Справедливий розподіл витрат на правову допомогу та реалізація права на судовий захист

Процесуальні закони України відносять витрати на правову допомогу до судових витрат, що підлягають розподілу відповідно до результатів процесу.

Такий підхід є абсолютно справедливим, адже сторона, змушена звернутися за судовим захистом своїх законних прав та інтересів, апріорі потрапляє у програшне становище. Позивач має витрачати час і кошти на підготовку і подання позову, а також власне на судовий процес. Тобто на дії, які не потрібно було б вчиняти, якби законні права та інтереси позивача  не були порушені іншою стороною. Аналогічно особа, до якої пред’являється необґрунтований позов, змушена витрачатися на юридичні послуги саме внаслідок дій опонента.

Тобто, витрати на правову допомогу у судовому процесі  фактично являють собою матеріальну шкоду, що завдається стороні, позиція якої є правомірною (а це з’ясовується лише по завершенні процесу). Саме тому ці витрати підлягають справедливому відшкодуванню, що і передбачено законодавцем у процесуальних кодексах. Адже у випадку, коли обумовлені необхідністю участі у судовому процесі витрати сторони, дії якої визнані правомірними, залишаться невідшкодованими, конституційне право на судовий захист в жодному разі не можна вважати належним чином реалізованим.

Однак на жаль, у реальних умовах правозастосовчої практики в Україні, ситуація складається саме так. Значна частина витрат на правову допомогу залишається невідшкодованою у повному обсязі, що завдає значних збитків фізичним та юридичним особам. Причиною такого стану речей є не тільки окремі недоліки норм чинного законодавства. Вирішальною є позиція суддівського корпусу, що часом виглядає не готовим до визнання і застосування в Україні сучасних підходів щодо надання та оплати юридичних послуг, а також подальшого відшкодування їх вартості.

 

Чинне правове регулювання розподілу витрат на правову допомогу і перспективи його удосконалення

 

Цивільний процесуальний кодекс України та Кодекс адміністративного судочинства України  в цілому однаково визначають витрати на правову допомогу як різновид судових витрат. Стаття 79 Цивільного процесуального кодексу України та відповідно стаття 87 Кодексу адміністративного судочинства України  відносить витрати на правову допомогу до судових витрат, а саме до витрат, пов'язаних з розглядом судової справи. Відповідно до ЦПК та КАС правова допомога може надаватися як адвокатами, так і іншими фахівцями в галузі права.

Стаття 84 Цивільного процесуального кодексу України та стаття 90 Кодексу адміністративного судочинства України  встановлюють, що витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги.

Стосовно розподілу витрат на правову допомогу, ЦПК та КАС містять певні розбіжності, обумовлені перш за все особливостями адміністративного процесу.

Відповідно до статті 88 Цивільного процесуального кодексу України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Відповідно до статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України,  якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати (у томи числі і витрати на правову допомогу у межах встановленого граничного розміру) з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа). Якщо судове рішення ухвалене на користь сторони - суб'єкта владних повноважень відшкодування витрат на правову допомогу КАС не передбачає. У цьому випадку суд присуджує з іншої сторони тільки документально підтверджені судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз. Якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу - відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. У справах, в яких позивачем є суб'єкт владних повноважень, а відповідачем - фізична чи юридична особа, судові витрати, здійснені позивачем, з відповідача відповідно до КАС взагалі не стягуються.

Стаття  44  Господарського процесуального кодексу України відносить   до судових витрат оплату послуг адвоката. Отже, витрати на оплату послуг інших фахівців у галузі права не вважаються судовими витратами у господарському процесі. 

 

Стаття 49 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що суми, які підлягають сплаті за послуги адвоката покладаються: при задоволенні позову - на відповідача; при відмові в позові - на позивача; при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Стаття 84 Цивільного процесуального кодексу України та відповідно стаття 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачають встановлення  спеціальним законом граничного розміру компенсації витрат на правову допомогу. Господарський процесуальний кодекс України жодних обмежень щодо розміру адвокатських гонорарів не передбачає. Однак господарські суди фактично застосовують такі обмеження відповідно до позиції Вищого господарського суду України, викладеної у роз’ясненні президії ВАСУ від 04.03.1998р. № 02-5/78 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» (з наступними змінами та доповненнями).

