Особливості користування землею фермерськими господарствами

Згідно з інформацією Державної служби статистики, станом на початок 2019 року в Україні зареєстровано понад 45 тис. фермерських господарств.

Згідно з інформацією Державної служби статистики, станом на початок 2019 року в Україні зареєстровано понад 45 тис. фермерських господарств (далі – «ФГ»). Так, законодавством України визначено, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства.

На сьогоднішній день законодавство України дозволяє ведення ФГ у двох формах: зі статусом юридичної особи (сімейного типу) та без статусу юридичної особи (на основі діяльності фізичної особи підприємця).

Статтею 13 Закону України «Про фермерське господарство» визначено склад земель ФГ, до яких належать: а) земельні ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; б) земельні ділянки, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; в) земельні ділянки, що використовуються фермерським господарством на умовах оренди.

Однією із особливостей використання землі фермерськими господарствами є те, що права володіння та користування земельними ділянками, які знаходяться у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство.

З урахуванням зазначених положень законодавства слід відмітити, що чинна редакція Закону України «Про фермерське господарство» не у повній мірі регулює особливості використання землі фермерськими господарствами. Це стосується права постійного користування на земельні ділянки, яке ФГ та його члени мали право набувати згідно з редакцією Закону України «Про селянське (фермерське) господарство».

Згідно з інформацією Державної служби статистики, станом на сьогодні в Україні більш ніж 3,2 млн. га усіх сільськогосподарських угідь перебувають у користуванні осіб на підставі права постійного користування земельною ділянкою.

Відповідно до земельного законодавства України правом постійного користування землею визначається безстрокове право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності.

Держателями такого титулу на сьогодні є як спеціальні суб’єкти, визначені положеннями ст. 92 чинного Земельного кодексу України – тобто відповідні юридичні особи, які в силу закону мають право набувати таке речове право (державні та комунальні підприємства, релігійні організації, організації осіб з інвалідністю, заклади освіти тощо). Так і суб’єкти, яким таке право надавалось відповідно до попередніх редакцій Земельного кодексу (до набуття чинності редакцією ЗК України 2002 року), право яких визнається державою та залишається чинним станом на теперішній час попри відповідні зміни у законодавчому регулюванні земельних відносин.

З огляду на таку ситуацію, слід зазначити, що в історії земельного законодавства України право користування земельною ділянкою має значно довший строк існування порівняно із правом приватної власності на землю.

Так, у радянському законодавстві право приватної власності на земельну ділянку було відсутнє як таке. Натомість, основні земельні акти відповідного періоду, зокрема, Земельний кодекс УСРР від 1922 року, Основи законодавства союзу РСР і союзних республік про землю 1968 року, Земельний кодекс УРСР 1970 року тощо в якості основного речового титулу, який передбачав можливість використовувати землю, визначали саме землекористування – безстрокове та строкове (у тому числі на умовах оренди). При цьому, нормативні положення стосовно права приватної власності на землю виникли у законодавчому полі України лише у 1992 році із набуттям чинності Закону України «Про власність» та в подальшому були закріплені у Конституції України та інших законодавчих актах.

Отже, станом на теперішній час в Україні продовжують паралельно існувати такі речові титули використання сільськогосподарських угідь як право власності (та похідні від нього права, зокрема, право оренди та емфітевзис), а також право постійного користування землею, яке фактично у певному розумінні може вважатися пережитком радянського періоду.

Повертаючись до нюансів суб’єктності права постійного користування, варто зауважити, що одним із специфічних суб’єктів корпоративного права, який до 2002 року мав можливість отримувати земельні масиви на праві постійного користування було фермерське господарство (точніше його попередник – селянське фермерське господарство).

Специфіка створення такого суб’єкта господарювання та подальшого здійснення ним підприємницької діяльності полягала у тому, що особа, яка виявляла намір займатися фермерством, першочергово мала звернутися до відповідного розпорядника землі із заявою про надання їй земельної ділянки для ведення фермерського господарства, а лише після отримання відповідного земельного активу (на праві постійного користування) реєструвала фермерське господарство. Тобто, для творення ФГ необхідно було отримати земельну ділянку (набути право власності чи користування на землю ), а вже потім на цій підставі ФГ підлягало реєстрації як юридична особа.

Вказаний принцип створення ФГ зберігся і у новій редакції закону про фермерські господарства, що на нашу думку є цілком обґрунтованим, враховуючи специфіку діяльності ФГ. При цьому, левова частка ФГ в Україні засновувалась у період після 1991 року (власне після набуття чинності Законом України «Про селянське (фермерське) господарство»). Такі господарства були засновані на земельних площах, отриманих фізичними особами, які в подальшому створювали юридичні особи.

Не зважаючи на те, що після 2002 року коло суб’єктів, які мали право набувати землю на праві постійного користування було значно звужене, а фермерські господарства до такого кола не увійшли, останні зберегли за собою право на землі, які були отримані до вказаних законодавчих змін.

