Намагаємось прослідкувати не лише реакції на корупцію, але і причини таких злочинів.
Корупція – лише індикатор серйозних проблем
Останніми днями ми спостерігаємо скандал за скандалом і звільнення за звільненнями. Від Міноборони – до Мінрегіону; від центральних органів – до обласних державних адміністрацій. І, насправді, дуже добре, що такі факти відкриваються навіть попри війну та засекреченість багатьох даних у роботі влади.
Але справа пана Лозинського є найбільш показовою як за сумою хабаря (400 тисяч доларів США), так і за кількістю фігурантів (як з приватного, так і з державного секторів).
Рішення Уряду про звільнення з посад, різкі заяви Президента – правильна реакція на такі випадки. Але тут постає питання: чи здатна така реакція призвести до висновків та якісних змін? Не персоналій, а системи. У даному матеріалі говоритимемо саме про регіональну політику, оскільки сам випадок про хабар стосувався Мінрегіону, та й сама політика стосується кожного з нас. Всі ми платимо на її реалізацію свої податки, а результати бачимо у своїх громадах. Але перед цим трохи поговоримо про загальне: саму систему управління державою, оскільки вона безпосередньо впливає на практику регіонального управління.
Важливі не лише правила, але й виконавці
Державні службовці – це ті, хто втілює в життя рішення Парламенту та Уряду; ми всіх їх не можемо знати, але їх дуже багато. Від професійності та доброчесності цих людей частково залежить і результат управління державою.
Варто нагадати, що державна служба та управління державними справами ще з 1991 року були пріоритетом "обраної" сукупності людей, які приходили до цього за принципом фінансової піраміди: прийшов сам і привів кума. Тільки бонусом була не велика заробітна плата та можливість щось змінити, а можливість взяти хабар за вчинення чи невчинення якихось дій.
У становленні державної служби можна умовно виділити кілька етапів:
1. З 1991 до 2016 року – абсолютна закритість системи управління; вступ на державну службу супроводжувався неприкритим хабарництвом; до влади приходили не кращі, а покірніші; вся вертикаль влади жорстко сконцентрована від центру до регіонів; корупція – основа, на якій трималась така вертикаль. Яскравий і публічний приклад цієї характеристики – період правління режиму Януковича.
2. З 2016 по 2019 рік – період, коли було ухвалено абсолютно новий і правильний закон "Про державну службу": законодавчо запроваджено відкриті конкурси на посади державної служби; регламентовано взаємовідносини підлеглих та керівників; початок впровадження експерименту щодо перебудови системи, коли започатковано посади державних експертів у певних сферах; електронне декларування доходів і витрат чиновників тощо. Всі ці починання були активно підтримані та позитивно оцінені міжнародними партнерами. Але про результат впровадження закону у практику вже ж окремо поговоримо нижче.
З. 2019 року по сьогодні – період об'єктивних ризиків (ковід, війна). Багато правил було змінено чи зупинено: від призначення на посаду (відсутність конкурсів) до зупинення обов'язкового електронного декларування доходів і витрат державних службовців та інших чиновників.
На другому етапі, безумовно, попри позитивні зрушення відбувались і відкати реформи державної служби та загалом управління. Яскравим прикладом є призначення на посаду голови Миколаївської обласної державної адміністрації Олексія Савченка. Він одним із перших проходив конкурсну процедуру за новим законом, яка була відкрита для журналістів та викликала великий суспільний інтерес. Тоді журналісти виявили елементарну неграмотність кандидата та сумніви у володінні державною мовою: "рАзбудова та пИдтримка" стали модними в професійній мові державних службовців. А якщо без жартів, то про професійний набір знань і навичок говорити нема чого.
савченко.jpeg
Попри це конкурсна комісія все одно визнала пана Савченка переможцем на посаду голови Миколаївської обласної державної адміністрації. Журналісти ж зазначали, що він отримав перемогу саме через те, що був членом пропрезидентської партії.
Реакцією тодішньої парламентської більшості стало ні що інше як внесення змін до закону про скасування конкурсів для голів державних адміністрацій. Це був перший дзвіночок про відсутність політичної волі влади на реальні зміни в управлінні державою.
Відсутність волі отримала своє продовження й у проведенні інших конкурсів, зокрема, на посади державних експертів. Вони мали би формувати нові правила роботи, бути професійними та доброчесними. Однак, більшість з них виявились колишні державні службовці, а які пройшли не із системи – поступово звільнились.
