Теленариси про поховання двох бійців АТО з Фастівщини

Зовсім нещодавно за якихось кілька днів моя рідна Фастівщина втратила одразу двох своїх синів, які згинули в кривавій ворохобні біля Вуглегірська.

Перебуваючи під враженням від велелюдних поховань наших хлопців, вирішив пом’янути їхню світлу пам'ять погребальними віршами. Надихнули мене на цю справу з одного боку славетні кобзарі, які свого часу широко практикували проникливі речитативні співи під час поховань загиблих козаків. А ще гарним прикладом послужила творчість спудеїв Київської братської школи, які уславилися своїми «погребальними віршами» на честь загиблих «преславних запорозьких лицарів».

Фастівчанин Іван Ступак та кожанчанин Сергій Гуріч, на жаль, виявилися, далеко не першими жертвами війни на сході, які були родом з моєї малої батьківщини. І не останніми. Ще раніше відійшов у вічність захисник Донецького аеропорту Дмитро Григоренко. А коли вчора закінчував монтувати останні скорботні відеокадри, стало відомо, що жахлива війна забрала від нас навічно ще двох плеканців славетної фастівської землі. Від куль та снарядів ворога згинули Олександр Ходаківський з Дорогинки та Михайло Чеботарьов з фастівського мікрорайону Журавлівка. Покійтеся з миром, хлопці! Царствуйте в вишніх!

«В мирні часи був банкіром, згинув ротним командиром»

У Фастові на Соборній калатають дзвони.
Вервечкою справа й зліва жалобні кордони.
Зібралося стілько люду, що й ліку немає,
А вуста чиїсь зроняють: «Це ж знову ховаєм!»

Це ж знов зітхаєм та ридаєм та молимось Богу,
Проводжаєм вояченька в останню дорогу.
Стоголосою луною прокотилось «Слава!» -
Буде кому продовжити твою ратну справу!

Ой Іване, наш земляче, орле незабутній,
В бій ще поведеш незримо воїнів майбутніх.
А сьогодні у скорботі рідний Фастів град,
Що ти мріяв обернути в земний вертоград.

Стрічки чорні обліпили сонця й неба стяг
Під яким ішов ти мужньо до своїх звитяг.
Вітер жалібно ридає, хоругвами має
Свіча горить, не згасає – болем серце крає.

Отці ладан розкурюють за звичаєм древнім -
Оце ж скоро розпочнуть вже правити молебні.
Людський потік не спадає, он яке зібрання,
Вінки, квіти – все сьогодні «дорогому Вані».

Чорним круком лиха звістка в Фастів надоспіла:
Ще одному куля вража віку вкоротила.
Не вернеться він додому із кривавої борні,
Не всміхнеться білозубо усій сплаканій рідні.

Жінка лишиться вдовою, діточки без тата
Та й для міста смерть Івана - то велика втрата!
А де ротного такого хлопці роздобудуть,
Що за брата й батька буде в неділю і в будень?

Пощо гроші, пощо статки, кар’єра банкірська
Так, напевне, міркував ти й тоді в Вуглегірську?
В тій пекельній чортоплясці, в полум’ї пожеж
Світові явив відвагу, що не знає меж.

Коли зраненого товариша витягав із бою
І за други своя, як в Гоголя, наклав головою!
Бойові товариші клякнуть на колінах,
І в них серця не камінні…Зрадливу сльозину

Хоч як стараєшся, хіба ж приховаєш?
А до смертей, скільки бачив, ніяк не звикаєш…
Ось дружина молодая, смутком обійнята,
Вся згорьована, змарніла, немов з хреста знята.

А Андрійко з Назарчиком – батькова потіха,
Знай-бо кріпляться хлоп’ята та схлипують стиха.
І ти, сестро, не побачиш вже брата до віку
І не має на те горе ніякого ліку!

Тяжко й куму говорити, дух спирає в грудях
А очі заплакані заслала полуда.
Однокласники героя із п’ятої школи
Й ці Івана не забудуть: нізащо, ніколи.

