Тотальне знищення брехні рф в ЄСПЛ

Це повний український переклад правової позиції України у засіданні ЄСПЛ щодо прийнятності у справах MH-17 та Донбасу.
Для глядачів - дивись відео-переклад українською, а читачам залишу текст виступу Бена Емерсона нижче:

Приємного перегляду та/або читання

Пане головуючий, члени Суду.

Ці міждержавні заяви стосуються серйозних порушень Конвенції, що продовжуються на суверенній території України з 2014 року.

Докази переконливо свідчать про те, що ці порушення були скоєні безпосередньо російськими військовими та розвідслужбами, а також їхніми агентами серед сепаратистських рухів на сході України, і що вони були скоєні на території, яка була під повним фактичним контролем Росії.

Серед жертв були військовополонені та затримані цивільні особи, які також перебували під фактичним контролем осіб, які їх захопили, так що обидві частини критерію екстериторіальності тут потенційно задіяні.

У своїй резолюції 2016 року щодо ситуації на сході України Парламентська асамблея Ради Європи описала практику порушень, у скоєнні яких Росія цілком обґрунтовано звинувачується, включаючи «позасудові страти, насильницькі зникнення, тортури і нелюдське і принижуюче гідність поводження, незаконні затримання та неспіврозмірні обмеження свободи слова та інформації».

Це слова парламентського органу Ради Європи.

Жертвами цих порушень стали журналісти, студенти, політики та представники громадянського суспільства.

Їх поєднує ряд загальних характеристик: їхня українська національна приналежність та їх фактична чи передбачувана підтримка української територіальної цілісності.

Як ми почуємо далі від уряду Нідерландів, до числа жертв також входять 298 цивільних осіб, які загинули внаслідок нападу на рейс MH17 компанії Malaysia Airlines, цивільний літак, що летів у цивільному повітряному просторі і збитий агентами Російської Федерації за допомогою ракети, наданої напередодні російськими військовими. що перетнула кордон з метою запуску, та запущеної з території Сніжного, яка перебувала під фактичним контролем сепаратистських утворень, існуванню якої вони зобов'язані підтримці Росії.

У цьому провадженні російський уряд наполягає на тому, що Росія не брала прямої участі та не мала присутності на сході України.

І тим більше не несе жодної відповідальності за порушення прав людини, які там мали місце.

Росія стверджує, що звинувачення, у тому числі звіти Верховного комісара ООН з прав людини, є частиною якоїсь глобальної змови, і що це Україна має відповідати за будь-які порушення прав людини, скоєні на непідконтрольній її уряду території російськими сепаратистами, яких підтримує російський уряд, яким Росія не тільки забезпечує фінансову та політичну підтримку, а й допомагає безпосередніми військовими втручаннями та постачанням озброєнь.

Російська Федерація продовжує наполягати на фікції, ніби будь-які російські військовослужбовці, ідентифіковані або захоплені за її кордоном, іншими словами, на українській стороні кордону, це так звані «туристи» - евфемізм для тисяч російських військовослужбовців, які брали активну участь у бойових операціях сепаратистів протягом цього періоду - або що вони заблукали і випадково перейшли кордон.

Ці пояснення туманні та сміховинні.

Росія в черговий раз намагається пустити пилюку в очі міжнародній спільноті та цьому Суду позицією, яка по суті є запереченням правосуддя та відповідальності перед багатьма тисячами жертв порушень прав людини, жертв, яким, як і раніше, відмовляють у будь-яких ефективних засобах правового захисту з боку Російської Федерації та підконтрольній їй владі.

Звинувачення, висунуті урядом України, серйозні, заслуговують на довіру і висунуті з чесними намірами.

Докази відповідальності російської держави, зібрані у наданих Україною Суду матеріалах, легко перевищили доказовий поріг, що застосовується на практиці цього Суду під час розгляду прийнятності у міждержавних справах.

Критерій тут, звичайно ж, у тому, чи є звинувачення, висунуті Україною, справжніми та висунутими із чесними намірами.

Незважаючи на спростування та спроби російського уряду заплутати Суд, звинувачення явно висунуті з чесними намірами та вимагають ретельного вивчення по суті.

У своєму виступі пан Виноградов від імені Російської Федерації неодноразово заявляв, що окремі частини справи і справу загалом слід відхилити через необґрунтованість.