У 2022 році з'явився новий шанс для реформи державного управління, який отримав вираз у Стратегії реформування державного управління України. На етапі реалізації цих заходів важливо отримати політичну волю та безкомпромісність виконавців, бо можемо повторити помилки попередньої реформи.
Регіональна політика = інструмент контролю
Тут ми поговоримо не про те, що написано в книжках про регіональну політику, а про реальність її розуміння посадовцями і практикою реалізації. Недоброю традицією в Україні стало отримання більшості депутатів у місцевих радах та мерів партією, яка отримала більшість у Парламенті. Це правило і бажання представників президентської вертикалі супроводжує Україну всі роки самостійності. І воно зрозуміло: дається взнаки радянське минуле та пострадянська свідомість. Тоді діяло одне правило: лояльність і слухняність.
Європейська традиція місцевого самоврядування та управління державою не має за мету отримання всієї влади: від центральної до місцевого самоврядування. Навіщо тотально захоплювати всі посади в державі, якщо самоврядування – це не про політику, а про вирішення питань територіальних громад у партнерстві з центральною владою.
Наша ж реальність поки інша. Центральна влада почасти починає конкурувати з мерами, вважаючи, що їх обрання до центральної влади означає безумовну перемогу на місцях. Але воно так не працює: люди в громадах обирають менеджерів, а в Парламент та Президентом – політиків. Рано чи пізно нам всім доведеться це визнати.
Регіональна політика також завжди будувалась на принципах стримування місцевого самоврядування, намаганнями досягти лояльності мерів. Це досягається різними інструментами, зокрема, і фінансуванням життєво важливих проєктів для громади.
Щоби не вдаватися в дуже складні речі, варто згадати лише про Державний фонд регіонального розвитку. Ні, це не установа, це просто бюджетна програма, яка знаходиться у повному віданні Мінрегіону та обласних державних адміністрацій. За рахунок нього повинні фінансуватись місцеві проєкти, які відбираються обласними комісіями на рівні облдержадміністрацій та центральною – при Мінрегіоні.
Критерії та вимоги щодо виділення фінансування є настільки непрозорими та маніпулятивними, що деякі громади з особистих мотивів певних посадовців можуть взагалі залишатись без фінансування. У таких політичних іграх кінцевим заручником, звичайно, є не мер, а мешканці територіальної громади.
Політизація цих коштів також тісно пов'язана і зі складом комісії при Мінрегіоні, де не менше 50% мають складати народні депутати. Усе це лише сприяє корупції: від отримання відкатів за виділення коштів до нав'язування своїх підрядників на такі проєкти.
Спитаєте до чого тут схема Лозинського? Справа в управлінні та виділенні коштів безпосередньо міністерством. Жодне міністерство в європейських країнах не управляє бюджетними коштами: це завдання місцевого самоврядування, державних установ і підприємств, та в окремих випадках – навіть приватних суб'єктів.
Можна ще багато говорити про різні схеми, недосконалість моделей, небажання змінювати систему, але треба усвідомити головне: люди і правила створюють корупцію, а відтак, лише удосконалення процедур та відбору виконавців ми зможемо говорити перебудову системи.
Замість висновку
Існує певне виправдання людей, які толерують корупцію та неефективне управління, вони говорять, що корупція існує скрізь, навіть у країнах Європи та США. І тут треба частково погодитись, бо це наполовину правда. Вони не говорять, що в цих країнах триває постійна робота з виявлення можливих схем та їх закриття на рівні законів. У свою чергу, доступ до управління публічними справами мають доброчесні та кваліфіковані спеціалісти.
Створення антикорупційної інфраструктури – не панацея. Вони, здебільшого, реагують на наслідки корупції, але не на превенцію. Запобігання корупції – створення прозорої, зрозумілої та лаконічної системи із закриттям закладених в правові акти схем і можливостей для зловживань. Чим більше штат чиновників – тим більше різних процедур (бо треба виправдати своє існування); їх оптимізація невідворотна.
Проведення антикорупційного аудиту регіональної політики, розроблення необхідних змін до законодавства, впровадження системи оцінювання та моніторингу управління регіональним розвитком, державний та приватний комплаєнс політик – це те, що вимагає час, і що відповідає європейським практикам урядування.
І дійсно, війна – це зруйновані долі, забрані життя. У той же час – це ідеальна можливість для незворотних змін. Інакше буде соромно після перемоги дивитись в очі воїнам.