Так, згідно з Перехідними положеннями до чинного Земельного кодексу України фермерські господарства разом з іншими суб’єктами, які мали земельні активи на праві постійного користування, зобов’язувались у визначений строк переоформити відповідне речове право у інші титули – право власності або право оренди.

Однак, Рішенням Конституційного Суду України від 22.09.2005 року № 5-РП/2005 у справі про постійне користування земельними ділянками вищевказані Перехідні положення були визнані неконституційними, з урахуванням чого в українському правовому середовищі склалася ситуація за якої попри наявність у правових нормах виключного переліку суб’єктів-носіїв права постійного користування земельною ділянкою, й надалі продовжують існувати суб’єкти, яким «деюре» таке право вже належати не може.

Фактично, необов’язковість (в силу неконституційності) Перехідних положень Земельного кодексу надало відповідним суб’єктам такого права час. Час, протягом якого наявний земельний актив ще може використовуватися. Час, який фактично обмежується строком існування самого суб’єкту такого права.

Основні проблеми у користуванні ФГ землею на праві постійного користування

На практиці більшість ФГ зіштовхуються з двома основними проблемами пов’язаними із використанням земельних ділянок отриманих ФГ чи засновниками на праві постійного користування, зокрема 1) збереження права постійного користування на землю у разі реорганізації юридичної особи (правонаступництво) 2) збереження права постійного користування на землю у разі смерті засновника ФГ (спадкування права постійного користування).

Зазвичай, захист прав та майнових інтересів, зацікавлених у вирішенні відповідних проблем, осіб здійснюється у судовому порядку. Якщо говорити про збереження права постійного користування на землю у разі реорганізації юридичної особи (правонаступництво), то досить довго у судові практиці не було сформовано єдиної позиції у даному питанню, що дозволяло органам Держгеокадастру передавати земельні ділянки реорганізованих підприємств, утому числі ФГ, іншим особам в оренду без перевірки чи належного припинення право постійного користування реорганізованого підприємства.

Така ситуація стала можливою завдяки багатьом факторам, одним з яких є зміна земельного законодавства та неузгодженість нормативно-правових й підзаконних актів у цій сфері між собою. Так, згідно із ЗК України 1992 року право користування земельною ділянкою припинялося, зокрема, у разі «припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства». У ЗК України 2001 року це положення викладено дещо по-іншому – «припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій».

Проблема полягає у тому, що у ЗК України 2001 року йдеться про «припинення діяльності підприємств, установ та організацій», тоді як у ЦК України йдеться про «припинення юридичної особи». Однак, вирішуючи спори про припинення права постійного користування внаслідок припинення діяльності землекористувачів, суди застосовують положення Цивільного кодексу, що регулюють припинення юридичних осіб, та вживають поняття «припинення юридичної особи» та «припинення діяльності юридичної особи» як взаємозамінні.

У зв’язку з цим, у судовій практиці сформувалося дві позиції щодо припинення право постійного користування земельною ділянкою у разі реорганізації, перетворення землекористувача, і чи може правонаступник продовжувати користуватися земельною ділянкою:

Перша позиція –право постійного користування земельною ділянкою припиняється у разі реорганізації землекористувача, оскільки земельне законодавство не передбачає автоматичного переходу права постійного користування до юридичної особи, яка утворилась в процесі реорганізації;

Друга позиція –право постійного користування земельною ділянкою не припиняється в разі реорганізації землекористувача, оскільки припинення права користування земельною ділянкою допускається лише у випадку, коли припинення останньої виключає правонаступництво.

Перша позиція обґрунтовується, зокрема, тим, що в результаті реорганізації юридичної особи відбувається її припинення, а так як земельне законодавство не передбачає автоматичного переходу права постійного користування землею до юридичної особи, яка утворилась в процесі реорганізації, то суди приходили до висновку, що це право припиняється з моменту припинення юридичної особи, а правонаступник його не набуває. Вищий господарський суд України зайняв таку позицію в низці судових рішень, зокрема, така позиція була відображена у постановах від 1 червня 2010 року у справі № 11/49-04 (8/79-03), від 16 квітня 2013 року у справі № 5002-33/1279-2012, від 29 жовтня 2015 року у справі № 927/1498/14.

Друга позиція полягає у тому, що припинення права користування земельною ділянкою з підстави припинення юридичної особи допускається лише у випадку, коли припинення останньої виключає правонаступництво. Такого висновку Верховний Суд України дійшов у Постанові від 21 лютого 2011 року у справі № 21-3а11. Вирішуючи подібні спори суди часто посилаються на вказану Постанову. Суть цієї позиції полягає в тому, що в разі реорганізації до правонаступника переходить майно, права та обов’язки юридичної особи, що припинилася. Цей висновок підтверджується статтею 104 ЦК України.

