Він розхитав потворні підвалини радянської моралі

Як же ж стрімко і безугавно міліє наша життєва ріка. Не стало серед сущих, як на мене, останнього достойного класика сучасної української літератури — Олега Федоровича Чорногуза. Неперевершеного майстра пера на всі відомі та оригінальні жанри, високого митця ювелірного вербального покрою. Гумориста, поета, публіциста, романіста. Письменника ФЕЙЛЕТОНІСТА…

З виданням романів у нього взагалі виявилася цікава історія. Серед українських письменників до недавнього часу у найбільш шанованому жанрі літератури корифеєм вважався шановний пан Юрій Мушкетик. Але як казав мені Олег Федорович років чотири-п’ять тому, саме тоді вийшли вони з відомим золотоустом на однакове число цих фундаментальних творів. Молодший за віком Чорногуз перевершив у цьому неформальному змаганні Юрія Михайловича, позаяк він, як мінімум, щорічно видавав по роману. Вони як млинці вилітали з різноманітних друкарень.

Творчий почерк Чорногуза вельми прикметний: мова в автора блискуча, виразна, запашна, завжди на грані сатиро-гумористичного фолу, котра кожного зацікавить, поведе за собою, образи героїв разючі, легкі на запам’ятовування. Читачі просто-таки влюбляються в його книги.

Що вам сказати: перший гумористичний роман Олега Чорногуза «Аристократ» із Вапнярки» вийшов 1979 року. Того року я закінчував трирічну свою службу на посаді власкора газети «Вінницька правда» по Тульчинській групі районів. З 1 вересня мав відправлятися на навчання до відділення журналістики Вищої партійної школи при ЦК КПУ.

Відтак, якогось літнього дня я з Тульчина, де містилася моя службова резиденція, доїхав автобусом до Вапнярки. За домовленістю з головою колгоспу села Велика Русава Томашпільського району А. Чепурним, на привокзальній площі мене мало очікувати їхнє авто. Я дістався крайньої станції Одеської залізниці, напевне, на години півтори раніше встановленого терміну. Знічев’я зайшов до зали очікування пасажирів залізничного вокзалу станції, направився до газетно-журнального кіоску. І тут побачив щойно виставлену на реалізацію книгу Олега Чорногуза «Аристократ» із Вапнярки».

Ще один примірник твору прихопили якісь дівчата, мабуть, студентки, бо вони голосно сміялися, виловлюючи замашні фрази з гумористичного роману. Це мене розтривожило і заохотило до чтива. Я сів на тверду пасажирську лаву і поринув у справи ЄвГрафа Сідалковського, новоявленого українського Остапа Бендера.

Я так захопився перебігом справ героїв Олега Чорногуза, що отямився лише за декілька годин, що називається, в одну мить проковтнувши добру частину роману. Отямившись, чимдуж вискочив із залізничного вокзалу. Водій, як виявилося потім почекав мене хвилин 40-50 до встановленої межі і поїхав додому, доповівши голові колгоспу, що кореспондент до Вапнярки не прибув...

Я тим часом, невеселий сів до автобуса і знову повернувся до Тульчина. Там, на верхньому поверсі «білого дому» у мене була маленька робоча кімнатка з телефоном, диваном і друкарською машинкою, я до опівночі дочитав роман. А до ранку, уже не відправляючись до свого холостяцького помешкання, віддрукував рецензію на «Аристократа» із Вапнярки». Шматочок ночі доспав на дивані і вже на світанку був на автобусній станції Тульчина. Звідтіля о шостій 05 відправлявся перший автобус до Вінниці. Я вручив водію пакет. За домовленістю нашого керівництва з автобусниками, їхні люди в центральній диспетчерській станції Вінниця вкидали до спеціального ящика листи від власкорів газети з різних кінців області, передані пасажирськими авто. Редакційний кур’єр двічі на день приїздив за ними на автовокзал над Бугом-рікою.

Олег Чорногуз був особливою, колоритною фігурою для «Вінницької правди». Звідси він починав свій творчий шлях сатирика і гумориста, створивши відповідний профільний відділ «сатири і гумору» в обласній газеті. Звідси його забрали на роботу безпосередньо до журналу «Перець» у Києві: старшим фейлетоністом, а за тим завідувачем відділу фейлетонів цього вельми авторитетного журналу, ким він беззмінно трудився упродовж дев’яти славетних років. Ім’я його тоді гриміло на всю республіку. Це був фантаст, з влучних, хльостких, дотепних висловів котрого сміялася-потішалася вся зачудована Україна.

