Про гепатит, притомних людей і свободу з відповідальністю

Для нас багатьох свобода ще досі не стала потребою.

Черговий дзвінок увірвався в спокійний робочий гомін офісу. Після традиційного привітання та представлення у слухавці чути:

- Скажіть, чи працює програма по безкоштовному лікуванню гапатиту?

- Не зовсім програма, та ліки за державний кошт закуповуються. Які саме препарати Вам необхідні?

- …

Як консультант з комунікації у одному із соціальних проектів час від часу зіштовхуюся з тим, як часто люди шукають, на кого б їм перекласти свої клопоти та відповідальність за найважливіше – своє здоров`я…

Без сумніву, у нашій країні хвороб і злиднів дуже багато,  - це все (хвороби і злидні) дуже пов`язано, потребує врегулювання на рівні державних інституцій… І те, що Україна належить до країн із середньою поширеністю  інфекцій, та  нині знаходиться на першому місці серед країн Європи за темпами поширення гепатиту С (за інформацією з відкритих джерел), – це точно державна справа!

Та я тут про інше. Передбачаю, що будуть коментарі типу: "що ти умнічаєш, коли в цій шкурі на була"... Та все ж маю сміливість говорити таке.

Один із п`яти хворих, почувши діагноз, не ладен запитати у лікаря, як боротися з недугою. Спантеличені почутим: «Будуть гроші – приходьте!», смирно йдуть, не запитавши, чим і як лікуватись. (Тут звичайно виникає питання, яку клятву і якому Гіпократу давали такі медики, та це тема для іншого дослідження і краще б – компетентних органів.) А потім телефонують запитати, чи «полікує» їх держава…

Моя мудра мама говорить: кожна притомна людина повинна знати свій організм і за потреби, чим йому допомогти (або до кого звернутися за допомогою) і як себе лікувати.

Пам'ятаєте про три «Я-стани» особистості: Батько, Дорослий та Дитина у Еріка Берна у книзі «Ігри, в які грають люди» ?  Жити в цьому світі в позиції «Дитини» ("я потребую захисту ", "потурбуйтеся про мене") , як на мене, дуже зручний і розповсюджений вибір.

Традиційно більшість українців обирають патріархальну (патер – із грецької батько, архе - влада)   родинну модель стусунків. Батько - головне джерело благ і покарань для дитини у родині, потім ця роль переходить частково на вчителя, далі – на керівника (ти -  начальник , я – дурак), ще далі - на владу.  Самоздійснення особи  в такій системі життєвих координати практично не є потребою.

Патерналізм, що є нашим еволюційним спадком, став визначальним і у виборі власної позиції та життя за принципом "вони должні".

Це наша природа.

Та все ж ми у ХХІ столітті.  Кріпосне право відмінили у XVIII столітті, царя не стало на початку ХХ століття та й генсеки, що вели до комунізму,  теж відійшли. Світ вибудовує взаємодію за принципами "бірюзових" моделей, а ми залипли у стані пташеняти, якому принесуть і у клювик покладуть.

Джон Локк ще у 17 столітті доносив світу про свободу, що оберігається правом...

Для нас багатьох  свобода ще досі не стала потребою.  Свобода тягне слідом відповідальність. А ми інфантильні, як підлітки. Ми не можемо і не хочемо усвідомлювати суті та значення нашої діяльності/бездіяльності, її наслідків для суспільства, його і свого розвитку.

"Якої ми хочемо України?" - питання, яке  я фасисилітувала у різних групах на одному із тренінгів, що глобально мав місію формувати громадянське суспільство. Учасники щиро і щедро називали свої бажання відносно Батьківщини для себе і своїх дітей. Майже, не було дискусії щодо критеріїв, які озвучувалися, а мені бракувало і двох аркушів на фліпчарті, аби те все зафіксувати.  Після "картіни маслом" запитувала: хто може виконати такі бажання? Відповідь: "ніхто!" - в одній групі; "президент" - в іншій.

Для мене це звучало  невеселим дзвіночком, що підтверджував ілюзорність бачень наших людей, нашу неспроможність брати на себе відповідальність,  незрілість,  зневіру у власні сили і віру в "царя-батюшку". А ще мені це вказало на крайню необхідність і важливість, того, чому я приділяю левову частину свого часу та діяльності  – займаюся ПРОСВІТНИЦТВОМ.

Освіта без просвіти сьогодні в принципі не повинна бути. Тільки це не виховання патріотизму у класі чи аудиторії шляхом проведення, рекомендованого МОН, конкурсу на кращий лист до воїна АТО, або одягнута сорочка з українським орнаментом на день вишиванки. Просвіта – це дуже комплексно і наскрізно, це формування через дію, особистий приклад, залученість і усвідомлення себе і своєї значущості для суспільства.

Аби пришвидшити громадянську зрілість і її вияв – потребу у відповідальній свободі, –  нам варто переймати досвід успіху в цьому у Скандинавських країн, у Німеччини, у Канади і створювати мережу для розвитку освіти дорослих.

Це теж не легкий і не швидкий шлях, та його потрібно йти, бо відповідальна свобода - це те, що формується в процесі суспільного розвитку, тож ми приречені мати її в переліку своїх потреб - еволюцію не відмінити.