До набрання чинності відповідним законом повноваження встановлювати   граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільному та адміністративному процесах було надано законодавцем уряду відповідно до пункту 2 розділу XI "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України і пунктом 2 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України.

З огляду на це КМУ прийнято постанову від 27 квітня 2006 р. N 590 "Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави".

Відповідно до цієї постанови, граничний розмір витрат, пов'язаних з правовою допомогою стороні в цивільних та адміністративних справах, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб'єктом владних повноважень, якщо компенсація сплачується за рахунок іншої сторони, не перевищує суми, яка обчислюється виходячи з того, що стороні виплачується 40 відсотків розміру мінімальної заробітної плати за годину роботи.

Якщо компенсація в цивільних та адміністративних справах відповідно до закону сплачується за рахунок держави стороні, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб'єктом владних повноважень, граничний розмір не перевищує суми, що обчислюється виходячи з того, що стороні виплачується 5 відсотків розміру мінімальної заробітної плати за повний робочий день.

Тобто, у випадку «програшу» процесу держава має платити принаймні у 64 рази менше, ніж мав сплатити недержавний суб’єкт. Мало того, простий арифметичний підрахунок свідчить, що встановлене урядом обмеження  у 5 відсотків розміру мінімальної заробітної плати за повний робочий день означає, що на думку уряду оплата адвоката, який представляє інтереси недержавного суб’єкта у процесі проти суб’єкта владних повноважень має бути на  рівні мінімальної заробітної платні! Більшого цинізму годі й чекати.

Чи не тому представники державних органів аж надто спокійно ставляться до судових позовів і не поспішають виконувати законні вимоги громадян і юридичних осіб? Адже «програш» судового процесу не загрожує ні чиновнику, ні суб'єкту владних повноважень матеріальними втратами.

На нашу думку  встановлення урядом зазначеної вище диференціації граничного розміру витрат на правову допомогу є несправедливим і   порушує приписи статей 13 та 24 Конституції, щодо рівності громадян і суб’єктів права власності перед законом, пункту 5 статті 116 Конституції України  щодо забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності. На жаль спроба оскаржити Постанову уряду в суді зазнала невдачі. Господарський суд м. Києва, що розглядав позов за нормами КАСу (Постанова від 27.09.2006 р. у справі N 40/310-А) відмовив у задоволенні вимог позивача про визнання постанови незаконною на тій підставі, що не визнав доведеним факт порушення прав адвокатів. На жаль, суд фактично уник надання правової оцінки факту встановлення різних граничних розмірів відшкодування витрат на правову допомогу для суб’єктів владних повноважень та інших юридичних та фізичних осіб. 

Як же зазначалося, Господарський процесуальний кодекс України не обмежує розмір витрат на оплату послуг адвоката. З цього питання стаття 48 ГПК України відсилає до норм Закону України «Про адвокатуру». Відповідно до статті 12 зазначеного закону, оплата праці адвоката здійснюється на підставі угоди між громадянином чи юридичною особою і адвокатським об'єднанням чи адвокатом. Однак відповідно до позиції Вищого господарського суду України, викладеної у роз’ясненні президії ВАСУ від 04.03.1998р. № 02-5/78 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» (з наступними змінами та доповненнями), вирішуючи питання про розподіл судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування названих витрат, крім державного мита, не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним. ВГСУ вважає, що суд має право обмежувати розмір відшкодування судових витрат і, відповідно,  оплати адвокатських послуг,  з урахуванням обставин конкретної справи з огляду на розумну необхідність.

