Перейменуємо Донецьк у Кібург!

Кілька діб із великим задоволенням провів у Центральному архіві органів державної влади та управлінь. Це справжня скарбниця думок і свідчень, наша ще не вивчена спадщина. Джерело натхнення для багатьох творчих, заповзятливих людей, істориків, пошуковців, українознавців.

Із непідробним захопленням читав листи вояків Української народної республіки до свого командира, генерал-хорунжого Всеволода Юхимовича Змієнка, листування його з синами і дочкою.  Без малого сто років поминуло від тих подій, а начебто ці люди торік були на Майдані. Наступ комуністичної Московщини викинув їх за борт життя в своїй державі. Розсипалися вони на теренах Польщі, Чехії з метою адаптуватися в мирне життя. Люди пишуть про те, хто, як і де прилаштувався. Але майже в кожному посланні наполягання на тому, що відпочивати, заліковувати рани треба недовго, бо їх усіх чекає Україна. Народ заждався їх повернення, стогне від більшовицького знущання.

Ось один з молодших командирів доповідає своєму генералові, що зі своєю групою прилаштувався сапати цукрові буряки у Надзбруччі. Радий тому, що раз на день господарі частують їх гарячим обідом. А частину грошей відкладають до загальної каси на перемогу. Щоб купити все необхідне для майбутнього походу зі звільнення України від московітів.

Особливою теплотою і ніжностю  пройняті листи особистих спілкувань сім’ї колишнього коменданта Одеси, командувача Східного фронту Дієвої армії УНР, а за кордоном – начальника штабу 10-ої пішої дивізії Січових стрільців, керівника 2-го розвідувального відділу Генерального штабу Військового міністерства  УНР   в екзилі. В січні 1922 року від тифу в Одесі померли його мати, дружина і майже всі родичі. Залишилось троє дітей — чотирирічна Галина, семирічний Олег і десятирічний Всеволод. Дітей взяла до себе на виховання рідна сестра дружини — Марія Дмитрівна Рябініна-Скляревська, чоловік якої упродовж 1918—1920 років служив на різних посадах в українській армії у званні генерала.

Цього всього Всеволод Юхимович не знав, оскільки відступати довелося надто спішно. Та й сім’я не відала, де його розшукувати. Тільки через знайомих вдалося розвідати все, передати ці гіркі новини в повідомленнях листами, частина яких збереглася.

У 1922 році його дітей вдалося вивезти з території радянської України за допомогою польських репатріантів. Вони змогли переконати радянських чиновників, що є родичами Змієнків. Батько привіз дітей до табору в Щипйорно, але й там батьківської уваги не стало більше – Змієнко весь час займався військово-організаційною та громадською роботою, а за донькою й синами наглядала Клавдія Олексіївна Безручко – дружина близького батькового друга та командира, генерала Марка Безручка.

Подальша доля синів Змієнка є остаточно не з'ясованою, а його донька Галина Змієнко стала відомою громадською діячкою в українському емігрантському русі, головою організації Прихильників Державного Центру УНР в Монреалі, відомою діячкою Союзу українок Канади. 1992 року Галина Всеволодівна Змієнко-Сенишин як секретар Президії Української Національної Ради брала участь у передачі повноважень та клейнодів Державного Центру УНР в екзилі Президентові України. Тричі приїздила на батьківщину – до Одеси. Дбайливо зібрану протягом життя книгозбірню передала до Одеської державної наукової бібліотеки ім. М. Горького, а до Музею Збройних Сил України – картину Леоніда Перфецького "Переїзд 6-ї Січової Стрілецької дивізії через Станіславів", де зображені генерали Марко Безручко та Всеволод Змієнко на чолі свого з'єднання. Померла "одеситка з Монреаля" 15 липня 2003 р.

Пожадливо читаючи це, я тривалий час усе ніяк не міг зрозуміти, уяснити, що окрім звичайної людської зацікавленості зранку до вечора тримає мене над цими пожовклими аркушиками, змережаними різними почерками. І зрозумів лише тоді, коли якось у підшивці наштовхнувся на один-єдиний лист, написаний російською. До генерал-хорунжого зверталася з запитом про долю свого чоловіка якась жінка. Всі ж решту послань – виключно україномовні виклади тривог, радісних і сумних повідомлень, щирих вітань зі святами й роковинами.