Пане Головуючий, члени Суду, вам добре відомо, що Суд неодноразово відхиляв перевірку на обґрунтованість як підставу прийнятності у міждержавних розглядах.

Еквіваленту цієї перевірки, або мінімального доказового порогу, який потрібно подолати, просто не існує.

Перевірка тут просто в тому, чи звинувачення заявлені з чесними намірами і чи відповідають вони процесуальним вимогам юрисдикції, термінам тощо.

А що стосується точки зору Російської Федерації, ніби існує якийсь доказовий поріг, який необхідно подолати, то тут ми, при всій повазі, заявляємо, що це просто невірно.

Але навіть б це було так, ми, за всієї поваги, заявляємо, що представлених доказів більш ніж достатньо з усіх питань, а те, як Російська Федерація намагається поставити це питання, є не більш ніж навмисна спроба ввести всіх в оману.

Пане головуючий, як цьому Суду безсумнівно, відомо, це слухання відбувається в умовах вкрай напружених відносин між Росією та Україною.

Вже було сказано, що понад 100 тисяч російських військовослужбовців стягнуто зараз на північних та східних кордонах України і вони готові розпочати сухопутне вторгнення, щойно буде віддано наказ.

Військова техніка, зокрема танки, самохідна артилерія та бронетехніка, перекинута на відстань ураження від території України, включаючи її столицю Київ.

На цей раз, однак, Україна набагато краще оснащена та підготовлена, ніж у 2014 році.

Отже, Європа стоїть на порозі кривавого і затяжного збройного конфлікту, більш серйозного, ніж будь-якого з тих, що відбувалися на континенті з часів Другої світової.

Ми хотіли б нагадати Суду, що коли Росія вторглася в Грузію в 2008 році, за вторгненням було те, що ця Палата назвала етнічним чищенням, здійсненим російськими військами і підконтрольними ним силами.

Сьогодні, мабуть, важливіше, ніж будь-коли раніше, щоб цей Суд дав чітко і недвозначно зрозуміти російському уряду, що пилюка в очі та спроби ввести його в оману їм не допоможуть і що Росія понесе відповідальність за порушення прав людей, які підпадають під її юрисдикцію.

Пане головуючий, закінчивши вступ, дозвольте мені спочатку перейти до питання юрисдикції в рамках Статті 1.

З погляду України, Росія здійснює екстериторіальну юрисдикцію в рамках Статті 1 найпізніше з кінця квітня 2014 року.

Це твердження ґрунтується на фактичному контролі Росії над територією, про що свідчать, насамперед, присутність російських військовослужбовців та озброєння на території України, а по-друге, її військова, політична та економічна підтримка та вплив на підлеглі їй адміністрації – так звані Луганську та Донецькі народні республіки, існування яких залежить від підтримки Росії: критерій, який Суд застосував при розгляді безлічі заяв.

Наше твердження також ґрунтується на застосуванні фізичної сили та контролі з боку російських агентів, у тому числі військових та співробітників розвідки, а також підконтрольних Росії осіб над жертвами заявлених порушень прав людини.

Так що тут є підтвердження з двох сторін.

У справі «Грузія проти Росії II» ця Палата ухвалила, що короткий період запеклих боїв, що мав місце між датою вторгнення російських військ 8 серпня 2008 року та відступом грузинських військ з Південної Осетії 12 серпня, що цей період характеризувався такою обстановкою хаосу – цитую рішення Суду - що неможливо було визначити, яка сторона здійснювала фактичний контроль за відповідною територією в цей період.

Відповідно, Велика палата зробила висновок, що в умовах інтенсивних та активних бойових дій, коли заперечується контроль над певною територією, доктрина фактичного контролю над територією не може чітко застосовуватись, не може застосовуватися з ясністю.

Неважко зрозуміти, чому Суд дійшов такого висновку, і Україна згодна з тим, що той самий юридичний критерій буде застосований і до обставин цієї справи щодо існування фактичного контролю над територією.

Проте Суд у справі Грузії також вважав, що доктрина фактичного контролю над жертвою з боку агентів держави теж не працює в умовах інтенсивних бойових дій.

І ось логіку цієї другої частини критерію у справі "Грузія проти Росії" зрозуміти вже складніше.

