Судова практика Європейського суду у спорах з фіскальними органами

ПрактикаЄвропейського суду з прав людини при вирішенні податкових спорів, якувикористовує Вищий адміністративний суд України (огляд за липень 2016 р.)

Згідно з статтею 17 ЗаконуУкраїни “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду зправ людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду якджерело права.

Вищий адміністративнийсуд України не є виключенням, а навпаки флагманом її застосування, оскількиподаткові спори становлять значну долю правозастосовної практики всієї судовоїсистеми країни.

Розпочати матеріалхочеться зі справи «Ейрі  проти Ірландії»  (Airey  v. Ireland,  рішення  від 9.10.1979) в якій сформульовано правовупозицію - «Конвенціягарантує не теоретичні та ілюзорні права, а права, що мають практичний вплив іє ефективними».

1. Юрисдикційнапідсудність.

Рішення Вищогоадміністративного суду України (надалі – «ВАСУ») від 28 липня 2016 р. у справі№ К/800/16963/16,  К/800/16218/16: «Європейський суд з прав людини усправі Zand v. Austria від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення«встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування«суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють йогодіяльність.

Поняття «суд,встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усюорганізаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать доюрисдикції певних категорій судів (…)». З огляду на це не вважається «судом,встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб напідставі практики, яка не передбачена законом».

2. Остаточністьсудового рішення / правова визначеність.

2.1. Рішення ВАСУ від 28та 29 липня 2016 р. у справах № К/800/14292/16 та № К/800/20561/16: «У рішенніЄвропейського суду з прав людини у справі «Устименко проти України» від 06.10.2015Європейський суд з прав людини наголосив, що право на справедливий судовийрозгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світліПреамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство праваспільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Одним з основоположнихаспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачаєдотримання принципу res judicata, тобто принципуостаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатисяперегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою потворного слуханнясправи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лишеколи він зумовлений особливими і непереборними обставинами.

Європейський судпостановив, що якщо звичайний строк оскарженняпоновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушитипринцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все,належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсудуне є обмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадкунаціональні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строкуоскарження втручання у принцип res judicata,особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваженнясудів стосовно часу або підстав для поновлення строків.

2.2. Відповідно до пункту1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий іпублічний розгляд його справи уподовж розумного строку незалежним ібезстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини усправі "Brumarescu v. Romania" від 28 листопада 1999 року наголосив,що "право на справедливий судовий розгляд», гарантоване пунктом 1 статті 6Конвенції, слід тлумачити в контексті Преамбули Конвенції, яка, зокрема,проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірнихдержав. Одним зосновоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності,згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, щонабрало законної сили, не може ставитися під сумнів".

"Принцип юридичноївизначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги доостаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має прававимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лишез однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення усправі" (справа "Ryabykh v. Russia" від 24 липня 2003 року).

3.Обґрунтованість судового рішення.

3.1. Рішення ВАСУ від 27липня 2016 року у справі № 800/366/16: «Згідно з усталеною практикоюЄвропейського суду з прав людини стосовно вмотивованості рішень органів звирішення спорів або судових рішень, то у таких рішеннях мають бути належнимчином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Орган влади зобов'язанийвиправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначенняобґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вонибули почуті. Крімтого, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отриматийого перегляд вищою інстанцією. Лише заумови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контрольздійснення правосуддя (рішенняЄвропейського суду з прав людини у справах: «Руїс Торіха проти Іспанії» (заява№18390/91) від 23 листопада 1994 року, «Суомінен проти Фінляндії» (заява№37801/97) від 1 липня 2003 року).

3.2. Рішення ВАСУ від 20липня 2016 р. у справі №  К/800/60884/14: «Європейський суд з прав людиниу п.23 та п.25 Рішення "Проніна проти України" від 18.07.2006р.вказав, що судизобов'язані давати обґрунтування своїх рішень за аргументами, які сторона можепредставити в суд, та проаналізувати позов з точки зору цих аргументів».

