі, яка дає змогу вирішити її[1]. Визначення характеристики достатності доказів і взаємного їх зв'язку у їх сукупності зводиться до вирішення питання про те, чи встановлені обставини, що становлять предмет доказування, чи є можливість на основі аналізу зібраних фактичних даних вирішити справу[2]. Деякі науковці, з якими варто погодитися, визначають достатність доказів в якісному аспекті як властивість доказів, яка надає можливість покласти їх сукупність в основу процесуального рішення[3].Можна з упевненістю сказати, що суд вирішує, що доказів достатньо тоді, коли вони сформували внутрішню обґрунтовану впевненість суду в тому, що певна обставина мала місце. А така впевненість прямо не залежить від того, скільки саме окремих доказів подала та чи інша сторона і не вимагає подання якомога більшої кількості доказів. Тобто достатність – це про вагомість доказів, а не про їх кількість.

Натомість ГПК у редакції Закону № 132-IX повністю позбавлений такої ознаки доказів як достатність, поняття достатності доказів вилучене також і з норм про оцінку судом доказів. Проте чи виправдано це, чи може цю ознаку повноцінно замінити нова категорія – вірогідність доказів і чи є рівноцінною та розумною така заміна? На мою думку, ні.

Так, ЄСПЛ у рішенні 23.08.2016 р. у справі "Дж. К. та інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") вказав, що у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри.

Як зазначав суддя Верховного Суду К. Пільков, досліджуючи поняття стандартів доказування, напрями, у яких ЄСПЛ висловлювався про застосування стандарту доказування, стали стимулами для вітчизняної судової практики, яка за доволі короткий час сприйняла цю категорію, а саме поняття "стандарт доказування" набуло того значення, з яким воно використовується у доктрині тих правових систем, з яких походить. К. Пільков також відзначив, що лише у господарських справах Верховний Суд вказував на те, що принципу змагальності у господарському судочинстві найбільшою мірою відповідає стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто, коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанова Верховного Суду від 10.09.2019 у справі № 916/2403/18), і саме цей стандарт, як правило, має застосовуватись при розгляді господарських спорів (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17; від 14.08.2018 у справі № 905/2382/17)[4].

У подальшому в практичній площині Верховний Суд кілька останніх років неодноразово звертався до стандарту переваги більш вагомих доказів як до стандарту доказування в господарських справах (постанови КГС ВС  від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 25.06.2020 у справі № 924/233/18). Аналогічний стандарт доказування було застосовано й ВП ВС у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц.

Як видно з указаного, стандарт переваги більш вагомих доказів (“баланс вірогідностей (імовірностей)” – це стандарт доказування. Стандарт доказування не є ознакою доказу (правилом про доказ), таким як належність, допустимість, достовірність та достатність, а є елементом змагальності процесу, спеціальним правилом, яким має керуватися суд при розгляді справи[5], об’єктивним критерієм, на підставі якого суд оцінює докази для встановлення фактів справи[6], елементом у алгоритмі оцінки судом доказів.

Тому вважаю, що законодавець, вносячи зміни до ГПК і викладаючи його ст. 79 ГПК у новій редакції під назвою “Вірогідність доказів”, таким чином позбавляючи господарський процес норми про достатність доказів, невиправдано поставив знак рівності між достатністю як ознакою доказів та “балансом вірогідностей (імовірностей)” як стандартом доказування, запозиченим із практики ЄСПЛ, і помилково та штучно позбавив господарський процесуальний закон поняття достатності доказів.

Звісно, унормування й закріплення в ГПК правил цього стандарту не викликає заперечень саме по собі. Сумнівним є спосіб, у який це унормування здійснене законодавцем, адже повне виключення з ГПК норми про достатність доказів вочевидь є поспішним і невиправданим.

Більше того, на мою думку, стандарт переваги більш вагомих доказів як стандарт доказування застосовується якраз для того, щоб суд правильно сформував внутрішнє переконання щодо достатності або недостатності доказів для висновку про наявність чи відсутність певної обставини, на яку посилаються сторони. Цей стандарт слугує висновку суду про достатність доказів, але не заміняє достатності доказів.

