Принаймні, такий висновок можна зробити на підставі звіту одного благодійного фонду, який протягом майже чотирьох місяців розвозив комплекти постільної білизни по дитячим будинкам на теренах України. Географія проекту вражає, адже жодної територіально-адміністративної одиниці нашої держави не оминув проект «Солодкий сон в кожен дитячий будинок». Ще влітку 2013 року до нашого фонду стали надходити заявки від сиротинців з усієї України з проханням допомогти у придбанні найнеобхіднішого – наволочок, простирадл, рушників, адже за відсутності належного фінансування, зробити це самотужки дитбудинки не в змозі.

Старт проекту відбувся в жовтні 2013, тоді ж відбулась прес-конференція, де серед присутніх представників влади, був і директор дитячого будинку міста Вишгород Микола Дрижак. Пан Микола тоді підтвердив нагальність благодійної акції – його заклад був одним з перших, куди приїхав вантаж. Колеги пана Миколи з деяких інших регіонів були ще більш категоричними відносно актуальності благодійного проекту, адже, за їх словами, державного фінансування їм категорично не вистачає, тому допомога приватних меценатів інколи є справжнім святом для вихованців.

Така картина, на жаль, існує скрізь – від західних до східних регіонів, від Півночі до Півдня. За словами фахівців, державна машина у питанні догляду за сиротами здебільшого фінансує утримання соціальних працівників та забезпечення сплати дитбудинками комунальних платежів, а не розвитку системи дитячих будинків сімейного типу та фінансування програми усиновлення та пропагування сімейних цінностей, стимулювання бажання українців усиновлювати та залишати дитину в своїй біологічній родині. Чомусь наші чиновники вкотре дивно розставляють пріоритети: замість того, аби дати дитині родину і направити гроші на фінансування родинного майбутнього, держава витрачає купу грошей на супутнє: роботу соціальних працівників, «комуналку», нескінченні ремонти… За неодноразово оприлюдненими даними, фактичні затрати на утримання дитини, залежно від типу закладу, держава спрямовує від 6 до 9 тисяч гривень на місяць. При цьому 85% – це саме те «супутнє», що аж ніяк не відноситься до самої дитини-сироти. А близько 15% цієї суми дійсно витрачається на потреби дитини, як правило, це кошти на харчування.

Тож допоки державні мужі будуть жити за принципом «а після нас – хоч потоп», на якісні зміни не варто очікувати. Отже, українським дітям, які залишись без батьківської опіки, навряд чи можна розраховувати на гідні умови життя, хіба що тільки існування…

P.S. Ось чому в Україні зараз розгортається широкомасштабна інформаційна кампанія щодо переваг впровадження деінституалізації та реформи системи захисту дітей. Ця кампанія об’єднала чимало благодійних і громадських організацій в Україні та відкрита для усіх небайдужих, хто може допомогти реалізувати її завдання. Більше інформації про завдання проекту можна дізнатись тут.

Відключити
благодійність