У тому ж роз’ясненні ВГСУ зазначає, що витрати сторін з оплати послуг адвокатів, адвокатських бюро, колегій, фірм, контор та інших адвокатських об'єднань з надання правової допомоги щодо ведення справи в господарському суді, розподіляються між сторонами на загальних підставах, визначених частиною п'ятою статті 49 ГПК.  Відшкодування цих витрат здійснюється господарським судом шляхом зазначення про це у рішенні, ухвалі, постанові за наявності документального підтвердження витрат, як-от угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді та/або належно оформленої довіреності, виданої стороною представникові її інтересів у суді, і платіжного доручення або іншого документа, який підтверджує сплату відповідних послуг.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 8 грудня 2006 р. N 607-р  було схвалено Концепцію проекту Закону України "Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу".

У Концепції визнається, що законодавство більшості країн світу при встановленні розміру відшкодування витрат на правову допомогу, пов'язаних з розглядом справ, виходить із суми, що є розумною для особи, яка зобов'язана відшкодувати іншій стороні відповідні витрати. При цьому враховуються всі обставини, включаючи фінансово-майновий стан кожної із сторін процесу, а також їх поведінку щодо спору. Нормативно-правовими актами регулюється питання щодо того, суд чи особа повинні визначати відповідну суму, а також її межі. Відшкодування понесених витрат на правову допомогу проводиться за заявою особи, що розглядається судом після вирішення справи.

У Концепції цілком слушно пропонується для визначення граничного розміру компенсації витрат  виходити із затраченого адвокатом або фахівцем у галузі права часу на вивчення і розгляд відповідної справи. Критерієм визначення часу пропонується обрати одну годину (повний робочий день) участі адвоката (фахівця) в розгляді справи в суді. Критерієм плати компенсації витрат пропонується обрати відсоток розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на відповідний рік.

Однак Концепція абсолютно, на нашу думку, безпідставно наполягає на встановленні різних розмірів компенсації витрат на правову допомогу, залежно від того, хто має ці витрати відшкодовувати.

Так, Концепція передбачає встановлення граничного розміру компенсації витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб'єктом владних повноважень, витрат на правову допомогу, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ на рівні  40 відсотків розміру мінімальної заробітної плати за годину роботи (повний робочий день).

Однак у разі виплати компенсації за рахунок держави концепція передбачає значне зменшення суми компенсації до тих же  5 відсотків розміру мінімальної заробітної плати.

Слід сказати, що у подальшому уряд фактично відмовився від схваленої Концепції. Про це свідчить текст поданого КМУ до парламенту  проекту Закону України «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України щодо граничного розміру компенсації витрат на правову допомогу» (реєстр. № 2141 від 28.02.2008 року) . Законопроектом просто передбачалося передати повноваження встановлювати граничний розмір витрат на правову допомогу Кабміну. Не дивно, що Головне науково-експертне управління парламенту зазначений законопроект не підтримало.

Показовий факт – відповідно до тексту пояснювальної записки уряд не вважав за потрібне проводити громадське обговорення законопроекту.

Ще один проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо компенсації витрат на правову допомогу)» (реєстр. № 4072 від 17.02.09 р. ) внесен о народним депутатом України В.В.Писаренком .

Цим законопроектом пропонується у трьох процесуальних кодексах (ГПК, ЦПК і КАС) встановити, що граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу не може перевищувати розміру десяти мінімальних заробітних плат у справах за позовами немайнового характеру та десяти відсотків від задоволеної суми позовних вимог у справах за позовами майнового характеру, а у разі задоволення вимог про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, десяти відсотків від задоволеної суми вимог про відшкодування шкоди.

Така ситуація з чинним і перспективним регулюванням розподілу судових витрат на оплату правової допомоги на сьогоднішній день.

 

Актуальні питання розподілу судових витрат в частині відшкодування витрат на правову допомогу

 

Справедливий розподіл судових витрат на оплату правової допомоги перш за все має забезпечувати повне відшкодування розумно необхідних витрат на правову допомогу сторони, на користь якої постановлено судове рішення. Але не тільки. На нашу думку, перспектива майбутнього розподілу витрат на юридичні послуги має заохочувати сторони до сприяння швидкому і справедливому судовому розгляду.