Хочу звернути увагу, що нормативно закріплена ознака достатності доказів у ГПК до внесення змін Законом № 132-ІХ ніяким чином не перешкоджала судам застосовувати стандарт переваги більш вагомих доказів. Про вказане свідчить величезна кількість рішень КГС ВС із застосуванням цього стандарту, ухвалених у 2018 р. та на початку 2019 р., тобто ДО прийняття Закону № 132-ІХ.

Окрім того, Закон № 132-ІХ викликає й інше серйозне питання.

Я вже згадувала вище, що в 2017 р. всі три процесуальні кодекси було значною мірою уніфіковано. Зокрема, всі вони містили аналогічні за змістом статті під назвою “Достатність доказів”.

Законом № 132-ІХ відповідну статтю лише в ГПК викладено в новій редакції й достатність доказів виключено лише з ГПК. У той же час норми про достатність доказів у первісній редакції продовжують існувати в ЦПК та КАС і застосовуються на практиці й сьогодні. І навпаки, стандарт переваги більш вагомих доказів у виді статті під назвою “вірогідність доказів” існує лише в ГПК, а в ЦПК та КАС такий стандарт не знайшов свого нормативного закріплення.

У чому ж тоді була логіка законодавця? Невже для розгляду, наприклад, цивільної справи достатність доказів необхідна, а для розгляду господарської – ні? Чому? І навпаки, за логікою народних обранців виглядає так, що стандарт доказування, який грунтується на стандартах, напрацьованих у практиці ЄСПЛ, потрібний і важливий лише для господарських справ, а для цивільних - ні. Чи є в цьому логіка, чи можемо ми, правники, одержати переконливе пояснення таким новаціям?

Моя відповідь на ці питання така: ніякої логіки немає й шукати її не слід. Очевидно, що внесення змін до ГПК Законом № 132-ІХ – це чергова демонстрація низького рівня якості законотворчої роботи нашого Парламенту. Неприємно дивує й те, що законотворці перед голосуванням законопроекту вочевидь навіть не вивчали матеріалів, які їм готує апарат Верховної ради в допомогу їм же, депутатам.

Досі на сайті Верховної Ради України в картці законопроекту 1059 можна знайти і Висновок Головного науково-експертного управління Верховної Ради України, і Зауваження її Головного юридичного управління, в яких, крім іншого, зазначено і про те, що назва проекту закону не відповідає його змісту, оскільки ряд змін до законодавчих актів України не стосуються врегулювання суспільних відносин у сфері інвестиційної діяльності (йдеться якраз про зміни до ГПК), і про те, що норми загальної частини ГПК, ЦПК та КАС є ідентичними, а відтак аналогічні зміни щодо визначення  понять «достовірні докази»  та «вірогідність доказів» мали б бути внесені також до ЦПК і КАС.

Прикро, проте недоліки законотворчої техніки вже стали для нас нормою. Однак особливо небезпечно, коли подібного роду недоліки стосуються процесуального закону, адже цей закон за своєю правовою природою є зводом правил і судових процедур, що найменшою мірою піддаються єдності в правозастосуванні, але застосовуються щоденно всіма судами в державі, безвідносно до суті спору.

[1] Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. Є.О.Харитонова, О.І.Харитонової, В.В.Васчильченка, Н.Ю.Голубєвої. – Х.:Одісей, 2009. – С. 172

[2] Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. Вид. 2-ге, доповнен. і перероб. / За заг. ред. С.С. Бичкової. – К.:Атіка, 2010. – С. - 498

[3] Теорія судових доказів в питаннях та відповідях: начальний посібник / Удалова Л.Д., Письменний Д.П., Азаров Ю.І. та ін. – К.: Центр учбової літератури, 2005. – С.17

[4] Костянтин Пільков. За матеріалами доповіді на ІІ науково-практичному круглому столі "Імплементація міжнародних стандартів у цивільне та господарське судочинство України" // https://jurliga.ligazakon.net/analitycs/190632_standart-dokazuvannya-yak-skladova-zabezpechennya-prava-na-spravedliviy-sud

[5] Там само.

[6] Бут І.О. Стандарт доказування «баланс ймовірностей» у цивільному судочинстві. матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Одеса, 15 трав. 2020 р.) // http://dspace.onua.edu.ua/handle/11300/12901