У 1998-му, буквально через місяць після того, як ми відкрились, сталася криза - долар, який коштував 2 гривні, став коштувати 4. Це була страшна криза, і як на мене, страшніша за цю, принаймні станом на зараз. 
У нас на рік, чуєте, не на місяць, не на три, а на цілий рік пропали усі пацієнти!
Я писав листи в Німеччину, щоб відтермінували мої платежі за обладнання, заспокоював місцевих кредиторів та знову позичав гроші на зарплату співробітникам (хоча б якусь), на бензин, щоб доїхати додому, на хліб, переважно без масла, маючи клініку, яка коштувала один мільйон німецьких марок.
Я вже й не пам’ятаю, як і коли точно це закінчилося але я точно пам’ятаю, що ми в цей час робили і що в результаті ми отримали. Поки у нас не було пацієнтів, ми перекладали інструкції до медикаментів та обладнання на українську мову з німецької, англійської та російської, писали посадові інструкції, грали рольові ігри, відпрацьовуючи бездоганний сервіс та записували наш кожен крок на папері. Стандартизували все!
З нас сміялися і казали, що ми зійшли з розуму. Проте через рік, у 1999-му, МОЗ оголосило про акредитацію, щось подібне до стандартів ISO 9001.
- Так у нас же все це є! - вигукнув я, ознайомившись з умовами акредитації. - Це ж і є наші інструкції та прописані стандарти за час коли у нас не було пацієнтів.
Ми подали документи в МОЗ, пройшли процедуру акредитації (це окрема історія) та стали Першим приватним медичним закладом, який пройшов акредитацію і отримав статус Медичного центру та вищу категорію.
Друзі, пишіть інструкції, розробляйте нове меню, шукайте нове приміщення, прицінюйтесь до нового обладнання, працюйте над блюдами «від шефа», яким зараз пригощають мене в улюбленому ресторані. Усе мине! Головне, щоб ми були живі та здорові.