Також варто зазначити, що обґрунтовуючи цю позицію, суди часто беруть до уваги, зокрема, такі обставини, як, наприклад, те, що «в установчому документі новоутвореної юридичної особи є пряма вказівка на правонаступництво» (ухвала Вищого адміністративного суду України (ВАСУ) від 16 червня 2015 року у справі № 815/2601/14), або те, що «новоутворена юридична особа має однаковий код ЄДРПОУ, майно, юридичну адресу, що й юридична особа, що припинилася» (Постанова ВГСУ від 15 квітня 2014 року у справі № 5004/1264/12).

Крім того, слід звернути увагу на позиції судових органів сформовані під час розгляду аналогічних спорів: Ухвала Вищого адміністративного суду України (ВАСУ) від 1 квітня 2007 року (http://reyestr.court.gov.ua/Review/858138); Постанова Вищого господарського суду України (ВГСУ) від 07 квітня 2009 року (http://reyestr.court.gov.ua/Review/3442655); Постанова Верховного Суду України (ВСУ) від 26 вересня 2011 року (http://reyestr.court.gov.ua/Review/18732404).

На відміну від проблем правонаступництва та збереження права постійного користування на землю, судова практика щодо збереження права постійного користування на землю у разі смерті засновника ФГ з 2016 року та по сьогоднішній день є доволі сталою.

Так, згідно з позицією Верховного Суду України (від 23 листопада 2016 року у справі              №6-3113цс15), яка була підтверджена Верховним Судом право постійного користування не успадковується та припиняється зі смертю особи-набувача.

Однак зустрічаються поодинокі рішення у яких, Верховний Суд доходить трохи іншого висновку описуючи суть користування землею ФГ на праві постійного користування та порядок його створення.

Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 13 березня 2018 року у справі  №348/992/16-ц, розглядаючи спір за позовом прокурора в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру в Івано-Франківській області до фізичної особи про розірвання договору оренди земельної ділянки, укладеного Надвірнянською РДА з відповідачем для ведення фермерського господарства, дійшла висновку про те, що після укладення договору тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) фермерське господарство реєструється в установленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи.

Саме з моменту державної реєстрації фермерського господарства у правовідносинах користування спірною земельною ділянкою відбулась фактична заміна орендаря, а обов'язки землекористувача земельної ділянки перейшли до фермерського господарства від громадянина, якому така земельна ділянка надавалася для його створення.
Вказаний висновок Суд виніс на підставі комплексного аналізу норм ст. 1, 5, 7, 8, 12 Закону України «Про фермерське господарство». Зокрема, зі змісту ст. 8 вбачається, що можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства. Зі змісту положень ст. 12 Закону України «Про фермерське господарство» вбачається, що земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства.

Зазначена судова позиція, на нашу думку має стати основною у вирішенні вказаної категорії спорів.

Висновки

Наявність вищезазначених проблемних місць у практичній діяльності ФГ сприяє ситуаціям за яких господарство змушене виключно через судовий механізм захистити чи визнати своє право на землю.

Серед практичних порад, які дозволять фермерам захисти право постійного користування на землю можна виокремити наступні.

Безумовне та негайне вжиття фермерським господарством заходів щодо державної реєстрації земельної ділянки у ДЗК, а також реєстрації права постійного користування у ДРРП (в разі якщо такі дії досі не вчинено).

Реалізація членами ФГ, передбачених статтею 13 Закону України «Про фермерське господарство» права на приватизацію землі або отримання її в оренду – у контексті мінімізації ризиків щодо втратити землі у разі смерті засновника ФГ.

У разі необхідності своєчасно здійснювати судовий захист свого права. Слід взяти до уваги, що Держгеокадастр України разом із Мінагрополітики розробили проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо передачі права власності фермерським господарствам на земельні ділянки, надані засновникам таких господарств у постійне користування, довічне успадковуване володіння для створення та/або ведення фермерського господарства (селянського (фермерського) господарства)», який подано до Верховної Ради України 05.04.2018.

Автори цього законопроекту запропонували внести зміни до розділу Х Земельного кодексу України та встановити, що земельні ділянки, надані засновникам фермерських господарств у постійне користування, довічне успадковуване володіння для створення та/або ведення фермерського господарства (селянського (фермерського) господарства), передаються у власність фермерського господарства для ведення фермерського господарства. У разі смерті засновника фермерського господарства, якому надано земельні ділянки в постійне користування, довічне успадковуване володіння для створення та/або ведення фермерського господарства (селянського (фермерського) господарства), із заявою, технічною документацією із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та копією документа, що підтверджує право постійного користування, довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, та документом, що підтверджує успадкування фермерського господарства, звертається громадянин України (громадяни України), який успадкував фермерське господарство (цілісний майновий комплекс).