Якщо не хочете читати цілком, то прочитайте тільки кінець. Більше користі буде.
Уявіть ситуацію. Невеличке містечко. Будні. Люди живуть собі звичайним життям. Час від часу зустрічаються на занедбаній зупинці (де зазвичай хоча б частково поламана лавочка), чекаючи автобус, у якому вже десятки років не змінювали сидіння. Тому доводиться іноді прикривати обличчя, аби не дихати тією грязюкою. З однієї сторони автобуса чути, як якась бабуся запитує чи можна проїхати по пільговому квитку, й не дивлячись на напівпустий автобус, водій грубо й зневажливо каже, що вже зайнято й зачиняє двері. З іншої сторони, чути іншу, не менш цікаву полеміку.
Розмовляють дві жінки. Схоже, що вони працюють у сфері освіти. Проте полеміка у них ведеться виключно "чисто" російською. Наче це додає їм шаржу чи якоїсь статусності. (І проблема не в тому, що я проти російської мови. Просто смішно спостерігати, коли дві людини спілкуються російською, а по говору видно, що їм обом набагато легше спілкуватися українською.) І час від часу наші героїні посилаються на якісь законодавчі акти, які не в змозі виговорити російською, тому виходить на диво смішний суржик. Ну я не про це. Цікаво інше. Їдемо далі.
Через деякий час в розмову втручаються інші люди з автобуса, які вже розбилися на підгрупи. Одні розповідають про те, що всі вони ідіоти, бо не проголосували за Тимошенко. Інші стверджують, що країну розвалюють, бо всі тупі й проголосували за Зеленського. Треті в злобі відгукуються, що ще плакатимуть за Порошенком. А інші кричать, що за Януковича жилося краще.
І дискусія йде дуже палка. Багато хто починає підключатися й говорить, що основна проблема не в політиках, а в цих двох жінках. Бо вони «сєпарші» й розмовляють російською. А тим часом водій зупинився й міняє колесо, бо через поламані дороги пробив його.
А поки міняли те колесо, то якась пенсіонерка зробила зауваження молодим, що влаштували полеміку й на емоціях почали говорити нецензурною лексикою. На що молоді почали у всіх своїх бідах винити ту стару, адже вона ж винна в тому, що завжди бере гречку на виборах, а потім їм всім доводиться їздити по розбитих дорогах.
Тут водій вже не витримав й почав залякувати молодих. І не тому, що йому стало шкода стару, а тому, що захотів показати свою зверхність над самовпевненими молодиками. На що декілька пасажирів втрутилися у розмову й почали кричати, що справа водія полягає в тому, щоб мовчки вести автобус, а не «розумнічати». «А якщо щось не подобається, то звільняйся й повертайся у свою країну». Бо понаїхали, й позабирали в українців всі робочі місця. Та почали тикати в нього камерами свого мобільного телефону, розповідаючи «друзям» у соціальних мережах про злобного водія…
___________________________
Дехто зараз подумає, що гіршої казки в житті не чув. Інші пригадають свої щоденні будні. Проте хотілося б сказати, що у таких казках головні герої (незалежно від віросподівань, політичних поглядів, своїх фобій, з точки зору національностей, тощо), все одно щодня разом продовжують їздити по тих же розбитих дорогах й винити своїх сусідів у всіх бідах. А переважну більшість політиків вони бачать тільки по телевізору. Адже ніхто ж із них ніколи не приїде в ті села, аби не пробити випадково колеса на своїх дорогих автомобілях.
Головна українська проблема в тому, що нас завжди намагаються розділити й озлобити один проти одного. Саме тому люди ніколи не можуть об’єднатися між собою. Бо якщо хтось на виборах проголосував не за ту партію, то який би ти не був спеціаліст – ти завжди будеш сидіти без роботи. І ніхто не думає про те, що можна створити декілька підприємств та надати роботу більшій кількості людей. Ні. Набагато простіше боротися зі своїми сусідами за декілька робочих місць на одному єдиному підприємстві. Ось така наша казка...
