Основний закон України з позиції конституціоналізму

Эта заметка была написана для сборника  «Становлення владних структур в Україні»,   Київ, 1997 р., то есть, фактически сразу после принятия конституции

Эта заметка была написана для сборника «Становленнявладних структур в Україні»,  під редакцією О. Гараня, Київ, 1997 р., то есть, фактически сразу после принятия конституции

Попередні зауваження

1.Попри низький"ступінь консенсусу" в суспільнихнау­ках, пов'язаний із їхньою політичноюзаангажованістю, мало хто заперечуєліберальне походження конституції якправового й політичного явища. Тожукраїнську Конституцію автор розглядатимез позицій конституціоналізму. У даномуразі це означає визнання пріоритетуправ людини перед правами будь-якогоколективу, держави чи суспільнихінституцій; концепції природного права(зокрема невідчужуваності прав) іпринципу верховенства права (право"вище" від Конституції та держави).

Автор уважаєза доцільне розглядати українськуКонс­титуцію не як завершення, а якетап конституційного проце­су.Незалежно від того, чи нинішня Конституціяпроіснує довго, а чи незабаром з'явитьсяінший текст, конституційний процес незупиниться. Його продовжать ухваленняорганічних законів, рішення КонституційногоСуду та суспільні процеси, пов'язані земансипацією громадян. На думку автора,треба розрізняти конституційний(який має радше громадське зна­чення,що визначається розвитком відносин міжсуспільством і державою) та установчий(пов'язаний із виникненням і юри­дичнимоформленням державних інституцій, атакож із тлума­ченням конституційнихнорм) процеси. Втім, навіть в уста­новчомупроцесі (початком якого був референдум1 грудня) ухвалення Конституції не єкрапкою.

3. Ухвалена Конституціяє другою, після конституції УНР, спробоюоформлення української державності(з багатьох причин автор не вважаєдокумент Пилипа Орлика консти­туційнимактом). На відміну від конституції УНР,про яку ши­рокі маси практично нічогоне знали, нова Конституція на­родиласяв результаті відкритого п'ятирічногополітичного протистояння. Стараконституція УРСР із уведеним у неїінсти­тутом Президента й цілковитимусевладдям парламенту, який міг будь-якоїмиті внести в конституцію поправки, немогла стати правилами гри для реальнихполітичних сил. Тож після чотирьохроків безплідної боротьби без правилсеред її учас­ників з'явилося розуміннятого, що такі правила необхідні.

Нагадаємо, щов політичному протистоянні реальнобра­ли (і беруть) участь не так громадськісили, як різні угрупо­вання номенклатури,котрі набирають якого-небудь політич­ногозабарвлення або ж обходяться без нього.У цьому й по­лягаєголовний мінус нової Конституції —вона не є докумен­том громадянськогосуспільства, покликаним визначитивід­носини держави та громадян.Скоріше нашу Конституцію слід порівнюватиз "протоконституційними" актамина кшталт Ве­ликої хартії вольностей1215 року, яка була своєрідним дого­воромбаронів із королем. Нагадаємо також, щопопри широке висвітлення у ЗМІ"конституційного процесу", суб'єктівгромадянського суспільства не було донього допущено. Конституційну комісію сформували з представників влади (уРосії до такого органу вводили, приміром,представників партій), розглядався лишеофіційний проект (тоді як більшістьальтернативних проектів були набагатоякіснішими), дійшло до того, що населення"обговорювало" один текст, апарламент — інший. Усе це не дивно —для справжніх учасників "конституційногопроцесу" головним завданням Конституціїбуло визначення правил гри одне з одним,тобто легалізація політичного процесу.Тому з багатьох функцій Конституціїухвалений у липні 1996 року текст передусімпокликаний виконати одну — зафіксуватиполітичний договір між різними владнимиугрупованнями. Втім, навіть попринаявність Конституції криза політичноїсистеми зберігається. Про це свідчатьне так публічні "з'ясування стосунків",як неспроможність влади виконувативласні рішення. Нижче автор спробуєпоказати, чому головні суспільнізавдання, що їх покликана виконуватиКонституція, залишаються відкритими.

1. Завданняконституції та їх практичне виконання

«Класична» конституція,яка гарантує основні права й свободи,встановлює механізми їх реалізації тазворотні зв'язки між суспільством ідержавою, спроможна відіграти неабиякуроль у відновленні ресурсів суспільства.Додамо, що світова прак­тика підказує:саме така антикризова і «відновлювальна»функція конституції є основною. Доситьпригадати: американську конституціюухва­лили після десяти років чинностіСтатей конфедерації, які до­вели своюнеефективність, після заяви уряду пройого не­спроможність керувати й"прохання про допомогу в установ­чоївлади"; конституції більшості країнЗахідної Європи — після Другої світовоївійни тощо.

Антикризова функціяне повинна, ясна річ, бути якось спеціальноозначеною в Конституції. Досить, абиконституція правильно відбивалапритаманні їй як правовому явищупріо­ритети, створюючи цим умови длясамоорганізації та розвитку суспільства.Сучасний фахівець у сфері конституційногоправа Всеволод Речицький пише про це:"Позаяк установити фіксо­вану мірусвободи у праві неможливо, правовасистема орга­нічно складається якбіполярна. Частина норм "опікується"свободою, решта — впорядкованістю.Проте свобода все-таки важливіша відпорядку, тож серце правової системи —конс­титуція — стає на бік свободи".Далі цитуючи цього автора, можна сказати,що "конституція — гарант свободи,виражен­ням якої у здоровому суспільствіє міра позитивного хаосу, "невпорядкованості"в економіці (ринок), політиці (демокра­тія),приватному житті (ргіуасу). Саме томуконституція є не так регуляторомсуспільного життя, як гарантом протийого надмірної, несправедливої, а отжепротиправної організова­ності,регламентованості" (В.Речицький.Конституція як фор­ма опануваннявладою. — Харків, 1994).

Розглядаючи українськуКонституцію з цієї точки зору, можнавідзначити, що вона не виконує своюантикризову роль. Цей висновок випливаєз наведеного нижче аналізу конституційноготексту.