Якщо сили вторгнення беруть полонених під час інтенсивних бойових дій, ці полонені не повинні бути позбавлені прав, передбачених Конвенцією, особливо їхні права не бути підданими катуванням.

Відповідно, Україна стверджує, що ця друга частина критерію щодо інтенсивних бойових дій у справі Грузії-Росії не повинна позбавляти військовополонених чи затриманих цивільних осіб їхніх конвенційних прав, навіть якщо їх було захоплено під час інтенсивних бойових дій.

Щодо першої частини критерію, то Росія встановила фактичний контроль над Донбасом у квітні 2014 року в результаті перевороту, що підтримувався нею, проти законної влади.

У додатку 1 наданого нами файлу ви знайдете пакет сучасних мап територій, які контролювалися різними сторонами в різний час та були складені українськими збройними силами під час конфлікту.

Це може виявитися корисним у ході наступної сесії питань, тому я на них посилатимуся, і тут ви зможете відносно чітко побачити, де фактичний контроль був встановлений повністю, а де були області, в яких контроль заперечувався в різний час.

Сподіваюся, це буде корисною відправною точкою.

Тож ми стверджуємо, що Росія встановила фактичний контроль над Донбасом у квітні 2014 року.

Хоча в подальшому лінія контакту змінювалася внаслідок наступів та тимчасового захоплення контролю українськими військами, а також у періоди різкого загострення конфлікту на окремих ділянках, включаючи, зокрема, битву за Іловайськ, до якої я ще повернуся, все це відбувалося на території, що з квітня 2014 року перебувала під контролем Російської Федерації.

Таким чином, обставини справи зовсім відрізняються від ситуації у справі Грузії проти Росії, де п'ять днів інтенсивного конфлікту йшли відразу за вторгненням Росії на територію, яка раніше була під контролем Грузії, яка була суверенною територією Грузії і була під повним контролем уряду.

Ситуація на сході України в контексті встановлення наявності юрисдикції не відрізняється від ситуації в Криму після російської окупації території з 7 лютого, а також від ситуації в Південній Осетії та Абхазії після 12 серпня 2008 року - ситуації, в якій, як нещодавно встановила ця Палата, Росія здійснювала фактичний контроль.

Ще з січня 2014 року у Донецьку перебували депутати російської Думи, які організовували майбутніх сепаратистів у воєнізовані формування.

У березні 2014 року, в той час як Росія прагнула зміцнити свій контроль над незаконно окупованим Кримським півостровом, російські агітатори попрямували на схід України для участі у заворушеннях. Під час цих заворушень були захоплені урядові будівлі, а ті з українців серед мирного населення, яких вважали ворожими для справи проросійських сепаратистів, зазнали жорстоких нападів. Російський уряд вдає, що це було стихійне повстання занепокоєних громадян України, але це явна брехня.

У перехоплених телефонних розмовах, датованих березнем 2014 року та підтверджених фоноскопічною експертизою, радник президента Путіна Сергій Глазьєв вітає проросійських сепаратистів із захопленням урядових будівель у Донецьку та говорить про формулу надання військової підтримки сепаратистам на підставі нібито спонтанних звернень.

Тим часом, російські війська були стягнуті на кордон з Україною, створюючи загрозу масштабного і неминучого військового вторгнення, що дуже нагадує ситуацію, яку ми спостерігаємо сьогодні.

9 березня 2014 року Парламентська асамблея Ради Європи підрахувала, що на російській стороні кордону перебувало 26 тисяч військовослужбовців, і закликала Росію утриматися від «подальшої неспровокованої військової агресії проти України».

Але Росія, проігнорувавши це, надіслала ще більше військ.

9 квітня Генеральний секретар НАТО повідомив, що, судячи зі знімків із супутника, вздовж кордону було зосереджено близько 40 тисяч російських військовослужбовців - за його словами, не в рамках навчань, а готових до бою.

Водночас президент Путін під час «прямої лінії» загравав із потенційними сепаратистами, роздмухуючи повстання.

Щодо подій на сході України він сказав таке:

«Це Новоросія... Харків, Луганськ, Донецьк, Херсон, Миколаїв, Одеса не входили до складу України за царських часів».

Отже, президент Путін, і це видно за статтею, яку він написав у червні минулого року і яка розміщена на сайті уряду у загальному доступі, і видно, що в його аргументації немає нічого про загрозу з боку НАТО, про неможливість подальшого відступу для Росії - мова йде виключно про те, що Росія має відновити межі, які мала за царських часів.