Адже загальновідомою є поширеність в Україні практики навмисного затягування сторонами розгляду справ у судах, у тому числі внаслідок відвертого зловживання процесуальними правами. В юридичній періодиці навіть вигадали назву цьому явищу – «процесуальні диверсії».

Необхідність сплачувати відчутні суми компенсації юридичних послуг здатні серйозно зменшити активність «процесуальних диверсантів», зменшивши зайве навантаження на суди.

Як уже зазначалося, у випадку, якщо витрати сторони – «переможця судового процесу» на юридичні послуги не будуть компенсовані за рахунок опонента, таку перемогу сміливо можна вважати «пірровою». Адже управнена сторона фактично залишиться постраждалою. Інша справа, що відшкодовувати слід, як цілком правильно зазначив ВГСУ у цитованому вище роз’ясненні,  лише розумно необхідні витрати.

Перш за все слід визначитися, чи завжди є необхідним залучення стороною у судовому процесі адвоката чи іншого фахівця у галузі права. Адже іноді висловлюються думки, що, наприклад, відсутня потреба у залученні зовнішніх консультантів за наявності у штаті підприємства юрисконсульта чи юридичного відділу.

Тут слід згадати, що відповідно до статті 59 Конституції України, кожен має право на правову допомогу.

Конституційний Суд України Рішенням від 30 вересня 2009 року N 23-рп/2009 у справі N 1-23/2009 за конституційним зверненням громадянина Голованя Ігоря Володимировича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України (справа про право на правову допомогу) постановив, що положення частини першої статті 59 Конституції України "кожен має право на правову допомогу" треба розуміти як гарантовану державою можливість будь-якій особі незалежно від характеру її правовідносин з державними органами, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, юридичними та фізичними особами вільно, без неправомірних обмежень отримувати допомогу з юридичних питань в обсязі і формах, як вона того потребує.

Відповідно до статті 44 Господарського кодексу України, підприємництво здійснюється на основі самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону.

Отже, залучення до участі у справі адвокатів чи інших фахівців-юристів є безперечним правом будь-якої особи і не може бути обмежене судом.

Щодо розміру відшкодування витрат на правову допомогу, то позиція обмеження сум адвокатських гонорарів «межами розумного» виглядає більш виваженою за позицію законодавця, що у нормах ЦПК та КАС просто передбачає встановлення «стелі» - граничного розміру витрат.

Очевидно, що стосовно витрат на оплату правової допомоги,  розумно необхідною слід вважати суму, яка забезпечує стороні можливість найняти фахівця належного рівня для ведення певної справи.

Звичайно, при прийнятті рішення стосовно розподілу судових витрат на правову допомогу суд має бути проінформованим про рівень цін на юридичні послуги, що склався на момент розгляду справи.

У визначенні «розумності» витрат на оплату правової допомоги цілком можуть стати у пригоді Правила адвокатської етики схвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 року.

Відповідно до Правил адвокатської етики гонорар є єдиною допустимою формою отримання адвокатом винагороди за надання правової допомоги клієнту, він повинен бути законним за формою і порядком внесення і розумнообґрунтованим за розміром.

Тобто, гонорар, що належить до сплати адвокату (адвокатському об’єднанню), апріорі є «розумним», оскільки того вимагають етичні засади адвокатської діяльності.

