Іван Дзюба: списаний і забутий

Ось чую по радіо, жіночка розповідає: «Була в Івана Михайловича Дзюби, провідувала його, бо важко хворіє. Кажу йому: «Чому ви не перевидаєте свою знамениту працю, памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Він же ж нині знову, як повітря потрібен людям. Одні забули його суть, а більшість і не чули про такого. В тексті варто тільки змінити слова «КПРС» на «Кремль», і всі ті самі болючі проблеми оголені. Іван Михайлович у відповідь відчайдушно простягує перед собою руки, і з серцем відповідає мені: «Та я б з радістю перевидав, але де ж мені взяти на це гроші, я ж заробити їх у же не можу?»

Яка трагедія держави! За четверть років Незалежності України ці довбані вожді народу так і не спромоглися видати масовим тиражом катехізис українця – працю Дзюби, яка була основою старших поколінь у боротьбі з русифікацією нашого люду. Казати б, Конституцію нашого рідномовного духу. Те, що тримало борців за Незалежність України в тюрмах і таборах Сибіру, Колими, на Соловках. Публікацією цього публіцистичного твору, відтак, зміцнити нашу духовну твердиню.

Що насправді значив цей памфлет для українців своїм голодним, холодним життям продемонстрував справжній геній перекладу, він же неперевершений мовознавець, поліглот Микола Олексійович Лукаш. Дізнавшись про те, що за працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюбу КГБ 1973 року ув’язнило через радянські слухняні суди на п’ять літ таборів та на стільки ж років заслання, яскравий поліглот (володів понад двадцятьма мовами світу!), написав чолобитного листа до керівництва ЦК КПРС, до президії Верховної Ради України, особисто П. Шелесту та В. Щербицькому. Запропонував замість Івана Дзюби ув’язнити його, Миколу Лукаша, оскільки його молодший товариш - Лукаш народження 1919 року, а Дзюба – 1931-го, хворів на сухоти, а він, Слава Богу, почувався добре. За цю пропозицію М. Лукаша виключили зі Спілки письменників, позбавили професійно займатися перекладом, фактично емансипували засіб до існування. Адже всі його заробітки були пов’язанні виключно з перекладами на українську світової класики. Він, до прикладу, зробив доступними для українських читачів мовні принади «Фауста» Ґете, «Декамерона» Бокачо, «Мадам Боварі» Флобера, лірики Шіллера і багато інших визначних творів світового кранописьменства. Його, з допомогою міліції, огородили від будь-яких спілкувань навіть з рідними. 

Звертаю, панове, особливу увагу на вишуканий епістолярний стиль Миколи Олексійовича до вищих партійних бонз СРСР і України:

«…Прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вище названого Дзюби І. М. визначене судом йому покарання… .

З належною повагою   Микола Лукаш.

м. Київ. вул. Суворова, 3, кв. №31

23 березня 1973 року»

Ось, як високо цінував цю публіцистичну працю Івана Дзюби геній перекладу текстів, першодруків Микола Лукаш, який справді знав ціну оригінальності письма велетів світової величини. Ми ж вкинули його до архіву, списали і забули...     

А якщо по великому раунку, то "біда українців в мілкоті мислення і розбраті". Це не я придумав, так заявив великий Іван Франко.