Іншими словами, що настав час повернутися до кордонів дореволюційної Росії, оскільки значна частина її ближнього зарубіжжя насправді належить Росії.

Тут нещодавно було зроблено заяви від імені їхнього уряду, від яких може виникнути враження, ніби Донецька та Луганська області перебувають у якомусь правовому вакуумі.

Саме це слово, цей вираз було використано – правовий вакуум, наче це якась нічийна земля у рамках міжнародного права.

Але це повна нісенітниця.

Це частина суверенної території України, на якій існує сепаратистський рух, що роздмухується, фінансується і підтримується російським урядом, щоб створити ілюзію існування окремої частини України, яка насправді належить Росії.

І загальна паспортизація – цілком послідовний крок у цьому напрямі – щоб Росія могла претендувати на цих громадян як на своїх власних.

По суті, це анексія нишком.

Формула надання підтримки, навмисне провокування заворушень, публічні заклики до історичних етнонаціоналістичних настроїв серед російських меншин та провокація закликів про допомогу від цих груп як привід для військового втручання – це все не нове.

Це вже стало гаразд речей для зовнішньої політики Росії щодо сусідніх держав.

Та сама формула була використана при підготовці вторгнень Росії до Південної Осетії, Придністров'я і, зовсім недавно, до Криму.

Виглядає загрозливо, що Росія, здається, у процесі застосування цієї формули і сьогодні.

За таких же обставин на початку 2014 року до зубів озброєні сепаратистські загони почали захоплювати урядові будівлі у містах східної України, піднімаючи дорогою російські та сепаратистські прапори.

Докази показують, що ці загони включали та у багатьох випадках очолювалися російськими військовими та розвідниками.

Мабуть, найпомітнішим із цих фігур був агент ФСБ та головна дійова особа російської окупації Криму Ігор Гіркін, також відомий як «Стрілков».

У цьому провадженні російський уряд зрікається Гіркіна, стверджуючи, що він пішов з ФСБ у 2013 році.

Щоправда, чи так воно чи ні, не змінює тієї ролі, яку він зіграв для Росії при встановленні фактичного контролю в період між квітнем і серпнем 2014 року.

Як і його пряму роль, яку я зараз продемонструю, у скоєнні кричучих порушень прав людини в регіоні як агента Російської Федерації.

Гіркін пізніше розповів в інтерв'ю ЗМІ про те, як він проник на чолі загону, що включав спецназ ГРУ, тобто Головного розвідувального управління Збройних сил Росії, з окупованого Криму на схід України.

У ніч із 11 на 12 квітня його загін зайняв Слов'янськ, захопивши будівлі поліції та міськради.

Вони прийшли з Криму, до якого були направлені Російською Федерацією, а потім проникли на Донбас, де Гіркін став ключовим військовим та політичним лідером сепаратистів.

Будівлі, які вони захопили, і, зокрема, підвали, де незаконно утримували тих, кого російські сепаратисти вважали ворогами, зокрема десять спостерігачів ОБСЄ - ці підвали стали місцем скоєння багатьох найжахливіших порушень прав людини, наведених нами в матеріалах.

До кінця квітня, як ви можете бачити на мапі у додатку 1, міста від Новоазовська на Азовському морі до Сіверська, що близько 250 км на північ, у тому числі обласні центри Донецьк і Луганськ, були в руках сепаратистів, що підтримуються Росією.

Вони оголосили про створення народних республік у Луганську та Донецьку та створили паралельні незаконні державні структури.

На цьому етапі виконуючий на той час обов'язки президента України був змушений оголосити, що Україна більше не контролювала зазначену територію.

Повторюся, нічого спонтанного у захопленні цієї території не було.

За словами Держдепартаменту США, це була скоординована та професійна операція.

Вже тоді спроби Росії заперечувати свою роль у цих подіях не заслуговували, як висловився тодішній британський Міністр закордонних справ Вільям Хейг, ні грама довіри.

Перехоплені телефонні дзвінки та електронні листи, датовані травнем 2014 року, показали весь масштаб російського контролю над так званими ДНР та ЛНР та їх воєнізованими формуваннями.

1 травня спеціальний посланець Володимира Путіна Володимир Лукін зателефонував Гіркіну та розпорядився про звільнення спостерігачів ОБСЄ у Слов'янську.