Відповідно до  Правил адвокатської етики,  гонорар - передбачена угодою про надання правової допомоги винагорода за виконані адвокатом дії по наданню правової допомоги. Гонорар не включає кошти, що вносяться клієнтом (його представником) на покриття фактичних витрат, пов'язаних з виконанням угоди. Відповідно до статті 17 Правил адвокатської етики, як розмір гонорару, так і розмір фактичних видатків, пов’язаних з виконання доручення обов’язково мають бути обумовлені у договорі адвоката з клієнтом. Порядок визначення розміру і оплати фактичних втрат, пов’язаних з виконанням доручення, врегульовано статтею 34 Правил адвокатської етики. Відповідно до зазначеної статті адвокат має право, окрім гонорару, стягувати з клієнта кошти, необхідні для покриття фактичних витрат, пов'язаних з виконанням доручення, якщо обов'язок клієнта з погашення цих витрат визначено угодою. До фактичних витрат, пов’язаних з виконанням  доручення,  можуть бути віднесені: оплата роботи фахівців, чиї висновки запитуються адвокатом; транспортні витрати; оплата друкарських, копіювальних та інших технічних робіт; перекладу та нотаріального посвідчення документів; телефонних розмов; тощо. 

Таким чином, під витратами на правову допомогу, що надана адвокатом,  слід розуміти суму гонорару і передбачених договором про надання правової допомоги фактичних видатків.

У науково-практичному коментарі до закону України «Про адвокатуру»  Т.В. Варфоломеєва і С.В. Гончаренко зазначають, що гонорар має бути розумно обґрунтованим за розміром, незважаючи на те, що сторони на свій розсуд визначають цю суму. Для визначення обґрунтованого розміру гонорару Т.В. Варфоломеєва і С.В. Гончаренко рекомендують використовувати фактори, перераховані у статті 33 Правил адвокатської етики, що, на думку зазначених авторів, надає можливість адвокату обґрунтувати розмір гонорару.

Стаття 17 Правил адвокатської етики передбачає, що в угоді про надання правової допомоги мають бути чітко і недвозначно визначені  розмір гонорару, порядок його обчислення (фіксована сума, погодинна оплата) і внесення (авансування, оплата за результатом, тощо), а також  розмір, порядок обчислення і внесення фактичних видатків, пов'язаних з виконанням доручення.

Відповідно до статті 33 Правил адвокатської етики при визначенні обґрунтованого розміру гонорару повинні братися до уваги наступні фактори:

1. Обсяг часу і роботи, що вимагаються для належного виконання доручення; ступінь складності та новизни правових питань, що стосуються доручення; необхідність досвіду для його успішного завершення.

2. Вірогідність того, що прийняття доручення перешкоджатиме прийняттю адвокатом інших доручень або суттєво ускладнить їх виконання в звичайному часовому режимі.

3. Необхідність виїзду у відрядження.

4. Важливість доручення для клієнта.

5. Роль адвоката в досягненні гіпотетичного результату, якого бажає клієнт.

6. Досягнення за результатами виконання доручення позитивного результату, якого бажає клієнт.

7. Особливі або додаткові вимоги клієнта стосовно строків виконання доручення.

8. Характер і тривалість професійних відносин даного адвоката з клієнтом.

9. Професійний досвід, науково-теоретична підготовка, репутація, значні професійні здібності адвоката.

Можна з упевненістю сказати, що основним критерієм визначення розумно необхідного розміру оплати юридичних послуг слід вважати саме обсяг часу і роботи, що вимагаються для належного виконання доручення.

І навпаки, не слід надавати надто великого значення, ціні позову, розміру позовних вимог. Як це, до речі робить ВГСУ у цитованому вище роз’ясненні чи народний депутат України В.В.Писаренко у вищезгаданому законопроекті  № 4072 .

Адже обсяг часу і роботи юриста залежить перш за все від обсягу інформації та документів, які необхідно обробити в ході процесу, від тривалості розгляду справи, від позиції і дій опонента. Слід зауважити, що багато адвокатів, як зарубіжних, так і вітчизняних вважають практику залежності розміру гонорару від результату виконання доручення неприпустимою або закликають обмежити укладення таких угод. Відомий російський адвокат Г.Резнік пише, що категорично заборонено укладати pactum de quota litis, тобто угоду з клієнтом, на підставі якої гонорар ставиться у залежність від результатів у справі, крім майнових спорів, де є ціна позову. Таку позицію не можна вважати необґрунтованою, адже принцип добросовісності зобов’язує адвоката у будь-якому випадку ретельно готуватися  до належного виконання доручення. 

