Як передати корпоративні права (частина ІІІ – Господарське товариство)

У попередніх статтях «Як правильно передати в управління корпоративні права (частина І – Акції)» та «Як передати корпоративні права (частина ІІ – Унітарні підприємства)» окреслено загальні вимоги статті 36 Закону України «Про запобігання корупції» (далі – ЗУ «Про запобігання корупції») щодо передачі в управління корпоративних прав та розглянуто аспекти передачі в управління цінних паперів та унітарних підприємств.

У цій статті зауважимо на особливостях передачі в управління частки у статутному капіталі товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю.

Відповідно до частини першої статті 36 ЗУ «Про запобігання корупції» особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, зобов’язані протягом 30 днів після призначення (обрання) на посаду передати в управління іншій особі належні корпоративні права.

Частиною першої статті 167 Господарського кодексу України визначено: «корпоративні права – це права особи, частка якої визначається у статутному –капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами».

Частиною першою статті 12 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» встановлено, що розмір статутного капіталу товариства складається з номінальної вартості часток його учасників, виражених у національній валюті України.

Таким чином, корпоративні права є сукупністю майнових і немайнових прав учасника товариства, що безпосередньо пов’язані з часткою у статутному капіталі.

При цьому статтями 1029-1045 Цивільного кодексу України визначено правові позиції сторін у процесі укладання, виконання та припинення дії договору управління майном. Так, відповідно до статті 1029 Цивільного кодексу України «1. За договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).

2. Договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно.

Законом чи договором управління майном можуть бути передбачені обмеження права довірчої власності управителя».

Згідно з частинами першою та четвертою статті 1030 Цивільного кодексу України предметом договору управління майном можуть бути підприємство як єдиний майновий комплекс, нерухома річ, цінні папери, майнові права та інше майно.

Майно, набуте управителем у результаті управління майном, зараховується до складу отриманого в управління майна.

Договір управління майном укладається у письмовій формі (частина перша статті 1031 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини першої статті 1033 Цивільного кодексу України управителем може бути суб'єкт підприємницької діяльності.

При цьому частиною четвертою статті 1033 Цивільного кодексу України встановлено, що управитель діє без довіреності.

Водночас згідно з частиною п’ятою статті 1033 Цивільного кодексу України «управитель, якщо це визначено договором про управління майном, є довірчим власником цього майна, яким він володіє, користується і розпоряджається відповідно до закону та договору управління майном. Договір про управління майном не тягне за собою переходу права власності до управителя на майно, передане в управління».

Зі змісту частини п’ятої статті 1033 Цивільного кодексу України можна зробити висновок, що визнання управителя довірчим власником необхідно, прямо прописувати у договорі управління майном.

Управитель – як довірчий власник майна – володіє, користується і розпоряджається цим майном на підставі закону та договору управління майном.

Водночас відповідно до частини першої статті 1037 Цивільного кодексу України управитель управляє майном відповідно до умов договору.

Тобто Цивільний кодексу України проголошує правило: управитель управляє майном відповідно до умов договору. Управитель має повноваження володіння, користування та розпорядження майном без права власності на майно, що перебуває (у нього ж) в управлінні. Подібним чином управитель здійснює права та обов'язки стосовно майна, отриманого (в управління) на праві довірчої власності.

Частинами першою та другою статті 1038 Цивільного кодексу України визначено, що управитель управляє майном особисто, крім випадків, встановлених статтею 1041 Цивільного кодексу України.

Частина друга статті 1038 Цивільного кодексу України містить умови управління та обмеження повноважень управителя: «Управитель, вчиняючи фактичні та юридичні дії, пов'язані з управлінням майном, зобов'язаний повідомляти осіб, з якими він вчиняє правочини, про те, що він є управителем, а не власником майна». Тобто: дії, пов'язані з управлінням, – це юридичні та фактичні дії, спрямовані на зберігання та примноження вартості майна шляхом інвестування або іншим способом, з урахуванням особливостей об'єкта і мети управління, визначених договором. У встановлених законом і договором межах управитель самостійно визначає зміст та обирає форму досягнення мети управління (йдеться про потрібні для ефективного управління майном фактичні управлінські дії, конкретні заходи, а також про діяльність у юридичній площині). Установник управління не має права на втручання у діяльність з управління майном і не може зобов’язувати управителя на дії, непередбачені договором (незафіксовані у договорі).