Прийшла тебе вшанувати і вчителька перша
Нам про тебе повідала, на стільчик обпершись.
Як уважно її слухав ти в школі щоднини,
Що такої ще треба було пошукать дитини.

Ось і парта, за якою ти вчився старанно
А це росте тобі зміна Дмитрик та Уляна…
Бач, і Ніна Степанівна про тебе згадала,
Як зі школи випускала та медаль вручала.

Все сповняв ти, все, що треба, щоб не загадала,
Отож-бо й усім за приклад тебе виставляла.
Як дізналася, що в військо пішов добровольцем,
То й зовсім не здивувалась, ти був щез тих хлопців…

Покійся з миром чоловіче,
Земний поклін за подвиг твій.
Вже єрихонська сурма кличе
Тебе у свій небесний стрій!

Дорогому «Їжачку» запалімо свічечку!

У Кожанці все довкола поникло в журбі,
Лиш зітхання раз-поз-разом чути у юрбі.
Обірвалося так стрімко молоде життя,
Та не кане смерть геройська в морок забуття.

Зібралося ж люду того: старого й малого,
Всі спогадують героя незлим, тихим словом.
Яким чемним був юнак, в техніці кохався,
Як до людей старших віком завжди дослухався.

Потім навчання в райцентрі, служба у десанті…
Та не встиг Сергій розкрити всі свої таланти.
Смерть падлюча, що ж ти, стерво, оце натворила?
Пощо матір горопашну так занапастила?

Ач, на сокола якого накинула оком!
І за що ж? Зате, що вдався отакий, нівроку?
Cпокусилась, зла потворо, молодечим тілом?
Довго його визирала в ворожі приціли.

Запопала безвинного в пазурі кігтясті,
І на матір не зглянулась, бодай тобі трясця!
А та голосить, не вгаває, як та нещасная Рахіль,
Священник термосить в задумі цвітастую єпітрахіль.

В узголів’ї рідний дядько голову схиляє
І небожеві тихесенько постіль поправляє.
Онде дружнії баптисти взяли труби голосисті,
Враз за помахом руки всі задули в мундштуки.

Під гру оркестра духового в останню провожать дорогу
Свого героя молодого пішло село . Усе довкола замело.
І перед зором потьмянілим простягся шляхом білий килим.
Хтось ніби кинув полотна, де йшла процесія смутна.

То тут, то там, з обох боків виходять люди із дворів:
Хто біль гіркий в собі тримає, хто нишком сльози витирає…
В зимовому сонцеблиску схилилися обеліски.
Герої давньої війни не можуть вийти з дивини -

Не за такеє майбуття клали вони свої життя.
І не за те терпіли муки, щоби тепер їхні правнуки
Ішли на смерть без вороття…
Не спізнав же ти, герою, і життя принади,

Не доспівав під вікнами комусь серенади.
Лиш з окопу наслухував, як ворожі «Гради»
Захлиналися смертельним «співом» канонади.
Тепер лежиш в домовині - в свіжотесаній хатині.

У свою останню днину… Мати в траурній хустині…
Десь і душа твоя понад нами тутечки витає,
З високості позирає, янголів вітає.
Дивується, скілько гостей тебе вшанувати.

Прийшло, а ти лежиш і не встанеш, брате…
Грудьми став за рідну землю, тебе було вбито,
А такую смерть у Бога ще слід заслужити.
А батюшки на всі гласи правлять панахиду,

А ти вже й не зворухнешся, красень тонковидий…
Штангу більше не підіймеш сто кілограмову,
Не пристанеш з дівчатами на милу розмову.
Спогадайте ж, чорноброві, хлопця- силача

Й синів, чуйте, охрестіте в честь Сергія Гуріча!
Не носитиме Вам квіти - так вже вгодно Богу,
Ви ж гвоздиками встеляйте останню дорогу.
Не шкодуйте ані ружі, ні ті хризантеми -

Не святкові це букети, а смерті емблеми…
Й Ви, панове, не забудьте товариша свого,
Якщо маєте у серці Господа святого.

Хай горить, не зотліває пам’яті свіча,
Поминайте добрим словом позивного «Їжачка»!