Не буде перебільшенням сказати, що від ціни позову обсяг роботи юриста залежить в останню чергу. А тому в останню чергу і має враховуватися при визначенні розумно гонорару юриста. 

Тому цілком прийнятною виглядає викладена у схваленій Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 8 грудня 2006 р. N 607-р   Концепції проекту Закону України "Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу" пропозиція для визначення граничного розміру компенсації витрат  виходити із затраченого адвокатом або фахівцем у галузі права часу на вивчення і розгляд відповідної справи.

На практиці системи оплати правових послуг, що склалися в Україні, відповідають загальносвітовим. Україні використовується і оплата у фіксованій сумі (К.К.Лєбєдєв називає її «оплата у твердій грошовій сумі»), і погодинна оплата,  і оплата за конкретним результатом.

Слід визнати, що оплата у фіксованій сумі має  суттєвий недолік. Він полягає в тому, що визначити завчасно обсяг часу, зусиль і ресурсів, що будуть витрачені на ведення справи клієнта в суді у більшості випадків просто неможливо. Строк розгляду справи залежить від багатьох невідомих на початку процесу факторів. Зокрема на яку дату суд призначить розгляд, чи з’являться в цей день всі учасники процесу. Невідомо які питання постануть в ході розгляду справи, чи будуть призначені експертизи, чи виникне потреба у допиті додаткових свідків і таке інше. Тому у сторін за договором про надання правових послуг, де сума оплати не залежить від фактичного обсягу роботи, завжди існує причина залишитися невдоволеним. Якщо обсяг роботи більше передбачуваного, втрачає юрист, якщо менше – клієнт об’єктивно заплатив більше належного.

З усього вищенаведеного можна зробити висновок, що оптимальною є саме погодинна оплата юридичних послуг. Як уже зазначалося,  час є універсальним мірилом, тому погодинна оплата послуг юристів взагалі і адвокатів зокрема є найбільш поширеною у світі. Звичайно, система оплати юридичних послугах, заснована на використанні погодинних ставок теж має свої недоліки. По-перше, клієнту важко планувати витрати на оплату консультаційних послуг, оскільки спрогнозувати час що його витратить адвокат на виконання доручення, часто неможливо. По-друге, клієнту складно проконтролювати реальну кількість годин, витрачених адвокатом на виконання доручення.

В той же час, світовий досвід підтверджує оптимальність оплати юридичних послуг за погодинними ставками. А щодо планування і контролю, то критерій «розумності» тут цілком може стати у пригоді.

При визначенні розміру погодинної ставки беруться до уваги всі перераховані вище фактори, що впливають на розмір гонорару. Однак слід визнати, що погодинна  ставка визначається ринком, тобто попитом і пропозицією.

За даними, опублікованими газетою « KyivPost » у кризовому 2009 році погодинні ставки гонорарів провідних юридичних фірм в Україні складали 500-4500 гривень.

Якщо порівняти ці цифри з встановленим урядом граничним розміром компенсації витрат, пов’язаних з правовою допомогою у цивільному та адміністративному процесах, що на кінець 2009р. має складати 297 грн. (40 відсотків мінімальної заробітної плати) за годину, стає очевидним, що у багатьох випадках судові витрати на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах  не можуть бути відшкодовані повністю.

При цьому граничний розмір відшкодування витрат на правову допомогу, встановлений урядом для випадків сплати компенсації за рахунок держави неможливо назвати інакше, як знущанням. Адже 5 відсотків розміру мінімальної заробітної плати за повний робочий день навряд можна вважати гідною оплатою роботи фахівця юриста.

Можна вважати доведеним, що на сьогодні конституційне право громадян на судовий захист від протиправних дій та бездіяльності органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, їх посадових чи службових осіб не забезпечено, оскільки громадяни та юридичні особи, на чию користь приймаються судові рішення, фактично несуть збитки, пов’язані з оплатою необхідної правової допомоги.