1. Правагромадян і їх реалізація

У цьому питаннічасто відбувається традиційнатерміно­логічна плутанина, позаякодним і тим самим словом нази­ваютьцілком різні явища. В англійській мовіє кілька термінів на означення прав.Передусім це невіддільні чи природніпра­ва (на життя, свободу та власність)— rights;громадянські пра­ва чи свободи (свободаслова, совісті тощо) — Ііberties; приві­леї,тобто права, надбані в ході політичногопроцесу, якими в СРСР були право напрацю, відпочинок, житло тощо —entitlements (Бернард Г. Сіган. Створенняконституції для на­роду чи республіки,які здобули свободу. — Київ, 1993).Від­значимо, що така класифікація єточнішою, ніж звичний для нас поділ нагромадянські, політичні, економічні,культурні тощо права. Остання класифікаціяпідходить більше для "прав людини"як політичного явища й не встановлюєпевної ієрархії "міцності" прав,як це притаманне англосаксонськійтрадиції. Нарешті, словом "право"у нас іменують і науку, і законодавчесередовище, і загалом систему відносин,які грунтуються на договорі чи визнанійієрархії сторін. Один із найсумнішихнаслідків такої плутанини — недовіранаших громадян до самого поняття правлюдини, позаяк у цьому разі праваасоціюються з привілеями, а сама апеляціябудь-кого до цих прав виглядаєвимогою чогось більшого, ніж мають інші.

1.1.Умовнийхарактер свобод. Практичновсі статті Конституції, які описуютьгромадянські права (liberties),міс­тять посилання на закони (приміром,"якщо це не заборонено законом","визначено законом" тощо), особливотам, де йдеть­ся про громадянськіправа (ст. 33 — свобода пересування, ст.34 — свобода слова, ст. 35 — свободасовісті, ст. 36 — право на створенняоб'єднань, ст. 39 — свобода зібрань).Отже, закон стає умовою реалізаціїправа, і ніщо не заважає ухвалюватизакони, які обмежуватимуть право.Приміром, "право на підприємницькудіяльність, не заборонену законом"(ст. 42), не перешкоджає парламентузаконами поступово заборонити всівиди підприємницької діяльності. Авторуважає, що від такої ймовірної колізіїне врятує і наявність ст. 22, яка говорить:"Конституційні права і свободигарантуються і не можуть бути скасовані.При прийнятті нових законів, абовнесенні змін до чинних законів недопускається звуження змісту та обсягуіснуючих прав і свобод". Для "включення"цієї статті в дію потрібен процес уКонституційному Суді. Крім сутополітичних труднощів, які постанутьпри поданні відповідного позову (див.про це нижче), позивачеві буде доситьважко довести, що парламент зліквідувавсаме право на підприємницьку діяльністьчи зменшив його обсяг, позаяк: а) вКонституції є згадане вище застереження:право поширюється лише на "незаборонену законом" діяльність; б)обсяг підприємницької діяльностіконституційне не окреслено.

Показово, що підставамидля законодавчих обмежень прав є нелише інтереси національної безпеки,територіальної цілісності чи громадськогопорядку, а й категорії, які явнопе­ребувають поза межами компетенціїдержави, — скажімо "здо­ров'я таморальність населення" (відзначимо,що хоча такі нор­ми є в деякихконституціях, приміром, Італії таІспанії, вони суперечать класичнимуявленням про роль держави і з причин,про які буде сказано в п. З, не можутьбути запозичені).

Класична конституційнасхема передбачає, що права по­виннібути сформульовані в абсолютній формі.Це не означає неможливості законодавчогообмеження прав — врешті, будь-який законунаслідок свого позитивного, "наказового"ха­рактеру так чи інакше обмежуєправа. Ухвалюючи закони, за­конодавецькерується своїми пріоритетами — якомусаме пра­ву віддати перевагу. Протеабсолютне формулювання права в Конституціїзберігає можливість оскаржити діїзаконодавця, котрий часто керуєтьсяполітичними міркуваннями, і скасува­тиабо скоригувати закон.

Тут авторові можутьзаперечити, що формулювання правукраїнської Конституції "списано"з міжнародних документів із цих питань.Це великою мірою так, але ті документиухвалювалися за доби СРСР і «соціалістичноготабору», тож вони мають компроміснийвигляд. До речі, з цієї причини багатодемократій не приєднується до міжнароднихдокументів про права людини.

Другим варіантомзапрограмованого Конституцією обме­женняправ є, приміром, ст. 41. У ній сказано, щоправо при­ватної власності непорушне.Ця формула випливає з природ­ностіправа на приватну власність (тобто воноіснує незалеж­но від того, що про цедумає держава). Але подальше твер­дженнястатті 41, що "право приватної власностінабувається в порядку, визначеномузаконом", суперечить непорушності,позаяк те, що й так існує, не може"набуватися", та ще й "у порядку,визначеному законом".

Усі ці, здавалося б,суто теоретичні проблеми мають практичнінаслідки. Коли паралельно існують двіконститу­ційні норми, одна з якихбільш зручна для держави, а друга —менше, то завжди застосовуватиметьсязручніша. У нашому випадку це означає,що діятиме теза про "набування праваприватної власності на основі закону".Фактично стан справ після ухваленняКонституції нічим не відрізнятиметьсявід по­переднього: держава й надалізбирається "видавати" власністьгромадянам, що дає змогу не тільки доситьшвидко забрати її, а й легко й вільнозмінювати правила гри у цій сфері.

1.2. Існуванняпозитивних прав. До перевагнової Консти­туції можна віднестите, що вона містить менше так званихпозитивних прав (еntitlements),ніж офіційні конституційні проекти.Права на працю та житло, які були каменемспоти­кання конституційних проектів,сформульовано в досить ци­вілізованійформі (право на працю, як право навільний про­даж робочої сили, а неяк право обов'язкової оплати за будь-якупрацю). Правда, збереглися інші позитивніправа — на достатній життєвий рівень(ст. 48), на освіту (ст. 53), на охо­ронуздоров'я (ст. 49).

Існування позитивнихправ робить безглуздим судо­чинствона основі Конституції (що вкрай необхідно).Одно­часне існування судочинства наоснові Конституції та пози­тивнихправ загрожує руйнуванням судовійсистемі, позаяк цілком очевидно, щосудові рішення, ухвалені на захистпози­тивних прав, неможливо виконати.Одним із наслідків такого стану справможе стати небажання судів розглядатисправи на основі Конституції. А безможливості судочинства на основіКонституції практично цілком утрачаєсенс конституційна гарантія будь-якихправ.

1.3. Юридичнийпозитивізм. Ст. 92.1 визначає:"виключно законами України визначаютьсяправа і свободи людини і громадянина".Фактично, така формула передбачаєтотожність права та закону (що і єсутністю юридичного позитивізму).Концептуально ця теза суперечитьпроголошеному раніше принциповіверховенства права і робить непотрібноюконсти­туційну гарантію прав громадян.Зате нею підтверджено обов'язковістьіснування законодавчих актів, якірегламен­тують права (див. п. 1.1.).