Це не можна, як стверджує Росія, назвати діалогом між посадовими особами, спрямованим на збирання інформації про події поряд із російським кордоном.

Це було звичайне розпорядження від посланника російського президента їх агенту, який діє на території України, віддане, за його словами, на найвищому рівні.

Це наказ президента, спрямований на координацію польової ситуації всередині України у регіоні Донбасу.

Попри твердження Росії перед цим Судом, що вона нібито не втручається в політичні призначення в ДНР та ЛНР, перехоплені переговори також демонструють жорстку хватку Кремля над керівництвом цих утворень.

Владислав Сурков, ще один старший помічник Путіна, який часто називається Сірим кардиналом на знак впливу, який він, як кажуть, має на президента, отримував списки рекомендованих кандидатів на посади в уряді так званої ДНР.

За словами самого Гіркіна, такі особи як Олександр Бородай, народжений у Росії прем'єр-міністр ДНР з травня 2014 року, призначалися і прибиралися з посади на розсуд Кремля.

Тож людина, яка одним із перших запустила весь процес, один із ранніх політичних та військових лідерів, сама засвідчила, що призначення політичного керівництва у цих двох утвореннях здійснювалися під одноосібним контролем Кремля.

У червні 2014 року, коли уряд України розгорнув свої військові та військово-повітряні сили під час контртерористичної операції у східній Україні, у перехоплених телефонних розмовах звучали дедалі більш наполегливі прохання лідерів бойовиків щодо подальшої підтримки.

У ході одного такого дзвінка, 8 червня, Гіркін висловився цілком ясно, що подальше існування сепаратистів залежить від російської військової підтримки.

Він сказав, і я цитую, «якщо питання російської підтримки, повітряної чи принаймні артилерійської підтримки не буде вирішено, то ми не втримаємося на сході. Ніяк».

Може, необов'язково такою мірою, якою хотіли лідери сепаратистів, але російський уряд позитивно відповідав на прохання про військову підтримку.

У червні 2014 року Міністерство оборони України зафіксувало проникнення на українську територію 56 російських танків та 24 бронетранспортерів з артилерійськими боєприпасами та іншою військовою технікою з Російської Федерації.

Повторюся, для наочності, додатки 2, 3 та 4 у матеріалах включають добірку документів, на яких видно масштаби російської військової техніки, захопленої чи використаної в Україні у різні періоди конфлікту.

Додаток 2 - реконструкція захопленого танка, де поза всяким сумнівом видно, що це саме російський танк, а не, наприклад, український чи будь-якого іншого походження.

Якщо ви натиснете посилання в цьому документі, то побачите, думаю, дуже корисні пояснення про те, як були зроблені ці висновки.

У той же період, у червні 2014 року, іноземні спостерігачі бачили колони військової техніки, у тому числі танки та бронетранспортери, що рухалися від російського кордону, а спостерігачі УВКПЛ повідомляють про бронетранспортери на вулицях Донецька.

Схоже, у відповідь на докази, подані Україною, які демонструють, що російські танки T-98 були використані на території України - посилання у додатку 2 - уряд Росії замовив експертний звіт, щоб довести, ніби над знімками робили маніпуляції, але навіть їхні власні експерти не змогли виявити жодних доказів на підтримку цієї позиції.

Що докази показують насправді, що російські солдати і військова техніка перетнули міжнародний кордон і проникли на українську територію.

Повторюся, у перехопленій телефонній розмові між Бородаєм та іншим лідером сепаратистів 27 червня Бородай заспокоює співрозмовника, що з Далекого Сходу прибуває 54 морські піхотинці, злагоджений загін із офіцерами у чині до лейтенант-полковника.

До 14 липня, не пізніше, Офіс Прокурора Міжнародного кримінального суду проінформував Раду безпеки ООН про те, що було зібрано достатню кількість доказів безпосереднього військового втручання російських збройних сил в Україні та присутності на українській території російської військової техніки, щоб зробити висновок про існування міжнародного збройного конфлікту на сході України, одночасно з неміжнародним конфліктом.

Іншими словами, до 14 липня Прокурор МКС повідомив Раді безпеки ООН, що Росія була прямою, у гущі подій, дійовою особою у подіях на сході України і що конфлікт таким чином слід розглядати як міжнародний.

