Україна і Грузія — спільники у визвольній боротьбі проти Московії

Днями виповнюється 11 років відколи Кремль за спинами так званих абхазьких й осетинських сепаратистів здійснив агресію проти самостійної картвельської держави Грузія. Свою операцію московити обізвали "примусом до миру", адже саме офіційний Тбілісі кремлівська пропаганда на весь світ назвала палієм війни та звинуватила в етнічних чистках. Далекі події 8-денної війни на Південному Кавказі стали тренуванням путінської вояччини перед весняним наступом на Україну у 2014 р.

Офіційний Київ тоді проявив "глибоку стурбованість" і відверту м'якотілість, не ставши на захист свого партнера по ГУАМ. Ганебною сторінкою лишається і той факт, що наші кримські порти стали плацдармом для морської блокади Грузії. Тогочасна українська влада не задекларувала власну стійку позицію, лише очікуючи, що "чаша ся пройде повз" нашої держави, але не судилося...

Звісно, що єдиними українцями, які продемонстрували солідарність з картвельським народом, (знову!) були націоналісти. Хтось із них вирушив на Кавказ відстоювати "нашу і вашу свободу", а хтось намагався достукатися до урядовців з Печерських пагорбів, наголошуючи, що дії Кремля створюють загрозу не тільки для Грузії, але й України та всієї Європи. Як бачимо, ігнорація тодішньою владою московської агресії призвела до фаталізму нашої державної самостійності, як і 100 років тому!

Гадаю, немає сенсу деталізувати події тієї страшної трагедії, відповідальність за яку повністю лежить на Московії. У нас інше завдання — на досвіді братів-картвелів продемонструвати, що вірним і єдиним союзником у захисті самостійності, державності й територіальної цілісності може бути лише власний народ та загартована армія! А отже не варто палко довіряти словам і вмовлянням західних партнерів, які за першої ліпшої нагоди здадуть нас ворогу, як склалося з Грузією під час мирних переговорів у серпні-вересні 2008 р. за посередництва ліберала Ніколя Саркозі та москвофілки Гайді Тальявіні.

Млява реакція країн Заходу на дії окупанта (чи то Берліна у 1938-1939 рр., а чи Москви у 2008 і 2014 рр.) має бути для нас свого роду щепленням на роки, бо для них важливіше мати вигідні кількамільярдні контракти з вбивцею, ніж відстоювати свої ж задекларовані у різних документах цінності (хіба ні?). Немає сенсу говорити, що безкарність агресора у країні картвельських джигітів багато в чому вплинула на подальше розгортання ескалації вже у наших Донецьких степах. І на останок, так би мовити nota bene: лише підготовлені до відчайдушного опору люди (націоналісти, добровольці, волонтери) самочинно здатні втрутитись у план ворога, яким би він сильним не був, і кардинально сплутати карти та все це можливо за повної підтримки народу, що у запіллі гартує перемогу, а не "мир на будь-яких умовах, навіть — капітуляції".

Ми переможемо! ჩვენ გავიმარჯვებთ!