2. Організаціязворотніх зв`язків“суспільство-держава»

Ідея природного права відбиласяв конституціоналізмі у принципіверховенства права (ст. 8). Цей принципозначає не так обов'язковість виконанняписаних актів і дотримання про­цедур,як обмеження дій держави захищенимиконституцією правами й можливістю судузахищати не окреслені в ній права (якце передбачає 9-а поправка до КонституціїСША і ст. 22 нашої Конституції). Додамо,що континентальна система пра­ва,впроваджена в європейських країнах(зокрема й в Україні), змушує доситьдокладно описувати правові положенняв Конс­титуції і практично неминучепризводить до появи ухвалених на їїоснові й на її розвиток законів іпідзаконних актів. Усе це, особливо заумов нашої країни, створює умови дляпоступової втрати проголошуванихКонституцією свобод через дедалі біль­шеїх уточнення нормативними актами.Непомітне й поступове обмеження свободипризводить до її зникнення, а отже — достагнації та деградації держави. Тожконституція, яка грун­тується наприродному праві, повинна мати юридичнийпріо­ритет перед законодавством.Таким чином, конституція ство­рюєзворотний зв'язок, який дає змогукоригувати діяльність держави, не даючиїй деградувати. Такий зворотний зв'язокза­безпечують конституційні положення:гарантія державою захисту прав громадян(ст. 22), можливість громадян звертатисяв суд задля захисту своїх конституційнихправ (зокрема подава­ти в суд надержаву) (ст. 8, ст. 55), заборона прийматизакони, які суперечать конституції(тобто порушують права) (ст. 8), не­можливістьдля держави "скасувати" права забудь-яких обста­вин (ст. 22), можливість(і навіть обов'язок) громадян чинитизбройний опір кожному, хто спробуєскасувати такий порядок ("право наповстання"). Здійснює цей зв'язок суд.

2.1. Судовийзахист конституційних прав.Головний елемент зворотного зв'язкуміж суспільством і державою — можливістьгромадянина подавати в суд на окремихдержавних чиновників, на державніоргани та державу загалом на основіКонституції. Більшість розвиненихкраїн таку можливість забезпечує. ВАвстрії, Канаді, Франції, Німеччині,США суди спроможні ого­лошуватизакони неконституційними (отже —нечинними). У Швеції та Норвегії судимають право не застосовувати закон,який вони вважають неконституційним,і керуватися конститу­ційнимипринципами при розгляді справ, якістосуються дій уря­ду та приватнихосіб. В Австралії, Великій Британії таНідерлан­дах суди мають правооголошувати нечинними рішення держав­нихорганів і керуватися конституційнимипринципами в про­цесах між приватнимиособами. Хоча українська Конституціягарантує судочинство на основіКонституції (ст. 8), реалізація йогоздається вельми сумнівною з низкипричин:

а) Конституція непередбачає системи "судового нагля­ду",яка діє в США і є, на думку автора,найефективнішим засобом "очищення"законодавства та нормативних актів відантиконституційних положень. БернардСіган у згадуваній ви­ще праці навівадаптований виклад принципу "судовогона­гляду", придатного для використанняв континентальній сис­темі: "суддіне можуть застосовувати закони, які незбігаються з цією конституцією. Увипадку, коли в ході судового процесусуд визначає, що застосований ним законможе суперечити конституції, суд повиненперервати процес та звернутися ізформальним запитом до КонституційногоСуду з приводу конституційностізазначеного закону. Якщо закон будевизнано чинним, судовий процеспоновлюється" (ст. 8 "типового"проекту конституції Б.Сігана);

б) відсутність описаноговище механізму може призвести до такихнаслідків. Дві основні категорії справ,що їх розгля­дають нашї суди, регулюютьсявідповідними кодексами — ци­вільнийі кримінальним. У разі суперечності міжнормою ко­дексу і Конституцією судповинен керуватися останньою. Проте цефактично означає визнання норми кодексуанти-конституційною. Однак ухваленнятакого рішення входить у компетенціюКонституційного Суду, позаяк єдиниморганом конституційної юрисдикції єсаме він (ст. 147). Така колізія не маєсвого розв'язання в рамках Конституціїта чинної судової системи. Тож, скорішза все, суди не керуватимуться у своїйпрактиці Конституцією як законом, щомає пряму дію;

в) друга (і, мабуть,основна) категорія позовів, поданих наоснові Конституції, може стосуватисянеправомірності тих чи інших нормативнихактів. Отже, звичайний суд змушений будезнову перєбирати на себе компетенціюКонституційного Суду;

в) в Україні майженемає практики адміністративної юстиціїй відповідних судових правил;

д) в Україні практичноне визнають принципу судового прецеденту(за винятком ухвал пленуму ВерховногоСуду), на якому великою мірою грунтуєтьсяадміністративна юстиція. Показово, щосучасний американський дослідник СандраКолівер у праці "Конституція тасвобода слова" відзначає: "черезочевидну конституційну значущістьсвободи преси (додамо: й інших свобод.— В.3.) навіть у країнах із кодексною(конти-нентальною) системою чиннезаконодавство дедалі більшою міроювстановлюється не шляхом кодифікації,а на основі су­дового прецеденту";

є) практичній реалізаціїконституційних норм у звичай­номусудочинстві перешкоджатиме наявністьзакріплених, у конституції позитивнихправ (див. п. 1.2);

е) Конституційний Суд,який фактично відокремлено від судовоїсистеми, є скоріше політичним органом,який тлумачить Конституцію в тій частині,що стосується органів вла­ди. Стаття150 вказує, що Конституційний Суд розглядаєсправи, які подають Президент, 45 депутатів,Верховний Суд, Уповноважений з питаньправ людини або Верховна Рада Криму. Уцьому списку суди звичайної юрисдикціїпредстав­ляє Верховний Суд, тобто длятого, аби потрапити до Консти­туційногоСуду, справа спершу повинна пройти всіетапи звичайного судочинства.

2.2. Пряма діяКонституції. Умовоюможливості судо­чинства на основіКонституції є її пряма дія. Стаття 8прого­лошує цей принцип. Звичайно"пряма дія" охоплює такі ви­могидо тексту: кожна норма Конституціїповинна бути сфор­мульована простимі однозначним способом, про одне й тесаме в Конституції говориться тількиодин раз, і кожна стаття говорить лишепро одне; для прямої дії не потрібніінші зако­ни з цієї проблеми, кожнепоняття (приміром, "цензура") маєбути розтлумаченим у Конституції;кожна норма Конституції стосуєтьсяпевних суб'єктів і має правові наслідки.Навіть побіжне знайомство з текстомговорить про те, що більшість цих вимогне дотримується. Крім того, поки втексті Консти­туції існує масапосилань на закони, які мають бутиухвалені (34 закони) чи доопрацьовані(15 законів), про пряму дію практично неможе бути й мови.