Російський уряд заперечує це, наполягаючи на фікції, ніби то було спонтанне повстання.

Вони заперечують, що постачали озброєння через кордон і що на сході в Україні перебували російські військовослужбовці.

Тим не менше, у своїх письмових матеріалах Росія навіть не намагається всерйоз заперечити величезний обсяг доказів протилежного.

Навіть російському президенту часом важко буває підтримувати фікцію, ніби в Україні не було російських військовослужбовців в Україні, оскільки він визнав у 2015 році, в інтерв'ю, яке він дав у 2015 році: «Ми ніколи не говорили, що там немає людей, які займаються там вирішенням певних питань у військовій сфері, але це не означає, що там присутні регулярні російські війська».

Суду слід надати, кажемо ми, Суду слід надати цій фікції не більше довіри, ніж Парламентська асамблея ОБСЄ 2 липня 2014 року, коли вона прийняла Бакинську декларацію, в якій засудила Росію за, я знову процитую, «кричущі порушення суверенітету та територіальної цілісності України».та за «військове втручання сил під контролем Російської Федерації в Україні та порушення прав людини, які вони продовжують вчиняти».

У цьому контексті Суд має розглянути вбивство 298 цивільних осіб на борту рейсу MH17 авіакомпанії Malaysia Airlines.

Російський уряд стверджує, що не міг мати юрисдикцію над тим, що сталося, оскільки не мав фактичного контролю над відповідною територією, а також, що їхні агенти не контролювали пасажирів на борту.

Проте, як Об'єднана слідча група наочно продемонструвала, що ракету запустили з території під контролем Міністра оборони так званого ДНР Ігоря «Стрілкова» Гіркіна, силами під його прямим командуванням і контролем.

Зенітно-ракетний комплекс «Бук-ТЕЛАР», за допомогою якого було запущено ракету класу «земля-повітря», було транспортовано на прохання Гіркіна з Росії, а саме з 53-ї зенітної ракетної бригади Збройних сил Росії, і повернуто на російську територію незабаром. після інциденту.

Все це, як вам відомо, зафіксовано на серії відео та супутникових зображень та інших фотографічних доказів, за допомогою чого можна безпосередньо простежити рух автомобіля з моменту, коли він ще знаходився на території 53 зенітної ракетної бригади на російській стороні кордону, і до повернення туди після запуску ракети.

Все це сталося протягом 48 годин.

У світлі цього не може бути серйозних сумнівів у тому, що Росія має юрисдикцію щодо інциденту в рамках Статті 1, чи то на основі фактичного контролю, влади та контролю державних агентів або, як ми вважаємо, і того, й іншого.

Уряд Росії також стверджує, напевне, через неправильне тлумачення рішення цього Суду у справі Грузії-Росії, що сам факт запуску ракети передбачає відсутність контролю, а значить, і виключає юрисдикцію.

Ми говоримо, що це припущення докорінно неправильне.

Якщо прийняти версію Росії, це означатиме, що держава-учасниця зможе виключити юрисдикцію в рамках Статті 1 і цим уникнути відповідальності за Конвенцією при загостренні конфлікту в односторонньому порядку та запуску на цивільну ціль керованої ракети «земля-повітря», здатної на миттєве та масове ураження.

Варто лише вимовити це вголос, аби зрозуміти, що цю логіку слід негайно відкинути.

У місяці після атаки на MH17 українські сили тимчасово відбили у Росії територію навколо міста Іловайськ, через який проходить головна залізнична лінія між російським кордоном та обласним центром Донецьк.

Перспектива віддати місто українським силам була серйозною загрозою контролю Росії над сходом України.

24 серпня 2014 року близько 3500 російських солдатів перетнули кордон і рушили на Іловайськ.

Нагадую, російський уряд стверджує, що російських військ на українській стороні кордону не було.

Але насправді їх там було цілих 3500, які взяли участь у битві за Іловайськ, щоби повернути контроль над територією після тимчасового її захоплення українськими силами.

Сили вторгнення Росії, включали 400 десантників з 98 повітряно-десантної дивізії російських збройних сил.

Повторюся, російський уряд стверджує, що не було жодних російських сил у битві за Іловайськ, але присутність російських солдатів не викликає жодних сумнівів.

Це підтверджується звітами УВКПЛ та МКС.