Окремі з листів я перечитував по декілька разів. Такою добірною мовою, іноді здобрені прислів’ями й приказками, були написані вони. Просто не вірилося, що сто років тому такими грамотними були люди, воїни УНР, яких пореволюційні вихори розкидали по всьому світу. Кілька разів спотикався в тих листах об таке гарне українське слово «позаяк».

Після виходу моєї останньої книжки «Свічка на вітрі», я отримав послання від одного уважного читача. Він зауважив, що я дещо зловживаю вживанням у тестах сполучником «позаяк». І це справді так. Я це й сам помітив за собою. Знаєте, занадто люблю це доладне слово, кохаюся в ньому, воно мені по-особливому бринить і навіть здається духмяніє. І тому, коли знаходив його в тексті рядового чи молодшого командира армії УНР в посланні до свого генерала на відстані сторічної давнини, їй-право, щиро радів. По декілька разів вглядався в конструкцію речень. Вписував навіть прізвища тих, хто його вживав: сотник Соловей, чотовий Трембінський, козак Сайчук, хорунжий Караулько…

Зате я вкрай не люблю і намагаюся ніколи не вживати слів, занесених зніче’я  на наші терени від північно-східних сусідів, - «мер», «губернатор». Для чого, коли перше насправді означає голова міста. Хіба погано звучить? А губернатор – це вже зовсім на московський амбітний, підпилий манер.

Десь у нашій справді чарівній мові зненацька взялося кострубате, не причесане, якесь геть, як на мене, пластмасове слово «кіборг». Так упертих і заповзятливих захисників донецького аеропорту образливо з переляку назвав якось один з бандитів-найманців у розмові з кремлівськими замовниками війни, яку перехопила СБУ. Цей запис було оприлюднено в ефірі українських радіо- і телеканалів. Він ужив його тому, що мав на увазі конкретне образливе значення: коли прочитати слово «кіборг» навиворіт, то вийде на їхній расєйський манер – гробік. Себто, стануть ці звитяжці мерцями, загинуть там, на руїнах летовища, позаяк наступ окупанти ведуть вдень і вночі. Справжні смертники вони. Хіба ж доречно поетизувати таки дивне смислове значення?

Але вийшло так, що наша бездумна електоральна маса взяла те слово до рота і так його намагнітила, що воно тепер липне буквально в кожну розмову про героїв-патріотів, захисників повітряних воріт Донбасу. Чого я особисто не сприймаю, і ніколи не погоджуся з цим. Даруйте, кому таке здається дивним і смішним. Просто слова, це знаки сущого. А ще я знаю, що слова матеріалізуються. Ось чому, думається мені, так багато там полягло відважних захисників. Не потрібно було погоджуватись на обзивання наших героїв «гробіками». Хіба  ж мало в державі, українській діаспорі поетів, щоб наректи  вояків достойно. Лише понад півтори тисячі офіційних поетів – членів Національної спілки письменників України.

А це вчора пізно ввечері їду у напівпорожньому тролейбусі. Попереду трійко молодих людей, напевне, студенти: два хлопчаки й дівчина. Ось вона й каже:

-         Граємо у міста.

-         Давай, - гукає веселоокий парубійко. – Берлін! Далі «Н»…

-         Нью-Йорк, - мовив третій. – Далі прошу на «К»…

-         Кібург

-         А це де є таке місто? - здивувалася вона.

-         У нас в Україні. Колишній Донецьк перейменували в Кібург, - вигукнули весело майже в один голос двоє пацанів. Зверніть увагу: змінилася в слові одна лише літера, а якими барвами заграло воно! 

Я   Я теж поспіль сміявся з молодими людьми щиро, від усієї душі. Як же ж славно придумали. Чи не так?  Я голосую «за». А ви, друзі?