2.3.Право на повстання. Доля«права на повстання» до­волі показовадля новітньої української історії.Звичайно це право звучить таким чином:«Народ і кожний громадянин мають правочинити опір будь-кому, хто здійснюєспробу лік­відувати конституційнийлад, якщо передбачені Конституцієюзасоби не можуть бути використані» (цяформула — з проекту КонституціїВ.Речицького, котрий, на думку автора,найбіль­ше відповідає нормам і духовіконституціоналізму. Зазначимо, щонаведене формулювання узагальнюєвизначення права на повстання вконституціях інших країн). Усі офіційніпроекти Конституції містили це право,викладене в протилежномурозумінні, коли громадянамнадавалося право захищати державу, ане перешкоджати встановленню тиранії.Компромісним варіантом стало некоригування викладу, а зникнення цьогоправа з остаточного тексту Конституції.Наголосимо, що країни, які гарантуютьце право (здебіль­шого, країнианглосаксонської традиції), не лишевідрізняли­ся внутрішньою стабільністю,але й не знали тоталітаризму.

3. Проблемаадаптації

Вважається, що однієюз найглибших проблем демокра­тизаціїнашого суспільства є парадоксальністьцього процесу — західна демократіявиникла як підсумок природного роз­витку,наша «запроваджується згори», не маючинайважливі­ших умов для свого існування.Але питання «курка чи яйце?» тут неіснує: демократія (як інститути) і супутніїй традиції розвивалися водночас івзаємообумовлювалися, при цьому всікраїни щось запозичили одна в одної.Запозичення — це не­погано, але требазапозичувати не конкретні підсумкирозвит­ку (як це відбувається в нас,коли розмірковують про західні зарплати,охорону праці тощо), а принципи, якізробили ці підсумки можливими. Такіпринципи стосуються не стільки формальноїдемократії та її інститутів, скількиумов неза­лежності громадян віддержави — гарантій власності, дотриманнядоговорів і обов'язковості процедури.

З цього поглядунайважливішу адаптивну роль у перене­сеннідемократичних принципів відіграєконституція. Проте нова Конституція єпростою компіляцією західних текстіві не виконує цієї важливої ролі. Річ утім, що основи західної циві­лізаціїне заносяться до конституцій, авизначаються деякими загальнимитрадиціями (які й дозволяють нам називатиабсолютно різні держави одним словом«Захід»).

Виникає проблема«переведення» цих традицій у юри­дичніформули. Таке «переведення» можездійснюватися дво­ма способами.По-перше, конституційним закріпленнямде­яких фундаментальних особливостейЗаходу (приміром, «влас­ність державине може бути більшою від власностігрома­дянського суспільства», яксказано в проекті В.Речицького), по-друге,уточненням деяких наявних «деталей»,ігнорування яких зводить нанівецьпроголошувані демократичні принци­пи.Останній спосіб використовується у«типовому» проекті Б.Сігана. Наприклад,розділ 8 ст.1 цього проекту встановлюєнорми законодавчого процесу, розділ 9стверджує, що «зако­нопроект є справжнімвиявом волі Національних зборів, якщоохоплює не більше ніж один предмет,зазначений у назві до­кумента». Проектустановлює найважливіші нормиконститу­ційного судочинства. Прицьому завдяки ясності й простотіформулювань текст «типового» проектуменший за текст нової українськоїКонституції.

Наслідки «неадаптованості»тексту можна проілюструва­ти навищезгаданому прикладі прямої діїКонституції.

«Ментальна особливість»,яку в даному разі має врахувати Конституціязадля адаптації тексту до наших умов,полягає або в незнанні навіть юристамивимог до «прямої дії», або в не­бажанніавторів застосовувати її на практиці.Тому «адаптоване» викладення принципупрямої дії мало б містити і розшифру­ваннясамого цього принципу. Це дозволило бзвести нанівець дію численних двозначностейтексту (котрих навряд чи вдастьсяпозбутися, доки конституції пишуться«колегіально») в судовій практиці.

Іншим прикладом«неадаптованості» є існування«пози­тивних» прав нарівні з правами,які обмежують державу. По­няття«соціальна держава» (якою проголошуєтьсяУкраїна) не означає, що держава гарантуєзахист «позитивних» прав у суді нарівніз рештою. «Позитивні» права існують у«соціальній державі» (зазначимо, що«несоціальні» держави їх і не нама­гаютьсяпроголошувати) скоріше як певні завдання(іншими словами, добрі наміри), до якихдержава прагне й витрати на досягненнядеяких з них бере на свій кошт. Відсутністьбезпо­середньо створюваної Конституцієюдиференціації прав, грун­тованій напонятті «соціальної держави», можепризвести до змальованих у п.2.1 наслідків.

Прикладами адаптованоготексту можуть бути положення з проектуКонституції Всеволода Речицького:«Свобода народу є головним пріоритетомКонституції. Громадянський мир, без­пека,захищеність та стабільність є головнимипріоритетами держави. Пріоритети державипідпорядковані пріоритетам Конституції»;«Воля народу визначає волю держави і єнайви­щим владним персоніфікованимавторитетом. Конституція є найвищимдеперсоніфікованим авторитетом.Законодавча, ви­конавча та судовавлади в державі підпорядковані волінароду та Конституції. Законодавча тавиконавча влади є автономними одна відодної. Судова влада є незалежною відзаконодавчої та виконавчої влади. Судовавлада дослуховується волі народу лишеза умов, коли вона виражена в форміЗакону».

4. Поділвлади. Політична система

Конституційна організаціяполітичної системи має міні­мізуватисистемні фактори політичного ризику.Це завдання полягає в реалізації принципуподілу влади й організації «стримуванняі противаг».

4.1. Поділвлади. Часто основоюпринципу поділу влади (розмежуванняповноважень окремих гілок) вважаєтьсяне­припустимість концентраціїабсолютної влади в одних руках. Протеце не зовсім так. Принцип поділу владизорієнтований перш за все на ефективністьздійснення влади. Традиційно вважається,що таких влад (гілок влади) три, протекоректні­ше, на наш погляд, виділятичотири влади — установчу, зако­нодавчу,виконавчу та судову. Автори цьогопринципу, які спостерігали на практицінеефективність монархії, де всі видивлади було зосереджено в одних руках,вважали, що кожну з влад має здійснюватиокремий державний орган, уповноваже­нийна те народом. Таким чином, в основіподілу влади ле­жить функціональнийпринцип.

