Якщо подивитися збоку все начебто пристойно: милі, чарівні, звабливі собачі мордочки. Не намилуєшся. Найкращий ніжний, грайливо-пестливий вік. А ще почули б ви, як вони чарівливо гавкають, у кожного свій особливий перелив. Що один робить, те й інший учиняє й собі. Коли втікають, так кумедно задами підкидають.
Отож, чорнявий, ні, він швидше попелястий, із звабливою білою краваткою на грудях. Якийсь наче присадкуватий, буцімто найменший. Підійшла б, мабуть, кличка Інтелігент. Другий - Циганок – геть чорнявий. Симпатичний вуглик. І третій – зростом нібито найвищий. Під підпал чорно-рижуватої німецької вівчарки.
Коли я спостерігав за ними, погодувавши смачненьким, мені чомусь здалося, що за лідера, цебто, вожака в них – риженький. Він, либонь, найстарший, бо всі його дії найбільш осмисленні. Іноді гукаєш його, він дивиться, а тоді у відповідь: «Гав!», як – «Доброго ранку!» Коли ж мої близькі, котрі мають честь спостергіати цією трійку давніший час, переконливо стверджують: за командира у них присядькуватий Інтелігент. Наче в тому знаменитому кінофільмі: "А тепер - "Горбатий"!"
Одначе, за цією вдаваною красою собачого життя-бутя, моєю ледве не рекламною ширмою, скривається справжня собача трагедія. Одначе, щоб переповісти її суть, доводиться говорити про людей. Позаяк, саме вони учинили псячу біду. На жаль…
Не лише нинішні наші села, а й райцентри вимирають. Частина вулиць, подалі від центру містечок, попросту вимирають. У моїх родичів не стало сусідів: старі люди повмирали, їхні діти виїхали в міста, хату з обійстям з горем навпіл продали. І з того почалися проблеми. Придбали будинок сільські люди, в яких чомусь повсякчас натягнуті стосунки з собаками. Роками мали на прив’язі суку, яка постійно вила-плакала. Сусіди не витерпіли, виявили: гади ,не годують скотину. Тримають на прив’язі повсякчас, а їсти дають вряди-годи. Тварина завжди страшенно голодна, несамовито плаче і виє, влітку, коли відкриті вікна в оселях – просто не можливо заснути. По черзі їсти сусіди носили.
Незабаром старша жінка поїхала в село, забрала з собою і суку, сусіди перехрестилися. Сюди на помешкання перебрався син чи то брат господині. Дорослий чоловік, але дещо без клепки. Завжди напідпитку. Знову привів звідкілясь, припнув на ланцюг… суку. Вскочили кобелі. Історія в нового постояльця точно така, як у його попередниці: бідна голодна тварина завиває день і ніч, «хазяїн» її зовсім не годує. Начебто трудиться в лісництві. Цілими днями хата зачинена, скавчить собака, іноді з’явиться уночі – чи годує тварину – важко сказати.
Нинішнього року історія ця має таке продовження: з голоду померла сука, все молоко віддала дітям, а з ним і життя, залишилося п’ятеро цуциків. Двох уже прибрали люди, троє практично живуть під ворітьми цього недоумкуватого гицеля.
Родичі розповідали, що «хазяїн» іноді купить буханець хліба, розламає його, частинами кидає у воду – оце і є єдиний собачий харч на кілька діб. Сусіди, хто що має (а мешкають тут здебільшого незаможні люди) несуть цій чарівливій трійці. Цуцики голодні до нестями. Хто проходить вулицею, супроводжують випрошуючи будь-що, хоча і при найсмачнішому гостинцю близько до людей не наближаються. Варто лишень їм кинути щось їстивне, як тут же зчиняється така криклива колотнеча, з гавкотнею, вересками, бійкою: кожен хоче забрати їжу в іншого. Коли котрийсь цуцик потрапить до людських рук, інші такий крик улаштують, кидаються кусати винуватця ексцесу, виручають побратима, а спіймане звірятко кусається до нестями: понад усе люблять і цінують песики свободу. Буквально проїзду не дають велосипедистам. До них, можна сказати, у ни х особлива «любов і приязнь». Такий гавкіт влаштовують, хоч вуха затуляй.
Чим це все має закінчитися – сказати не берусь. Але собаки підростуть і, напевне, озлобляться. Шкода, що не до господаря…