Розповідали, що тоді мою рецензію привезли в редакцію і відповідальний секретар одразу заніс її для прочитання редактору Володимиру Орлику. Це був дуже мудрий, авторитетний і відважний по тих часах журналіст, керівник газети. З кабінету він вийшов несучи оригінал отриманого матеріалу з жирною позначкою червоним олівцем на першій сторінці, в іншій руці він тримав свій портфель...

Відповідальному секретарю Володимир Якович сказав: «Усе зніми з четвертої полоси, у центрі став — рецензію… А я поїхав додому. Хочу прочитати подаровану мені Чорногузом книгу…А то тиждень уже лежить на столі… Горобець заохотив до цього».

Коли ми з Олегом Федоровичем траплялося іноді бували в кампаніях друзів, Чорногуз обов’язково оголошував усім, що саме «пан Горобець був першим рецензентом мого антирадянського роману-фейлетону «Аристократ» із Вапнярки». А в мене, їй-право, то вийшло зовсім випадково, бо ж мав я щось написати, не втрапивши черз гави на прислане по мене авто...

Щоправда, я завжди, зізнаюся нині, вельми гордився і нині благоговійно величаюся цією першістю, яку визнавав і сам Великий Автор. А ще мені на душі приємно і лоскітно від того, що кілька років тому саме на пероні станції Вапнярка, де вперше я зустрівся з ЄвГрафом Сідалковським, який на сторінках роману-сатири часто повторював, що «в житті головне сісти в правильний вагон і не попастися на очі начальнику потяга», шанувальники творчості Олега Чорногуза на власні кошти спорудили і відкрили пам’ятну скульптуру головному герою нашого відомого гумориста. Автором скульптури є знаний подільський скульптор і письменник Микола Крижанівський з сусіднього з моїм Джурином села Сліди Могилів-Подільського району Вінниччини.

Цікаво, що лише перший роман Олега Чорногуза, який можна вважати гротеском на соціалістичну форму комерції зі схрещування їжаків і ондатр, з 1979 року витримав в Україні уже сім (!) перевидань, його загальний наклад склав майже мільйон примірників. Неодноразово виходив він друком і в десятках країн світу.

Мені здається, що всі інші книги Олега Федоровича, то немовби доповнення до критики соціалістичного реалізму «Аристократа» із Вапнярки», яку принесла в Україну безглузда радянська окупація. Кріпкий, статурний, широкоплечий, сказати б, примітної акторської зовнішності, немовби людина-криголам, пан Чорногуз для багатьох був, як творчий зразок для наслідування. І для мене також.

Я знав його робочий розпорядок. Він обов’язково щоночі працює над новими творами. Йому не можна було телефонувати вранці. Фактично до обіду, в цей час після старань за письмовим столом, Чорногуз відпочиває.

Я вдячний Олегу Федоровичу за те, що він колись дав мені рекомендацію для вступу до Національної спілки письменників України.

Усі свої 86 з половиною літ життя пан Олег Чорногуз сповна використав для служіння українській літературі, утвердження українського духу в народі. Він точно був головним підривником потворних підвалин радянського, соціалістичного способу життя. І спасибі йому за це...

Схиляю голову над прахом мого літературного вчителя.

***

П.С.

Уже поставив я крапку в слізному нікролозі, коли згадав ще одну важливу деталь, яка, думаю, яскраво характеризує душу і серце, життєві уподобання відомого художника слова. Якось знічев'я розповів я пану Чорногузу про те, що мої домашні молоді люди прикупили песика дорогої породи Французький Бульдог і він потішає всю нашу сім'ю.

Послухав те все Олег Федорович і відповідає мені:

- Я теж люблю собак, - каже. - Померла дружина, я в калинівському дворі на нашій милій Вінниччині залишився один. Поїхав до Вінниці і в тамтешньому сиротинцю для тварин взяв собі песика... Хлопчика інваліда. Йому міський трамвай відтяв ногу... Отож, мешкаємо удвох...