Установча влада, якастворює державні органи, ніде не існуєу вигляді самостійного постійногооргану. Зазвичай її роль обмежуєтьсястворенням держави й державних інститутівшляхом ухвалення Конституції спеціальниморганом — Уста­новчими зборами (США,деякі країни Європи після Другої світовоївійни та розпаду «соцтабору»). Післяухвалення Конс­титуції установчавлада розподіляється між іншими владами:в парламентських системах вона притаманнапарламентові, у США — Верховному Судуй парламентові тощо. В українськійКонституції установча влада розподіленаміж парламентом, Президентом (правостворювати нові державні органи) йКонституційним Судом (право тлумачитиКонституцію).

Законодавча влада зановою українською Конституцієюзосереджена переважно в парламенті,хоча деякі законодавчі функції маєПрезидент (Кабінет Міністрів як найвищийорган виконавчої влади зобов'язанийкеруватися не лише Конститу­цією йзаконами, але й актами Президента).

Судова влада зосередженав судах загальної юрисдикції таКонституційному Суді. Її функції маєтакож Президент, оскільки «скасовуєакти Кабінету Міністрів та акти Радимі­ністрів Автономної РеспублікиКрим» (ст. 106). Крім того, «рішення голівмісцевих державних адміністрацій, щосупе­речать Конституції та законамУкраїни, іншим (яким? — В.3.) актамзаконодавства України, можуть бутивідповідно до за­кону скасованіПрезидентом України...» (ст. 118).

Виконавча владавиглядає досить дивно: у Конституціїговориться, що «Кабінет МіністрівУкраїни є вищим органом у системі органіввиконавчої влади» (ст. 113). Саму цю системуне окреслено. Крім того, Президент «наоснові та на виконання(курсив наш. — В.3.) Конституції і законівУкраїни видає укази і розпорядження...»(ст. 106), тобто здійснює виконавчі функції.

4.2. Французькай українська політичні системи.Звичай­но вважають, що в Україніреалізовано змішану політичну систему,взірцем якої є Франція. Проте простийпорівняль­ний аналіз показує, що цене так. Хоча у Франції носієм ви­конавчоївлади також є уряд, а не президент, урядубез прези­дента юридичне не існує.Засідання уряду Франції неодмінноочолює президент. Ба більше, «президентреспубліки підписує декрети, обговореніРадою міністрів» (ст.13). Це означає, щосамостійних актів уряду Франції неіснує. Так діє інститут контрасигнації— спільного підпису виконавчого актапрези­дентом і відповідальнимміністром. Українська Конституція непередбачає обговорення актів Президентав уряді й участі голови держави в йогороботі, тому контрасигнація у нашомуразі має досить формальний вигляд.

Найважливішою є різницяу відносинах президентів і прем'єрівдвох країн. Стаття 115 Конституції Українигово­рить: «Прем'єр-міністр зобов'язанийподати Президентові України заяву провідставку Кабінету Міністрів Україниза рі­шенням Президента України чи узв'язку з прийняттям Вер­ховною Радоюрезолюції недовіри». У французькійконститу­ції сказано: «президентприпиняє повноваження прем'єр-мі­ністраза заявою останнього про відставкууряду» (ст. 8). На практиці це означає:якщо немає заяви про відставку, то не­маєй самої відставки, тобто прем'єр, посуті, залежить від во­лі парламентськоїбільшості. У цілому можна сказати, що,на відміну від французького, українськийПрезидент має набага­то меншевідповідальності й велику свободуманеврування.

5. Загальнізауваження. 

6. Етатистськаорієнтація. Весь текст Конституціїпросякнутий духом верховенства державищодо громадянина. Уже згадані формулюваннягромадянських прав, організаціяполітичної системи, наявність перехіднихположень, що збері­гають можливостідержави свавільно втручатися у справипри­ватних осіб, створюють враження,що автори Конституції сприймаютьдержаву як самоціль, а громадян — якнетяму­щих "підданих", котріпотребують опіки.

Найпереконливіше(хоча й не так помітно, як в інших випадках)верховенство держави простежується встаттях про приватну власність, що маютьбезліч застережень і непотріб­нихемоційних пасажів. Це не випадково,оскільки саме при­ватна власністьстворює незалежних від держави громадяні взагалі уможливлює постановку питанняпро межі державних повноважень.

"Державність"сама по собі перетворюється на якийсьюридичний критерій. Наприклад, стаття37, яка, зазначаючи підстави для заборониполітичних партій, першою називаєпрограмні цілі або дії, спрямовані на"ліквідацію незалежності України"(у чому за допомогою примітивної риторикиможе бути звинувачена практично будь-якаполітична партія), а пе­редостанньою— "посягання на права і свободилюдини". У статті 65 сказано, що "захистВітчизни, незалежності та тери­торіальноїцілісності України... є обов'язкомгромадян Украї­ни» (принагіднезазначимо, що така формула виправдовуєіснування армії, сформованої за"військовою повинністю"). Зрештою,перший пункт статті 106, що визначаєповнова­ження Президента, стверджує,що Президент "забезпечує державнунезалежність". Створюється враження,що автори Конституції не були впевненимив життєздатності Української державий прагнули "закріпити" її юридичниминормами.

5.2 Декларативність,перевантаженість, зайва пишно­мовність.У статті 1, наприклад, сказано: "Українає суверен­ною і незалежною,демократичною, соціальною, правовоюдержавою". Це означення (почастидубльоване іншими стаття­ми, наприкладст.5: "Україна є республікою") ненакладає жодних обов'язків на державу,оскільки жодна з цих характе­ристик(крім незалежності) не може бути"введена" Конституцією. Статтюможна "перекласти" таким чином:"Україна є не­залежною, хорошою,доброю і справедливою державою".Стаття 16: "Забезпечення екологічноїбезпеки... подолання наслідківЧорнобильської катастрофи — катастрофипланетар­ного масштабу, збереженнягенофонду українського народу єобов'язком держави". Стаття 24 ілюструєсвоєрідне уявлення авторів прорівноправність: "рівність прав жінкиі чоловіка забезпечується... встановленнямпільг..."

5.3. Невиправданадокладність в одних випадках ("державадбає про розвиток фізичної культурита спорту", ст.49) і не­виправданастислість в інших (організація влади).

