Де знайти кошти на лікування хворих в Україні?

З 20 по 24 травня у Києві відбувався Четвертий щорічний регіональний науковий симпозіум в рамках концепції "Єдине здоров’я", в якому взяло участь біля 600 учасників із 10 країн, включно із Україною. Під час симпозіуму я мав можливість представити розрахунок потреби у лікарняних ліжках для наявного населення України, і хотів би назагал поділитися своїми думками щодо цього нагального питання.

У чому проблема?

Лікарняне ліжко – це термін із соціальної медицини, під яким мається на увазі ліжко у закладах охорони здоров'я для стаціонарного лікування хворих згідно показань до госпіталізації за направленням сімейного лікаря або екстреної медичної допомоги. До вартості лікарняного ліжка включаються всі затрати на лікування пацієнта та супутні видатки, у тому числі на заробітну плату персоналу.

Станом на 01.09.2018 р. в Україні нараховувалось більше 303 тисяч ліжок в стаціонарах, або 71,9 ліжка на 10 тис. населення при розрахунковій кількості населення 42,23 млн. жителів. Згадані дані чисельності населення були скореговані автором із врахуванням того, що за даними Кабінету Міністрів України на постійній основі за кордоном працює 3,2 млн. українців, а на тимчасовій – близько 9 млн. жителів.

Показники були також порівняні і приведені у відповідність із практикою надання стаціонарної медичної допомоги у країнах-членах Європейського Союзу (ЄС), зокрема із показниками рівня госпіталізації, середнього перебування хворого на ліжку та роботи ліжка за рік.

Таким чином, при рівні госпіталізації 20% від кількості населення в рік, 333 днях роботи ліжка за рік та 10 днях перебування хворого на ліжку розрахунок потреби в лікарняних ліжках для населення України складає 234,4 тис. ліжок, що становить 60,0 ліжок на 10 тис. наявного в країні населення (39,03 млн. жителів), при 55,0 – у країнах ЄС. Виходячи із наведених розрахунків, в Україні виділяються кошти на близько 68,6 тис. надлишкових ліжок.

Точні дані щодо вартості утримання лікарняних ліжок в Україні відшукати складно. Проте, виходячи із бюджету охорони здоров’я на 2019 рік у сумі 95,08 млрд. грн., з яких на медичну субвенцію регіонам (де переважно сконцентровані лікарняні ліжка) скеровано 55,7 млрд. грн. при централізованих закупівлях на 6,58 млрд. грн. (разом 62,28 млрд. грн.), можна вирахувати, що сьогодні вартість утримання одного ліжка в лікарнях України становить приблизно 200 тис. грн. у рік.

Отже, надлишкові 68,6 тис. ліжок обходяться нам у 13,7 млрд. гривень, за які можна було б вирішити більшість матеріальних проблем галузі.

З наведеного розрахунку стає зрозуміло, чому при нинішній моделі управління системі охороні здоров’я не вистачає коштів для безоплатного лікування і харчування хворих, що передбачено ст. 49 Конституції України.

Коріння структурних проблем у галузі, зокрема неефективного "спалювання" коштів на лікарняні місця, проростало десятиліттями. Майже щороку за час незалежності змінювалися міністри охорони здоров’я (22 рази). Кожен з них був або прекрасним вченим, або вузьким спеціалістом – кардіологом, хірургом, акушер-гінекологом, анестезіологом, терапевтом тощо, проте за період каденції так і не встигав увійти у курс справи і навести порядок у галузі. Всі міністри хотіли відзначитися реформами, але часу роботи на посаді у багатьох з них вистачало тільки на те, аби проводити точкові "оптимізації". Прикладом може бути ліквідація державної санепідслужби та профілактики в цілому, хоча із теорії соціальної медицини відомо, що одна гривня, вкладена у профілактику, запобігає видаткам у 100 гривень на лікування.

Наступності у позитивних реформаторських кроках окремих очільників МОЗ не було і немає. Тому у нинішніх умовах кожен керівник і лікар на місцях старається в будь-який спосіб заповнити хворими лікарні, набрати необхідну кількість декларацій, зберегти свою роботу та пережити чергові реформи. При цьому "пацієнти і надалі залишаються без лікарів, а лікарі без пацієнтів"[1], тисячі декларацій анульовуються Національною службою здоров’я[2], а у стаціонарах лежать люди, що потребують реабілітаційної або госпісної допомоги.

Замість того, щоб організувати раціональне господарювання в галузі, берегти кожну бюджетну копійку і враховувати потреби людей, урядовці і сьогодні продовжують проводити сумнівні точкові "реформи", забуваючи про охорону здоров’я як таку. Так, наприклад, іде перетворення закладів охорони здоров’я в неприбуткові підприємства з надією на те, що таким чином вдасться хитро обійти ст. 49 Конституції України. Ця фундаментальна стаття гарантує безоплатну медичну допомогу в закладах охорони здоров’я (але не на підприємствах), і забороняє скорочувати мережу закладів (але не підприємств, хоча ця трансформація наразі подається лише як зміна форми господарювання).

Що робити?

Що означає, на мій погляд, раціональне господарювання в галузі охорони здоров’я?

По-перше, це повернення до первинної профілактики. Слід у тій чи іншій формі відновити незалежний державний нагляд за охороною здоров’я у всіх сферах життєдіяльності людини. Як не парадоксально, всі шкідливі фактори для здоров’я людей наразі контролюють міністерства і відомства, які ж і стимулюють їх продукування через розвиток відповідних сфер промисловості та торгівлі.

По-друге, первинна медико-санітарна допомога потребує, крім зміни форм фінансування, радикального посилення кадрового, ресурсного та методичного забезпечення для організації належної амбулаторно-поліклінічної допомоги. Це призведе до зниження рівня хронізації захворювань, зменшить кількість необґрунтованих викликів екстреної медичної допомоги та рівень госпіталізації.

По-третє, стаціонари потребують не тільки грубого скорочення ліжкового фонду, їм потрібно утримати кваліфіковані кадри (які масово виїжджають з країни), впроваджувати нові технології та обладнання, отримати якісну фармацевтичну продукцію, забезпечувати режим та профілактику внутрішньолікарняних інфекцій. Лікарням потрібні затверджені протоколи лікування, комп’ютерна техніка та програмне забезпечення, затверджені МОЗ прейскуранти на платні послуги, розвинена реабілітаційна та госпісна мережа, налагоджене паліативне лікування, належна взаємодія зі всіма рівнями охорони здоров’я за принципом єдиного медичного простору.

Лише при дотриманні цих трьох складових можна буде зменшити кількість госпіталізованих хворих, тривалість їх лікування та загалом зменшити кількість лікарняних ліжок в Україні, що дасть величезну економію коштів, які можна буде скерувати на інші важливі потреби галузі.

Всіма цими складовими потрібно займатися одночасно, не вириваючи з кола проблем одні напрямки, а інші відкладаючи на майбутнє. Але для цього потрібне професійне керівництво галуззю, яке буде чесно і ефективно працювати на потреби населення, згідно з чинною Конституцією.

Очевидно, новому гаранту Конституції необхідно невідкладно оцінити ситуацію з реформами в охороні здоров’я за допомогою доброчесних експертів, виправити виявлені помилки та прийняти правильні управлінські рішення, на які очікує український народ.