Це підтверджується ретельною реконструкцією, зробленою дослідницькою групою Forensic Architecture, яка показала присутність російських танків T-72Б3 у районі Іловайська.

Цю реконструкцію ви можете бачити за посиланням у додатку 2 матеріалів до справи.

Це також підтверджується знімками із супутника, на яких видно, як військова техніка та танки повертаються до Росії після битви.

Це підтверджується і звітами експертів, представлених урядом України до цього провадження, де докладно описується присутність військовослужбовців Росії, у тому числі з 331 полку 98 повітряно-десантної дивізії; це підтверджується повідомленнями російських та міжнародних ЗМІ про загибель російських військовослужбовців із того самого полку, які загинули під час боїв за Іловайськ.

Росія навіть не спробувала відповісти на цей масив доказів.

Коли 24 серпня 2014 року десять російських військовослужбовців із 331 полку були захоплені українськими військовими за 12 кілометрів від Іловайська, російський уряд був змушений визнати їхню присутність.

Проте, замість визнати їхню участь у бойових діях, Росія заявила, що солдати просто загубилися під час навчальних маневрів на російській території і випадково перейшли кордон.

Знову пилюка в очі.

Присутність російських збройних сил у такій кількості – черговий доказ фактичного контролю Росії над територією у рамках статті 1.

Навіть якщо під Іловайськом це було не так, особи, які перебували під фізичним контролем російських військових і бойовиків, що підтримувалися Росією, в будь-якому випадку були під владою і контролем Російської Федерації.

Так чи інакше, Росія здійснювала юрисдикцію під час або одразу після битви.

Це так щодо акту незаконного вбивства.

Це так щодо жахливих умов, у яких утримувалися українські військовослужбовці, захоплені після битви за Іловайськ, як і щодо добре задокументованих тортур, яких вони зазнавали.

Тут немає жодної невизначеності, яка з країн-учасниць відповідала за ці події.

Вони не відбувалися за умов хаосу.

Вони були скоєні Російською Федерацією руками її військовослужбовців та підконтрольних їй сил на території, контрольованій Російською Федерацією, та проти супротивника, який був переможений у бою.

Якщо Суд не визнає за Росією юрисдикції над такими кричущими порушеннями Конвенції, скоєними на території іншої держави-учасниці, це залишить дуже небезпечну дірку в системі захисту.

Після підписання першого Мінського протоколу у вересні 2014 року настало коротке перемир'я.

Проте спостерігачі ОБСЄ продовжували бачити, як колони важкого озброєння та танків рухалися з Росії до східної України також під час перемир'я.

Перемир'ю настав кінець у січні та лютому 2015 року, і відновилися воєнні дії.

У ці місяці підконтрольні Росії сили на території під контролем Російської Федерації неодноразово вели вогонь по густонаселених міських районах з використанням касетних бомб і РСЗВ «Град», які поставлялися російськими військовими.

На цьому етапі Парламентська асамблея засудила «роль Росії у розпалюванні та загостренні цих подій, у тому числі за допомогою постачання озброєння повстанським силам та секретних військових операцій російських військ у східній Україні».

Вона закликала російський уряд, крім іншого, вивести всі війська, у тому числі секретні, з української території та звільнити всіх заручників, військовополонених та незаконно утримуваних осіб.

Проте російський уряд направив ще більше військ на свій західний кордон і далі в Україну.

До березня 2015 року, за підрахунками Командувача армією США в Європі Бена Ходжеса, в Україні знаходилося близько 12 тисяч російських солдатів для підтримки сепаратистів, а ще 50 тисяч у стані боєздатності розташовувалися в таборах уздовж кордону.

На тлі такої значної військової присутності російський уряд продовжував консолідувати політичний контроль над підлеглими їй адміністраціями та у грудні 2014 року створив Міжвідомчу комісію з надання гуманітарної підтримки постраждалим територіям південно-східних районів Донецької та Луганської областей України.

Ось тільки назва ця не відповідала дійсності.

Є докази, що ця комісія не мала особливого відношення, якщо таке взагалі було, до гуманітарної допомоги.

Натомість вона координувала робочі групи у сфері фінансів та податкового права, заробітної плати, промисловості, торгівлі та енергетики, електроенергії, транспорту та інфраструктури.

Кожну робочу групу очолив представник міністерства Російської Федерації під контролем ФСБ.