5.4. Невизначеність,суперечливість. Стаття69: "Народне волевиявлення здійснюєтьсячерез вибори, референдум та інші (які?— В.3.) форми безпосередньої демократії".Стаття 111, імпічмент: "Для проведеннярозслідування Верховна Рада створюєспеціальну тимчасову слідчу комісію,до складу якої включаються спеціальний(?) прокурор та спеціальні (?) слід­чі".Інший приклад: формула "цензуразаборонена" — доволі безглузда,оскільки не зрозуміло, кому забороняєтьсяі що та­ке цензура. Крім того,проголошення свободи слова вже озна­чаєзаборону цензури. За приклад суперечливостіможе прави­ти та ж стаття 111 (імпічмент).Вона передбачає перед голосу­ваннямпарламенту ("винен — не винен")судовий висновок Верховного Суду проте, що дії Президента містять ознаки"зради". Судові органи в статті111 виконують суперечливі щодо своєїприроди функції. Мало того, сам авторитетсудової влади ставиться під ударполітичної кон'юнктури. Як зможеіснувати судова система, якщо, наприклад.Верховний Суд дійде висновку, що діїПрезидента містять ознаки "державноїзради" (що непритаманне для суду,який не є обвинувачувальним органом),а парламент не ухвалить рішення провину? Розуміючи цю обставину, судді,скоріше за все, не захочуть ризикуватиавторитетом суду й не дадуть належноговисновку. Абсолютно невиправданим єіснування в Конституції "Ради безпекиі оборони", про яку, по суті, сказанолише, що її "функції визначаютьсязаконом" (ст.107).

5.6. Некритичність.За приклад може правити Вища рада юстиції— орган, який складається з виборнихчленів і членів, які входять "запосадою". Рада призначена для того,аби пропо­нувати парламентові таПрезидентові кандидатури суддів,ухва­лювати рішення про порушеннясуддями та прокурорами вимог несумісностітощо (ст.131). Цей орган "списано" зфранцузької конституції. Оскільки існуєготовий французький досвід діяль­ностітакого органу (Рада магістратури), можнане вдаватися до складного аналізумеханізму незалежності суддів і одразуж по­слатися на готові результати.Опитування населення 1993 року засвідчило,що 82% французів уважають суди залежнимивід політичної влади. Показово, щопрезидент Міттеран після цьо­гозапропонував поправку до конституції,яка позбавила його права призначеннядо Ради магістратури — це один ізнебага­тьох прикладів добровільногоскорочення повноважень прези­дента(Н.Сахаров. Институт президентства. —Москва, 1994).

II. Наслідки ухваленняКонституції

Очевидно, що загальноюперспективою розвитку країни є тенденціядо збереження та посилення контролюдержави над використанням суспільнихресурсів (якими є й юридичні норми). Цеозна­чає збереження слабкостігромадянського суспільства, практич­нувідсутність інших, крім держави, суб'єктівполітичної діяльності, збереженнянаявної тотожності політичних сил здержавними інститутами та регіональнимикланами.

1. Політичнасистема

   1.1. Проблемапарламентської більшості.Теоретично в "змішаній" моделібільшість може існувати у зв'язку зпід­тримкою уряду або/і президента.На жаль, у новій Конститу­ції немаєпричин для створення парламентськоїбільшості, в обох випадках.

а) "Урядова"більшість. За українською Конституцієюпрем'єр-міністра призначає Президентза згодою парламенту. Більшість, що їїздобув уряд, ще не є вотумом довіри.Другим етапом "затвердження" урядує голосування за його програму. Це тежне зовсім вотум довіри. Парламент небере на себе відповідальності за уряд,а просто підтримує його програму. Упитанні підтримки може виникнутибільшість, але вона буде лише ситуативною.Відокремлення голосувань щодо призна­ченняпрем'єра від підтримки програми урядуробить політич­ну систему непрозорою,а парламент — нестійким.

Водночас парламентмає можливість відправити уряд увідставку. Це єдина основа для створеннябільшості (яка теж може бути ситуативною,але на відміну від більшості, створе­ноїзадля підтримки програми, матимеоднозначні наслідки). Така "негативна"більшість — найгірше, що можна придумати.Додамо, що конституційне обмеженняправа парламенту від­правити увідставку уряд (таке питання може бутипоставлене один раз протягом сесії)робить парламентський контроль заурядом доволі сумнівним. Тверда більшість може сформуватися лише тоді, коли існуєпостійна загроза (і можливість) відставкиуряду парламентом.

б) "Президентська" більшість. Парламент не зможеподі­литися на більшість і меншістьщодо політики Президента, як це інколивідбувається в президентській республіці,оскільки "політи­ки Президента"ніби не існує — замість нього завждивисту­пає уряд. За умов, коли парламентне впливає на призначен­ня, але впливаєна відставку, завжди існуватиме великакіль­кість невдоволених. Оскількипарламент не несе відповідаль­ностіза уряд, це розв'язує руки длянайрізноманітнішої критики. При цьомупретензії до Президента, який призначаєуряд, не можуть бути ефективними черезневразливість голови держави. Томузавжди і в усьому винуватим буде уряд.

Брак постійноїбільшості паралізує законодавчудіяльність парламенту. Таким чином,парламент у новій системі є радше органом"говорильним", ніж політичним ізаконодавчим.

1.2.Пасивний уряд.У найнеприємнішому становищі опи­нивсяуряд, що його призначає Президент іможуть від­правити у відставку якПрезидент, так і парламент. Уряд,"затиснутий" між Президентом іпарламентом, не має щонай­меншихстимулів виявляти бодай якусь активністьта енту­зіазм. Скоріше він дотримуватиметьсялогіки "хоч би нічого не сталося",чекаючи на команду "згори".

Обмеження, накладеніна парламентське право відставки, неміняють суті справи й навіть погіршуютьстановище. Як і в звичайній парламентськійреспубліці, відставка уряду зале­жатимевід політичної кон'юнктури. Якщо такаколізія виникне в період, коли відставкауряду парламентом за Конституцієюнеможлива, політичні сили шукатимутьіншого каналу роз­в'язання колізії.Це створює вкрай небезпечний моментнепередбачуваності та нелегальностіполітичного процесу.

1.3. БезвідповідальнийПрезидент. Президент маєнеаби­які переваги в контролі надурядом. Насамперед, на відміну відпарламенту, який може протягом строкуповноважень по­ставити питання продовіру урядові щонайбільше шість разів,Президент може відправити уряд увідставку в будь-який мо­мент.Уважається, що право парламенту схвалюватикандида­туру прем'єра змушує Президентазважати на парламентську більшість.Однак через атрофованість більшості,для форму­вання якої просто немаєприводу, парламентський вплив напризначення прем'єра й уряду будемінімальним.

