Творці думок несуть відповідальність

Журналісти теж повинні нести відповідальність за вплив на суспільство.

Не один рік червоною ниткою через усі політичні дискусії проходить принцип відповідальності політиків за свої слова та дії – перед виборцями і народом. Але ж ми ввійшли у інформаційне суспільство, де журналісти деколи більше змінюють світ, ніж чиновники. То як щодо їхньої відповідальності?

У листопаді українське суспільство сколихнула істерія з приводу виграшу Дональда Трампа. Нав’язаний образ русофіла панував у думках більшості зацікавлених. Поступово туман розвіюється – бачимо, що не такий вже Трамп і страшний, за ним стоять республіканці, що завжди були більш антиросійськими. Поразка лівих радикалів, програму яких обстоювала Клінтон – це внутрішня справа американського суспільства, що втомилось від пануючої ідеології та її наслідків у навколишньому світі. Навіть якщо Трамп менше панькатиметься з окремими чиновниками у Києві, це дасть шанс для відновлення самостійного мислення у геополітиці, покладання на власні сили та союзників у регіоні – від Польщі до Грузії та Туреччини.

Чому Трамп переміг, та що нічого страшного не відбулося – відповіді вже знайдено. Незрозуміло лише одне – чи понесуть репутаційні жертви ті експерти та журналісти, що півроку насаджували образ прекрасної та безальтернативної Клінтон в голови українського обивателя. Дійсно, соціологія може помилятись – тим більше що Трамп не набрав електоральної більшості, вигравши за рахунок системи виборщиків, що фіксує перевагу на більшості території країни. Але ж були й інші опитування, що показували невизначеність. Ще важливіша проблема – відсутність альтернативної інформації. Всі репліки, елементи програми Дональда дублювались в українські ЗМІ з двох джерел – найпопулярніших ЗМІ Америки, що горою стояли за Гілларі, та російських сайтів та каналів. І там, і там Трамп – любитель Путіна, навіжений і популіст, цитуються одні й ті самі окремі фрази. Але їх спеціально виривали з контексту, замовчуючи більш чисельні – про реальні проблеми американської індустрії, про потребу посиленого фінансування армії і т.д. Навіть в останні тижні, коли вже й віце-президент Трампа на дебатах продемонстрував, що Клінтон більш проросійська, що зрадила Грузію після війни 2008 р., коли виплив компромат – українські аналітики старались не помічати, не виходити з твореної місяцями зони комфорту.

Ніхто не підняв питання – а що демократи дійсно зробили для України? Як наголошувала Сара Пейлін (кандидат у віце-президенти від республіканців, що програли Обамі в 2008 р.), миролюбна політика Обами призведе до того, що Кремль знахабніє і після Грузії нападе на Україну. І так сталось! До речі, Сара Пейлін стала одним з головних апологетів Трампа серед республіканців – про що, звісно, в Україні ніхто не дізнався.

Українське суспільство вчиться демократії. Ми важко сприймаємо потребу пам’ятати дію політиків через роки, але в ключові моменти діячі, що скомпрометували себе, втрачають довіру на виборах. Це – механізм політичної відповідальності здорового суспільства, про який стільки говоримо. Але задумаймось – чи інші публічні особи не повинні нести відповідальності? Односторонні експерти впливали на рішення державних чиновників, що поставили все на перемогу Клінтон – і змушені з нуля відновлювати відносини з Білим Домом. Чи не варто тим конструкторам віртуальної реальності, що вплинули на суспільство, понести відповідальність? Скажімо – втратити довіру населення. Щоб громадяни більше їх не читали, не дивились і не слухали – а то знаємо історію. Мало ще чого нарадять.