Від героїв УНР до незламних захисників повітряних воріт Донбасу. Про пластмасове слово "кіборг", яке накликало на себе сотні смертів звитяжців.
Кілька діб із великимзадоволенням провів у Центральному архіві органів державної влади та управлінь.Це справжня скарбниця думок і свідчень, наша ще не вивчена спадщина. Джерело натхненнядля багатьох творчих, заповзятливих людей, істориків, пошуковців,українознавців.
Із непідробним захопленнямчитав листи вояків Української народної республіки до свого командира, генерал-хорунжогоВсеволода Юхимовича Змієнка, листування його з синами і дочкою. Без малого сто років поминуло від тих подій, аначебто ці люди торік були на Майдані. Наступ комуністичної Московщини викинув їх за борт життя в своїй державі. Розсипалися вони на теренах Польщі, Чехії зметою адаптуватися в мирне життя. Люди пишуть про те, хто, як і деприлаштувався. Але майже в кожному посланні наполягання на тому, щовідпочивати, заліковувати рани треба недовго, бо їх усіх чекає Україна. Народзаждався їх повернення, стогне від більшовицького знущання.
Ось один з молодшихкомандирів доповідає своєму генералові, що зі своєю групою прилаштувався сапатицукрові буряки у Надзбруччі. Радий тому, що раз на день господарі частують їхгарячим обідом. А частину грошей відкладають до загальної каси на перемогу. Щобкупити все необхідне для майбутнього походу зі звільнення України відмосковітів.
Особливою теплотою ініжностю пройняті листи особистихспілкувань сім’ї колишнього коменданта Одеси, командувача Східного фронтуДієвої армії УНР, а за кордоном – начальника штабу 10-ої пішої дивізії Січовихстрільців, керівника 2-горозвідувального відділу Генерального штабу Військового міністерстваУНРв екзилі. В січні 1922 року від тифу в Одесі померли його мати,дружина і майже всі родичі. Залишилось троє дітей — чотирирічна Галина,семирічний Олег і десятирічний Всеволод. Дітей взяла до себе на виховання ріднасестра дружини — Марія Дмитрівна Рябініна-Скляревська, чоловік якої упродовж1918—1920 років служив на різних посадах в українській армії у званні генерала.
Цього всьогоВсеволод Юхимович не знав, оскільки відступати довелося надто спішно. Та й сім’яне відала, де його розшукувати. Тільки через знайомих вдалося розвідати все,передати ці гіркі новини в повідомленнях листами, частина яких збереглася.
У 1922 році йогодітей вдалося вивезти з території радянської України за допомогою польськихрепатріантів. Вони змогли переконати радянських чиновників, що є родичамиЗмієнків. Батько привіз дітей до табору в Щипйорно, але й там батьківськоїуваги не стало більше – Змієнко весь час займався військово-організаційною тагромадською роботою, а за донькою й синами наглядала Клавдія ОлексіївнаБезручко – дружина близького батькового друга та командира, генерала МаркаБезручка.
Подальша долясинів Змієнка є остаточно не з'ясованою, а його донька Галина Змієнко сталавідомою громадською діячкою в українському емігрантському русі, головоюорганізації Прихильників Державного Центру УНР в Монреалі, відомою діячкоюСоюзу українок Канади. 1992 року Галина Всеволодівна Змієнко-Сенишин яксекретар Президії Української Національної Ради брала участь у передачіповноважень та клейнодів Державного Центру УНР в екзилі Президентові України.Тричі приїздила на батьківщину – до Одеси. Дбайливо зібрану протягом життякнигозбірню передала до Одеської державної наукової бібліотеки ім. М. Горького,а до Музею Збройних Сил України – картину Леоніда Перфецького "Переїзд 6-їСічової Стрілецької дивізії через Станіславів", де зображені генералиМарко Безручко та Всеволод Змієнко на чолі свого з'єднання. Померла"одеситка з Монреаля" 15 липня 2003 р.
