Позбутися синдрому "суспільної інфантильності"

Війна з одвічним ворогом, що скувала сучасну Україну, точиться без малого 10 років, а своїм корінням заглиблюється як мінімум на три століття.

Попри нескінченний гомін медійних персонажів різноманітного штибу, ніхто не в силах передбачити майбутнє. Щоправда, був один псевдо оракул… Насилу здихались. 

У військового керівництва є доволі проста і водночас логічна схема дій – продовження боротьби та досягнення мети вимагає відновлення і нарощування сил (втрати техніки; заміна поранених та загиблих бійців; розбудова оборонно-промислового комплексу, тощо). 

За 600 з гаком днів свідомі громадяни вже збагнули, що ця війна не омине нікого. Так чи інакше до лав оборони долучиться кожен. 

А ось, що дійсно парадоксально, так це усвідомлення тотальної дезорієнтації влади, яка немає жодного уявлення чи стратегії розвитку держави. Аби не бути алармістом наведу доволі спрощену картину того, про що веду мову. 

Не секрет, що наша держава повністю залежить від фінансових дотацій країн-партнерів. Це забезпечує стабільну і прогнозовану роботу всіх державних інституцій, навіть попри безпрецедентні демографічні втрати, тимчасово окуповані території, розбомблену промисловість. 

Цивільні, що залишились в Україні, працюють для підтримки і забезпечення принаймні тієї частки економіки, яка продовжує жевріти. 

На певному етапі сили оборони потребуватимуть значної заміни/ротації та підсилення  особового складу. Звісно, це відбуватиметься поступово. Однак, з кожною хвилею мобілізації вітчизняний ринок праці буде зменшуватися, а рівень кваліфікації знижуватиметься. 

Але й цього можна було би уникнути, або принаймні зменшити ризики. Натомість на другому році повномасштабного вторгнення ніхто не наважується підняти питання – а хто і яким чином планує проводити «ротацію кадрів в економіці»? За чий рахунок вирішуватиметься завдання забезпечення матеріального підґрунтя для продовження боротьби з окупантами?  

Нині не існує державних стратегій чи принаймні планів на те, аби інтегрувати в економіку військових, які вже демобілізовані або незабаром повернуться з фронту.  

Далі більше – якою Уряд бачить нашу країну за два, п’ять, десять років? 

Жоден з державних інститутів не започаткував бодай публічної дискусії про те, яке місце ми плануємо посісти у співдружності європейських держав. В якій галузі і з ким ми будемо конкурувати у Світі? 

Чи постане Україна головною аграрною країною ЄС, або ж сперечатиметься з Китаєм, Індією та Мексикою за найдешевшу робочу силу на виробництві? Чи буде головною принадою країни туризм, чи станемо Ойкуменою для ІТ-сектора? 

Чи є хоча би теоретичні розрахунки обраної моделі розвитку? 

Досі, весь озвучений план приблизно такий: одразу після Перемоги настане час небаченого відновлення України на сотні млрд. євро. Кошторис додається. Вся країна – суцільний будівельний майданчик. Робота кипить. 

А далі озвучуються інфантильні мрії про те, як світові компанії наввипередки поспішають на український ринок для зведення заводів, хмарочосів і, звісно, швидкісних колій від Луганська до Лісабона. 

Із таким підходом, наше економічне майбутнє має невтішні прогнози. Через те, що ми вибороли своє право на вільне життя, не зробить нашу державу автоматично цікавою для міжнародних інвесторів. Не відкрию таємницю: вкладають кошти – для отримання прибутку. 

Єдині переваги, що можуть бути валідними у такій ситуації – чітка візія розвитку країни та підтримка країн-партнерів, боротьба із тіньовою економікою та корупцією, становлення незалежних правоохоронних та судових інституцій, лібералізація податкової системи і далі по списку. 

Більше того, в усіх цих напрямках маємо показати небачений рівень свободи і невідворотності змін, що перевершать вже існуючі сталі демократії. Дотягуватися до показників сусідній країн – не варіант. 

Власне, вже не перший рік нам відверто вказують на системні проблеми. Проте, влада щоразу впирається навіть попри загрозу існування державності. 

Історично доведено – допомагають достойним і роботящим. Щодня сили оборони доводять нашим партнерам, що гідні допомоги у боротьбі з переважаючим супротивником. 

Натомість, політичний прошарок марить про шанс уникнути своєї частини «великої угоди». План доволі простий – Перемога у війні одразу зробить їх безкарними і неосудними всередині країни, чи то пак на міжнародній арені. Одним словом – переможці! 

Колискові в єдиному телемарафоні про вражаючі темпи реформ – як свідчення незрілості й неготовності українців сприймати сувору дійсність. А принцип мовчазної суспільної згоди тільки додає впевненості владі діяти іще нахабніше. 

Яскравий популізм може обернутися ганьбою і багаторічним занепадом на фоні численних полеглих оборонців та скалічених родин. Понівечена країна із інфантильним суспільством не приваблює зовнішніх інвесторів. 

Тож, поки ми іще не опинилися у точці біфуркації, маємо подорослішати як суспільство і вимагати від представників влади і місцевого самоврядування рішучих і швидких дій, які приведуть Україну до омріяного майбутнього. Кожен день. Крок за кроком. Це має стати головним завданням для всіх громадян, хто поки в цивільному одязі прогулюється вулицями вільних українських міст.  

Такий шлях.