Обмеження щодо вчинення управителем окремих дій з управління майном містяться у законі та прописуються у договорі. Зокрема частиною першою статті 1037 Цивільного кодексу України встановлено, що управитель може відчужувати майно, передане в управління, укладати щодо нього договір застави лише за згодою установника управління. Правочини з відчуження майна, укладені з порушенням цього правила, є недійсними. Інших обмежень прав управителя Цивільний кодекс України не містить.

Системний аналіз законодавства у сфері запобігання та врегулювання конфлікту інтересів та передачі в управління майна засвідчує, що стаття 36 ЗУ «Про запобігання корупції» не сприяє врегулюванню конфлікту інтересів у осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

Варто зауважити на парадоксальності статті 36 ЗУ «Про запобігання корупції».

Ілюстрація:

За законодавством (передумова):

- Для депутатів місцевих рад підприємницька діяльність не є забороненою;

- Депутат місцевої ради може очолювати господарське товариство.

Ситуація:

Особу, якій належить частка у товаристві з обмеженою відповідальністю і яка очолює це товариство, обрали депутатом місцевої ради.

Зумовлена законодавством вимога:

Ця особа (обрана депутатом) зобов’язана передати належну їй частку в товаристві з обмеженою відповідальністю в управління.

Парадокс:

При цьому цей депутат і надалі є керівником відповідного товариства.

Висновок (парадоксальний):

Тобто він не має права управляти часткою у товаристві, а може управляти товариством (усім!). 

Дивує позиція Національного агентства з питань запобігання корупції, яке мало б розробити дієвий механізм врегулювання конфлікту інтересів у зв’язку з наявністю в особи корпоративних прав, а натомість – обмежується формальними приписами щодо осіб, які не передали в управління належні їм корпоративні права.

Діяльність Департаменту моніторингу дотримання законодавства про конфлікт інтересів та інших обмежень щодо запобігання корупції Національного агентства з питань запобігання корупції насправді є імітацією роботи і переважно полягає у складанні примітивних адміністративних протоколів стосовно чиновників, причетних до встановлення собі премій, а також вибіркового складання приписів про невиконання статті 36 ЗУ «Про запобігання корупції». 

Розроблення методологічної бази є специфічною діяльністю центрального органу виконавчої влади, яка потребує відповідної ініціативи та наявності кваліфікованих фахівців. На сьогодні у Національному агентстві з питань запобігання корупції брак працівників, які мають знання для формування державної політики, зокрема у сфері запобігання та врегулювання конфлікту інтересів.

Власне стаття 36 ЗУ «Про запобігання корупції» потребує суттєвих змін. Українське антикорупційне законодавство має узаконити врегулювання конфлікту інтересів шляхом передачі активів у сліпий траст.

Траст – довірча власність (або траст — від англ. trust) в загальному праві – це система відносин, при якій майно, спочатку належить засновнику, передається в розпорядження довірчого власника (керуючого або попечителя), але прибуток з нього отримують вигодонабувачі (бенефіціари). Засновник (який може одночасно бути і вигодонабувачем і/або керуючим) в рамках спеціальної угоди передає належні йому цінності під контроль піклувальника, який зобов'язаний здійснювати з ними операції, що приносять вигодонабувачам максимальний прибуток або відповідні іншим інструкціям засновника.

Сліпий траст – це траст, в якому управителі, мають повну свободу дій щодо активів, а установники управління не мають ніякої інформації про активи трасту і не мають права втручатися у роботу довірених осіб. Сліпі трасти як правило використовуються тоді, коли засновник бажає, щоб бенефіціари не знали про конкретні активи трасту.

 З приписами Національного агентства з питань запобігання корупції щодо невиконання статті 36 ЗУ «Про запобігання корупції» можна ознайомитись за посиланням https://nazk.gov.ua/rezultaty-perevirok.

Далі буде.