Що показово, жоден українець, жоден член сепаратистських адміністрацій у цих робочих групах не брав участі.

Це не лише свідчить про вплив на політичні та економічні відносини так званих ДНР та ЛНР – це вже більше схоже на пряме управління колонією.

Члени сепаратистських адміністрацій не надто й намагалися приховати свою економічну залежність від російського уряду.

У 2015 році Міністр державної безпеки ДНР Олександр Ходаковський повідомив, що 70% бюджету ДНР наповнюється безпосередньо Кремлем.

Інші оцінки, зроблені міжнародними НУО та організаціями, називають цифру в 90% і більше, що свідчить про річні витрати російського уряду в цьому регіоні близько мільярда євро.

Навіть якщо ці дані не точні, вони демонструють повну залежність підлеглих адміністрацій від Російської Федерації.

За словами колишнього голови ДНР Олександра Захарченка, «ми не вижили б без допомоги російського народу».

Сьогодні, внаслідок указу, виданого президентом Путіним у 2019 році, мешканці так званих ДНР та ЛНР автоматично мають право на російські паспорти.

Більше того, для отримання соціальних пільг та пенсій потрібен російський паспорт.

Можливо, конфлікт, принаймні зараз, і заморожений, але Росія продовжує вживати заходів щодо консолідації своєї фактичної анексії територій на сході України, підтримуючи водночас фікцію, ніби вона лише надає гуманітарну допомогу.

Переходжу до останньої частини моєї промови.

Пане головуючий, у жовтні 2016 року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію, в якій чітко та недвозначно виклала, чому вона вважає, що Російська Федерація здійснює юрисдикцію над порушеннями прав людини у східній Україні.

Парламентська асамблея заявила, цитую: «У рамках міжнародного права Російська Федерація, яка здійснює фактичний контроль над цими територіями, відповідає за захист їхнього населення.

Тому Росія має гарантувати захист прав людини всіх мешканців цих територій.

Фактичний контроль над ДНР та ЛНР заснований на вирішальній та добре задокументованій ролі російських військовослужбовців у захопленні та утриманні влади в умовах рішучого опору законної української влади, а також на повній залежності цих регіонів від Росії у логістичних, фінансових та адміністративних питаннях».

Що очевидно і було очевидним Парламентській асамблеї Ради Європи від самого початку, що категорично заперечується Російською Федерацією у розгляді перед судовим органом Ради Європи.

Ось чому я кажу про пил в очі.

Тому що це стосується майже всього, що злітає з губ адвоката Російської Федерації.

У цих розглядах російський уряд не надав ні грама достовірних доказів, які б спростувати оцінку Парламентської асамблеї.

Росія намагається заплутати Суд, уникає питань Суду, відмовляється надати Суду потрібну інформацію про розгортання російських військ - або просто ігнорує питання - намагаючись відвернути увагу Суду за допомогою дезінформації та теорій змови.

Так вони і діють.

На підставі доказів, яких я торкнувся у своїй промові і які уряд України надав у своїх письмових матеріалах, видно, що всі ці порушення підпадають під юрисдикцію Російської Федерації.

Скажу кілька слів про адміністративну практику.

Докази показують існування з квітня 2014 року чіткого патерну або системи порушень Конвенції та терпимості до них з боку російського уряду.

Ми виклали у ряді поданих нами матеріалів докази, що показують неодноразові порушення того ж чи аналогічного характеру, включаючи страти, тортури та довгострокове незаконне утримання під вартою.

З березня 2014 року Офіс Верховного комісара з прав людини публікує докладні щомісячні звіти щодо ситуації з правами людини в Україні.

Вони ґрунтуються на спостереженнях Моніторингової місії з прав людини, команда якої налічує сім штатних правозахисників та 25 співробітників, набраних серед місцевого населення.

Кожен із цих звітів пояснює методологію Місії та підтверджує, що звіти складаються лише на основі перевіреної на достовірність та отриманої з надійних джерел інформації.

Те саме стосується і звітів Моніторингової місії ОБСЄ, які, хоч і менш систематизовані, містять щоденний аналіз порушень прав людини.

Все це представлено в поданих пакетах документів і, якщо тільки Суд не має жодних конкретних питань з будь-яких конкретних аспектів, на цьому мій виступ у першому раунді закінчено.