3.3. Рішення ВАСУ від 14липня 2016 р. у справі № К/800/24017/15: «Мотивувальна частина кожного рішенняповинна мати також посилання на закон та інші нормативні акти матеріальногоправа і у відповідних випадках - на норми Конституції України, на підставі якихвизначено права й обов'язки сторін у спірних правовідносинах, на відповідністатті КАС України та інші норми процесуального права, керуючись якими судвстановив обставини справи, права й обов'язки сторін; в мотивувальній частинірішення можуть також використовуватися посилання на рішення КонституційногоСуду України, відповідні рішення Верховного Суду України (стаття 244-2 КАСУкраїни), а також посилання на рішення Європейського суду з прав людини; проте саме лишепосилання в мотивувальній частині на положення законодавства без належногонаведення мотивів застосування певних норм права або незастосування інших норм,на які посилається сторона при обґрунтуванні своїх вимог, не може вважатисяналежною юридичною кваліфікацією (п.9 Постанови Пленуму Вищогоадміністративного суду України від 20.05.2013р. №7 "Про судове рішення вадміністративній справі").

Також в пункті 42рішення "Бендерський проти України" від 15.11.2007 р. Європейськийсуд з прав людини зазначив, що відповідно до практики, яка відображає принципналежного здійснення правосуддя, судовірішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитисязалежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлі обставин кожноїсправи (див. рішення "Руїз Торійа проти Іспанії" від 09.12.1994р.).Конвенція не гарантує захист теоретичних та ілюзорних прав, а гарантує захистправ конкретних та ефективних (рішення "Артіко проти Італії" від13.05.1980р.). Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторіннасправді "заслухані", тобто належним чином вивчені судом (cf."Дюлоранс проти Франції", п. 34553/97, п. 33, від 21.03.2000р.;"Донадзе проти Грузії", n 74644/01, пп. 32 et 35, від 07.03.2006р.).

4.Позбавлення майна шляхом винесення ППР.

4.1 Рішення ВАСУ від 21липня 2016 року у справі № К/800/9365/16: «Роз'яснення цієї норми містяться врішеннях Європейського суду з прав людини. Зокрема, у рішенні в справі «Щокінпроти України» (п. 49) ЄСПЛ вказав, що збільшенняподатковим органом зобов'язання особи з податку безперечно є втручанням домайнових прав заявника, гарантованих статтею 1 Протоколу 1 доКонвенції. Таке втручання за Конвенцією може бути визнане тільки якщо здійсненена умовах, передбачених законом.

Так, у пп. 50-51згаданого рішення ЄСПЛ зазначає: "Найпершою та найбільш важливою вимогоюст. 1 Протоколу 1 до Конвенції є те, що будь-якевтручання державних органів у мирне володіння майном повинне бути законним: другеречення першого параграфу наділяє правом позбавляти майна лише "на умовах,передбачених законом" і другий параграф визначає, що Держава має правоконтролювати використання майна шляхом введення в дію "законів".Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципівдемократичного суспільства, притаманний всім статтям Конвенції. Це поняття(поняття "закону") вимагає, перш за все, щоб заходи, щозастосовуються, ґрунтувалися на національному законодавстві. Воно такожпосилається на якість закону, що застосовується, вимагаючи його доступності дляосіб, яких він стосується, точності та передбачуваності в йогозастосуванні."

Такимчином, будь-які дії, спрямовані на позбавлення особи її майна є незаконними,якщо контролюючі органи діють не у відповідності до закону.

4.2. При розглядіЄвропейським судом з прав людини податкових спорів в мотивувальній частинірішення найчастіше застосовується стаття 1 Протоколу №1 до Конвенції про захистправ і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року. Даною статтеюгарантується право на мирне та вільне володіння своїм майном. Визначено, щокожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхтоне може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства іна умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Уконтексті податкових спорів (в т.ч. даного конкретного спору) позбавлення правана відшкодування податку на додану вартість розглядається як втручання державиу право власності - рішення суду у справі "Булвес" АД проти Болгарії(2009 рік, заява № 3991/03).

5. Аргументипоза розумним сумнівом та обов’язок доказування.

Рішення ВАСУ від 20липня 2016 р. у справі №  К/800/3837/16: «При цьому, суд вважає запотрібне наголосити на необхідності дотримуватися позиції, вказаної у рішенніЄвропейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі«Федорченко та Лозенко проти України», відповідно до якої суд при оцінці доказівкерується критерієм доведення «поза розумними сумнівом». Так,наведені Інспекцією аргументи не є достатньо вагомими, чіткими та узгодженимидоказами, що спростовують реальність господарських операцій між позивачем таконтрагентом, факт чого підтверджується належними та допустимими доказами врозумінні положень статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України».

Вищий адміністративнийсуд України також акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах пропротиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноваженьобов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльностіпокладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхідузгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ»та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядаютьскарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикціюу цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бутирозглянуті на підставі поданих доказів, а довестинаявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначенняподаткових штрафів має саме податкове управління.».

     Кінець першої частини