На жаль, українські суди у несправедливому обмеженні розміру відшкодування витрат на правову допомогу ідуть навіть далі, ніж це робить уряд.

Як зазначалося вище, граничні розміри компенсації витрат на правову допомогу встановлені урядом з розрахунку за годину роботи. Однак іноді суди чомусь визнають роботою юриста лише безпосередню участь у судовому засіданні. Начебто юрист не витрачає час на бесіді і консультації з клієнтом, підготовку документів, ознайомлення з матеріалами справи, тощо.

Для забезпечення справедливого відшкодування судових витрат на оплату правової допомоги, розмір цього відшкодування має відповідати середнім ставкам на юридичні послуги, що склалися на ринку у відповідний період.

Чинні на сьогоднішній день встановлені урядом граничні розміри компенсації витрат на правову допомогу очевидно не відповідають цьому критерію, а тому мають бути якнайскоріше змінені і приведені у відповідність до опублікованих погодинних ставок провідних адвокатських об’єднань України.

Розмір компенсації витрат на правову допомогу в жодному разі не має залежати від того, за чий рахунок здійснюється така компенсація – держави чи недержавного суб’єкта.

Відповідно до статті 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору. Отже, визначений угодою сторін розмір оплати юридичних послуг має вважатися розумним і обґрунтованим, якщо не доведено інше.

В той же час слід визнати, що, оскільки граничні розміри компенсації витрат, пов’язаних з оплатою правової допомоги у цивільному і адміністративному процесах, визначаються в залежності від витраченого часу,  сторони зобов’язані надати  суду відповідні розрахунки.

Зменшення судом заявленого стороною розміру оплати юридичних послуг у будь-якому разі має бути мотивованим.

Слід також звернути увагу на той безперечний факт, що дуже часто на момент прийняття судового рішення  розрахунки стосовно оплати правової допомоги не є завершеними.

Саме тому законодавець надав суду право приймати додаткове рішення у справі, зокрема, у випадку, якщо не вирішено питання про судові витрати (ст.168 КАС, ст.220 ЦПК, ст.88 ГПК). І слід поширювати практику відшкодування судових витрат на правову допомогу шляхом прийняття судами додаткових рішень після надання стороною відповідних документальних підтверджень.

 

Висновки

Можна вважати доведеним, що для дійсно ефективної реалізації права кожного на судовий захист необхідно забезпечити повну компенсацію за рахунок опонента розумно необхідних витрат сторони, що виграла процес, на оплату правової допомоги.

Справедливий розподіл судових витрат на оплату правової допомоги має забезпечувати не тільки повне відшкодування розумно необхідних витрат на правову допомогу сторони, на користь якої постановлено судове рішення, але й заохочувати сторони до сприяння швидкому і справедливому судовому розгляду.

Стосовно витрат на оплату правової допомоги,  розумно необхідною слід вважати суму, яка забезпечує можливість найняти фахівця належного рівня для ведення певної справи.

Отже, визначений угодою сторін розмір оплати юридичних послуг має вважатися розумним і обґрунтованим, якщо не доведено інше.

Чинні на сьогоднішній день встановлені урядом граничні розміри компенсації витрат на правову допомогу у цивільному та адміністративному процесах є заниженими. А встановлення урядом різних розмірів компенсації залежно від того, за рахунок держави чи недержавних суб’єктів ця компенсація сплачується, не відповідає Конституції.

Зазначені граничні розміри мають бути якнайскоріше змінені і приведені у відповідність до опублікованих погодинних ставок провідних адвокатських об’єднань України.

Розмір компенсації витрат на правову допомогу в жодному разі не має залежати від того, за чий рахунок здійснюється така компенсація – держави чи недержавного суб’єкта.

Повне відшкодування судових витрат на правову допомогу у разі необхідності має забезпечуватися шляхом прийняття додаткового судового рішення.