Якість вказівок, щоїх дає Президент, теж не може бутивисокою, оскільки, опинившись у безпечномустановищі, він стає незацікавленим вактивній публічній політиці.

Єдиною формоювідповідальності Президента є імпіч­мент.Але за процедурою, що її пропонують устатті 111, просто неможливо нікогоусунути з посади. Американськаконститу­ція, яка запровадила поняттяімпічменту, передбачає набагато простішупроцедуру — порушення справи двоматретинами нижньої палати та ухваленнярішення двома третинами Сенату. Однак,незважаючи на позірну простоту, за всюісторію США справи про імпічмент, котрийпоширюється на всіх федераль­нихчиновників, порушувалися лише 12 разів,причому щодо президента один раз — 1867року, коли для усунення Ендрю Джексонане вистачило одного голосу в Сенаті(Л.Энтин. Разделение властей. — Москва,1994). Річард Ніксон, як відомо, сам подаву відставку під загрозою імпічменту.

Процедура імпічменту наочноілюструє основну політич­ну суперечністьукраїнської Конституції — невідповідність«міцності» Президента його функціям.Звичайна логіка перед­бачає, що самефункції визначають «права» чи «міцність»тієї чи іншої державної посади. Ця думкаповною мірою стосується конституціїСША, де особлива процедура імпічментувиникла тільки на тій підставі, щопрезидента обирають усі громадяни, томувін не може бути усунутий із посади взвичайному судовому порядку. Всенародніж вибори Президента проводять­сятільки тому, що він особисто формує йочолює виконавчу владу, незалежну відпарламенту. Якщо наш Президент не маєформальних виконавчих функцій, йогоімпічмент просто без­глуздий, втім,так само, як і прямі вибори.

1.4. Зворотнийбік безвідповідальності.Президент здається найбільш «добревлаштованою» політичною постаттю, однакце не так. З огляду на його величезніповноваження й мінімальну відповідальність,усе політичне життя буде зосереджененавколо нього. Всілякі групи впливупрагнутимуть реалізувати свої інтересиперш за все в президентській адміністрації.В адміністрації та у виконавчій владінеминуче утворяться свої «фракції».Важливо, що така діяльність буденелегальною, оскільки не існує (і неможе існувати) каналів її легалізації.

І в парламентській, ів президентській системах групи впливузосереджуються навколо законодавчоївлади, котра завдяки своєму представницькомухарактерові передбачає можливістьлегального погодження різних інтересівпротягом законодавчого процесу. Крімтого, в парламентській системі урядпризначається парламентом і відбиваєякісний склад більшості (партії чи блокупартій). Це робить усілякий лобізм увиконавчій владі небезпечним дляправлячої більшості, з огляду на наявністьнедремної парламентської опозиції. Впрезидентській системі Президентзахищений від лобізму суто виконавчимхарактером своєї діяльності йоднопартійністю свого уряду.

«Нелегальна» діяльністьнепередбачувана й небезпечна. Обранийза новою Конституцією Президент опинитьсяв стані перманентної боротьби з інтригамита змовами, про іншу діяль­ність йомудоведеться просто забути. Крім того,через запрогра­мовану бездіяльністьКабінету та Президента, будь-якомучин­ному Президентові, якщо віндотримуватиметься закону, практичногарантована поразка на наступ­нихвиборах, де всі шанси матимуть прем'єр,котрому, зрозумі­ло, «не давалипрацювати», або «непримиренна» опозиція.

Таким чином, на нашудумку, немає жодних причин для виборуна користь «змішаної» системи, оскількивона містить потенційний системнийконфлікт усередині виконавчої влади.За наших умов механізм ухвалення рішеньта політичної відповідальнос­тіповинен бути максимально ефективним,дл ячого спочатку він мусить бутивнутрішньо логічним і прозорим. Ми неможемо собі дозволити конфлік­тувсередині виконавчої влади, єдністьякої є однією з найго­ловніших умовпроведення реформ.

Хоч як дивно, ще однимаргументом проти «змішаної системи» єїї широке розповсюдження в пострадянськихі постсоціалістичних країнах. Змішанасистема, зазвичай, з'яв­лялась у цихкраїнах унаслідок «додавання» інститутупрези­дентства до формальнопарламентської республіки, де викона­вчувладу очолював прем'єр. Повсюднареалізація такої схеми ілюструє нетільки загальні проблеми пострадянськихкраїн (необхідність «сильної»президентської влади, наявність кла­ніві груп, які впливають на окремі гілкивлади тощо), але й загальну, майжеінтуїтивно обрану правлячою бюрократієюсхему відновлення «ЦК без компартії»,коли роль ЦК відіграє всевладний, алебезвідповідальний президент. Як іукраїнська, решта «змішаних» системвідрізняється від класичної фран­цузькоїв бік зниження відповідальностіпрезидента (Н.Сахаров. Назв. праця).Зазначимо також, що західні країни (крімФранції) користуються двома прозоримимоделями — парламентською (континентальнаЄвропа, Велика Британія та її колишнідомініони) та президентською (США).

2. Збереженняфеномена президентської адміністрації

Поява адміністрації яксамостійної структури пов'язана зізрозумілим бажанням будь-якого президентав «змішаній» президентсько-парламентськійсистемі мати біля себе мобіль­нуструктуру з «надійних людей» і не матисправи з Кабіне­том, залежним відВерховної Ради та публічної політики.Неузаконений статус адміністраціїзручний тим, що дає змогу здійснюватиреальне управління, не обтяжуючи себеправови­ми процедурами. Політичнавідповідальність за діяльністьадміністрації відсутня (точніше, за неївідповідає Кабінет Мі­ністрів,оскільки, крім нього, об'єкта дляпред'явлення пре­тензій до виконавчоївлади не існує).

3. Відсутністьпідгрунтя економічного відтворювання

Конституція не створюєекономічних умов розвитку країни.Формула приватної власності виписананевправно й не може задовольнити нівітчизняного підприємця, ні потен­ційногоінвестора. Крім того, власність на землюрегулюється окремою статтею, де сказано,що «земля є основним націо­нальнимбагатством, що перебуває під особливоюохороною держави». Надра, ліси та іншіприродні ресурси «є об'єктами прававласності українського народу». Всеце, вкупі з прак­тично не гарантованимправом на підприємницьку діяльність іявно непосильними державними обов'язками,складає спри­ятливу ситуацію длявтечі капіталів і робочої сили з України.