Пожадливо читаючи це, ятривалий час усе ніяк не міг зрозуміти, уяснити, що окрім звичайної людської зацікавленостізранку до вечора тримає мене над цими пожовклими аркушиками, змережанимирізними почерками. І зрозумів лише тоді, коли якось у підшивці наштовхнувся наодин-єдиний лист, написаний російською. До генерал-хорунжого зверталася з запитомпро долю свого чоловіка якась жінка. Всі ж решту послань – виключно україномовнівиклади тривог, радісних і сумних повідомлень, щирих вітань зі святами йроковинами.
Окремі з листів яперечитував по декілька разів. Такою добірною мовою, іноді здобрені прислів’ямий приказками, були написані вони. Просто не вірилося, що сто років тому такимиграмотними були люди, воїни УНР, яких пореволюційні вихори розкидали по всьомусвіту. Кілька разів спотикався в тих листах об таке гарне українське слово «позаяк».
Після виходу моєїостанньої книжки «Свічкана вітрі», я отримав послання від одного уважного читача. Він зауважив, щоя дещо зловживаю вживанням у тестах сполучником «позаяк». І це справді так. Яце й сам помітив за собою. Знаєте, занадто люблю це доладне слово, кохаюся вньому, воно мені по-особливому бринить і навіть здається духмяніє. І тому, колизнаходив його в тексті рядового чи молодшого командира армії УНР в посланні досвого генерала на відстані сторічної давнини, їй-право, щиро радів. По декількаразів вглядався в конструкцію речень. Вписував навіть прізвища тих, хто його вживав:сотник Соловей, чотовий Трембінський, козак Сайчук, хорунжий Караулько…
Зате я вкрай не люблю інамагаюся ніколи не вживати слів, занесених зніче’я на наші терени від північно-східних сусідів, -«мер», «губернатор». Для чого, коли перше насправді означає голова міста. Хібапогано звучить? А губернатор – це вже зовсім на московський амбітний, підпилий манер.
Десь у нашій справдічарівній мові зненацька взялося кострубате, не причесане, якесь геть, як намене, пластмасове слово «кіборг». Так упертих і заповзятливих захисників донецькогоаеропорту образливо з переляку назвав якось один з бандитів-найманців у розмовіз кремлівськими замовниками війни, яку перехопила СБУ. Цей запис булооприлюднено в ефірі українських радіо- і телеканалів. Він ужив його тому, щомав на увазі конкретне образливе значення: коли прочитати слово «кіборг»навиворіт, то вийде на їхній расєйський манер – гробік. Себто, стануть цізвитяжці мерцями, загинуть там, на руїнах летовища, позаяк наступ окупантиведуть вдень і вночі. Справжні смертники вони. Хіба ж доречно поетизувати таки дивнесмислове значення?
Але вийшло так, що нашабездумна електоральна маса взяла те слово до рота і так його намагнітила, щовоно тепер липне буквально в кожну розмову про героїв-патріотів, захисників повітрянихворіт Донбасу. Чого я особисто не сприймаю, і ніколи не погоджуся з цим.Даруйте, кому таке здається дивним і смішним. Просто слова, це знаки сущого. Аще я знаю, що слова матеріалізуються. Ось чому, думається мені, так багато там полягловідважних захисників. Не потрібно було погоджуватись на обзивання наших героїв «гробіками».Хіба ж мало в державі, українськійдіаспорі поетів, щоб наректи вояків достойно.Лише понад півтори тисячі офіційних поетів – членів Національної спілкиписьменників України.
А це вчора пізноввечері їду у напівпорожньому тролейбусі. Попереду трійко молодих людей, напевне,студенти: два хлопчаки й дівчина. Ось вона й каже:
-Граємо у міста.
-Давай, - гукає веселоокий парубійко. –Берлін! Далі «Н»…
-Нью-Йорк, - мовив третій. – Далі прошуна «К»…
-Кібург
-А це де є таке місто? - здивувалася вона.
-У нас в Україні. Колишній Донецькперейменували в Кібург, - вигукнули весело майже в один голос двоє пацанів.Зверніть увагу: змінилася в словіодна лише літера, а якими барвами заграло воно!
Я Я теж поспіль сміявся з молодими людьми щиро, від усієї душі. Як же ж славно придумали. Чи не так? Я голосую «за». А ви, друзі?
