Незважаючи на тривалий час впровадження підсистеми, довоєнна статистика у ретроспективі свідчить: більшість позовних заяв продовжують надходити поштою та напряму подаються в канцелярію суду.
Налагодження дистанційної роботи судів в умовах воєнного стану може і має стати відповіддю на системні виклики, що постають перед українськими судами не лише у цей складний, але так само і в мирний час. Наприклад, вирішити питання спрощення доступу громадян до правосуддя.
Водночас цей крок загострює питання ефективності електронного документообігу, і тут на допомогу суддям приходить підсистема «Електронний суд», концепція якої була розроблена ще у 2012 році.
Незважаючи на тривалий час впровадження підсистеми, довоєнна статистика у ретроспективі свідчить: більшість позовних заяв продовжують надходити поштою та напряму подаються в канцелярію суду.
Припустимо, це відбувається через значні затримки та ускладнення, якими супроводжувалася діджиталізація українських судів. Згідно зі статистичними даними окремих судів столиці та регіонів, не лише громадяни, але й органи державної влади ігнорують електронні механізми звернення до суду. Це аж ніяк не зменшує фінансове навантаження на забезпечення суду та не спрощує документообіг судів, а отже, не задовольняє цілей впровадження підсистеми. Не кажучи вже про те, що забезпечення обміну документами в електронній формі між судом та учасниками судового процесу передбачене процесуальним законодавством.
Єдиною причиною відмовитися від виключно електронного документообігу під час відправлення судочинства у позовному провадженні є інклюзивність, тобто потреба у забезпеченні доступу до правосуддя особам, неспроможним вдатися до використання електронного суду через свої обмежені можливості.
На жаль, через викривлення суті концепції електронного суду склалася ситуація, коли суд отримував електронну позовну заяву, яку мав би роздрукувати та перенаправити. І це далеко від сподівань на впровадження підсистеми й початкової її ідеї. Досі залишається проблематичною діджиталізація паперових матеріалів справи. Рівень кадрового та технічного забезпечення цього процесу неспівмірний із чисельністю зазначених справ, гальмує прогрес у даному напрямку.
Запровадження процесу діджиталізації замість паперових матеріалів судових справ передбачає опрацювання великих обсягів інформації, сканування численних документів. Цей процес ускладнюється недостатнім забезпеченням судів засобами інформатизації (відсутність достатньої кількості техніки або застаріла техніка).
Документи, отримані судом засобами ЄСІТС, на сьогодні друкуються судом та передаються судді в паперовому вигляді, що призводить до значного додаткового використання витратних матеріалів, а саме паперу та тонерів картриджів, а також займає певний час у роботі відповідних працівників апарату суду.
При цьому підсистема має виключити можливість збоїв під час опрацювання та забезпечити розпізнавання та зберігання матеріалів. Наразі повною мірою незрозуміло, як здолати усі ці складнощі в умовах скорочення фінансування судової системи та кадрового дефіциту, зумовлених викликами воєнного часу. Але здолати мусимо, адже це рух до європейських стандартів у здійсненні судочинства, зважаючи на вибір українців щодо майбутнього членства в ЄС.
Сьогодні, як ніколи, рівень забезпечення доступу до правосуддя має бути достатнім для реалізації прав осіб, зокрема права на справедливий суд. Інакше під сумнівом опиниться сам факт втілення конституційного принципу верховенства права, фундаментального для сталого розвитку українського суспільства, а відтак і нашої правової та політичної системи.
Свого часу до проєкту Положення про Єдину судову інформаційно‑телекомунікаційну систему надійшла численна кількість зауважень від судів усіх рівнів, Міністерства юстиції та Генеральної прокуратури, унаслідок чого постала необхідність відкласти запуск ЄСІТС, включно з підсистемою електронного суду.
Процесуально-технічні питання використання електронного суду та їх законодавче врегулювання залишаються поки темою невичерпних дискусій.
Серед іншого, через законодавчу невизначеність, паперові документи, отримані під час судового засідання, викликали питання в частині їх долучення до матеріалів електронної справи. Також у користувачів судових послуг виникали питання щодо розрізнення понять електронного документу та його копії; питання, що вважати оригіналом електронного документу у разі його надсилання кільком адресатам або зберігання на декількох електронних носіях (при цьому судді фізично не могли здійснити відмітку про відповідність електронної копії документу оригіналу) тощо.
Здавалося б, за десять років суди разом з Державною судовою адміністрацією мали б покласти край цим невизначеностям, але проблема тут видається набагато глибшою: великий відсоток осіб в Україні не може похвалитися користувацькою упевненістю у цифрових технологіях. Додайте до цього те, що попередні вищезазначені ускладнення створили у користувачів судових послуг дещо негативний досвід в частині застосування електронного документообігу, цей спосіб взаємодії з судовою владою як зручний і надійний став на паузу.
Тобто, постає питання про саме сприйняття електронного суду в Україні як такого, що мав би забезпечити спрощення процедури документообігу судового процесу. При цьому суди в межах своїх повноважень не можуть зобов’язати (спонукати) особу до комп’ютерної грамотності, так само як не і може бути обмеженим доступ до правосуддя особам, позбавленим відповідних знань та навичок — адже це буде грубим порушенням їхніх прав.
При цьому адвокати, нотаріуси, приватні виконавці, судові експерти, державні органи та органи місцевого самоврядування, суб’єкти господарювання державного та комунального секторів економіки реєструють свої офіційні електронні адреси в ЄСІТС в обов’язковому порядку, а інші особи у добровільному. Відсутність обов'язку всіх осіб зареєструватися в ЄСІТС не дає можливості використовувати у повному обсязі її переваги, наприклад, такі як надсилання документів та судових повісток у електронному вигляді із подальшим інформуванням суду щодо їх отримання, що надає можливість економити державні кошти.
Але парадокс ситуації, яка склалася у запровадженні ЄСІТС, полягає у тому, що як інструмент економії часу та грошей електронний суд подекуди вже викликає посмішки… Хоча при відповідних інвестиціях у кадрове та технічне забезпечення, майбутні заощадження, зробленні з його допомогою, могли б не лише виправдати таке позиціонування, але й перевищити очікування.
Загалом, в основу розроблення та створення системи ЄСІТС закладений раціональний алгоритм, який мав би покращити якість судочинства. І якщо ЄСІТС буде працювати так, як задумувалось, то за своєю сутністю вона є досить прогресивною, і що найважливіше – функціональною, тому може забезпечити ефективний рівень судочинства.