4. Небезпекапрезидентських виборів

Прямі вибориПрезидента мають сумнівний загальнийсенс. Оскільки в Конституції існуєособливе поняття «програ­ми уряду»,а таких урядів протягом майбутньогопре­зидентства може бути декілька (зрізними програмами), кан­дидат уПрезиденти може виходити на вибори збудь-якою програмою, закотру просто не буде з кого спитати.

Такий стан справ заважаєстановленню партій як спо­лучнихмістків між громадою та владою. Жоднапартія, яка розраховує на майбутнє, незв'язуватиметься з кандидатом-популістом.Однак «нова» система сприяє тому, що напрези­дентських виборах перемагатимутьсаме популісти (щоразу — антиподипопередніх президентів). На їхню підтримкуство­рюватимуться «виборчі блоки»,котрі розпадатимуться після виборів.Замість багатопартійності ми отримаємопостійну мі­шанину «дрібнопартійності».Тому вибори та виборність у «новій»системі не є інститутом політичноївідповідальності, оскільки суб'єктитакої відповідальності — постійніпартії — відчужуються системою.

Відзначимо, що Президентапрограмує на безпартійність стаття103, котра забороняє кандидату «обійматипосаду в об'єднаннях громадян». Можливо,що самостійна передвибор­на програмаПрезидента мала б сенс у розвинутійпартійній системі, де вибори не моглиб пройти без партій.

Нарешті, вибори найвищоїпосадової особи, права кот­рої настількипривабливі, концентрують на собіполітичне життя країни. При цьомурезультати виборів мають значення дляїхніх учасників, а не для населення(через специфіку роз­глянутих вищефункцій Президента), що зайвий раз змушуєгромадян «розчаруватися в політиці»та створює грунт для право-лівогоекстремізму. Це останнє — з огляду напопуліст­ський характер виборчихпрезидентських кампаній, — зберігатимерозкол усередині країни.

5. Ухваленняорганічних законів

Серед органічних законів(тобто законів, які «продов­жують»Конституцію) в нашій ситуації найважливішимиста­нуть закони, які стосуютьсяорганізації влади. Це — закон про Кабмін,про місцеве самоврядування, про вибори,про Конс­титуційний Суд тощо. Сьогоднішняпрактика показує, що ухвалення органічнихзаконів інколи «виправляє» Конститу­ціюв кращий бік. Так, наприклад, закон проКонституційний Суд дещо збільшивкількість тих, хто має право звертатисядо КС. Проект закону про Кабмін, прийнятийпарламентом за основу, фактично передбачаєполітичну організацію уряду. «Протистояннявлад» довкола органічних законів підена ко­ристь суспільству (винятокстановить, мабуть, закон про міс­цевесамоврядування), оскільки парламент,виступаючи опо­нентом Президентові,робить це переважно з загальнодемо­кратичнихпозицій.

6. Розв`язанняполітичних завдань

Ухвалення Конституціїпов'язане з розв'язанням суто по­літичнихзавдань, одним із яких є збереженнястановища те­перішньої правлячоїверхівки. Це становище покликанізбе­рігати перш за все органи примусу.Зокрема, «до прийняття відповіднихзаконів» діють нинішні повноваженняпрокуратури, стаття 13 перехідних положеньпродовжує ще на 5 років чинний порядокарешту та утримування під арештом,стаття 4 тих самих положень утверджуєправо Президента видавати укази з«економічних питань, не врегульованихзаконами», протягом трьох років.

Політичнийхарактер Конституції виявляється інколидосить безпосередньо, наприклад, устатті 61, яка стверджує, що «ніхто неможе бути двічі притягнений до юридичноївід­повідальності одноговиду за одне й те самеправопорушен­ня». Показово, що коментарідо Конституції, видані Інститу­томзаконодавства Верховної Ради, буцімтоне помічають яв­ного спотвореннятрадиційного права. «Це цілком відповідаєміжнародним вимогам про права людини»,— говориться в коментарі і далі наводитьсятекст п.7 ст.14 Міжнародного пак­ту прогромадянські та політичні права, де,зрозуміло, немає слів «одного виду».Оскільки органи охорони правопорядкута правосуддя виконують зазвичайрепресивні функції, така нор­ма, щодозволяє декілька разів покарати за теж саме, досить важлива для влади.

7. Збереженняадміністративно-командної системи

Розглянуте нами вище становище,за якого акти місце­вих адміністраційскасовує Президент чи голова вищоїадмі­ністрації, означає, по суті,збереження адміністративної систе­ми.Юрисдикція Конституційного Суду непоширюється на акти місцевих органіввлади. Оскільки більшість актів, якістосуються безпосередньо громадян,видають саме місцеві органи влади,більша частина їхнього життярегулюватиметься нормами, які перебуваютьпоза конституційним полем. Крім того,для скасування акта необхідно поскаржитися«вищим інстанціям». Така практика єоднією з умов виникнення «не­гативноговідбору» чиновників, збереження полядля внутрішньоадміністративних інтриг.Як наслідок, «післяконституційна»Україна має вигляд адміністративно-командноїсистеми (на місцях) із деякоюнавколодемократичною оболонкою (по­ділвлади на державному рівні).

Такими, на нашу думку,є негативні сторони нової Конституції.Цей документ вирішив політичні завдання,став­ши договором номенклатури, деякоюмірою вирішив нормо-творчі завдання,створивши певні механізми структуруванняправової системи. Але Конституція нестала елементом «суспільного договору»,оскільки ухвалювалася владою та длявлади й не визнала «незалежності»громадян від держави; Конституція невиконала антикризової функції, оскількине створила ефективних механізмівзворотного зв'язку між державою тасуспільством, у результаті чого головнимджерелом кризи залишиться держава.

І все ж таки Конституціяє важливим (першим) етапом конституційногопроцесу. Принаймні, держава сьогоднінабу­ла деякої форми, що дозволяєгромадськості обстоювати пра­ва передконкретною силою, а не безтілеснимдухом. Полі­тичні сили, результатомкомпромісу між якими стала Консти­туція,були вимушені внести до неї деякіцивілізовані норми. За належної суспільноїактивності це дозволить у недалекомумайбутньому чи дотримуватися Конституції,чи засвідчити її безсилля (і те, й інше— позитивний результат). Крім того, саманаявність таких норм створює підґрунтядля активності та розвитку громадянськогосуспільства. Врешті, уважний погляд нарозвиток ситуації в Україні дозволяєзробити висновок, що ухвалений текст —не найгірший спосіб легалізаціїполітичного процесу.