Я була там –прийшла підтримати колег-освітян, хоча на площі Конституції відбувалося одночаснокілька акцій різної тематики.
Броунівський протестний рух був саме в розпалі.
- За що стоїте? - запитую у хлопців, що мають написи «Національний корпус» нафутболках.Або просто мовчать, або посилають на сайт почитати «Національний маніфест». Такінепевні відповіді супроводжуються клубами диму, що огортає вулицю Грушевського, істуком палиць по металевих бочках.
Хтось зі сцени кричить: «Арешт Добкіну!».
Наступний спікер з надривом у голосірозказує про важливість зняття депутатської недоторканності з усіх депутатів.
Біля тротуару стоїть купка медиків та авто швидкої допомоги, сирена якої невблаганно,до свисту у вухах, нагадує про... медичну реформу.
Народний депутат сходить зі сцени, і його, як месію, оточують позбавлені пільг і доплатдо пенсії ветерани силових структур. Говорить він те, що хочуть чути ці люди. Червонакраватка, піт на лисині, круте слівце, щоб бути ближчим до народу, праведні заклики накамеру – і подалі від балагану, під «купол»! А ті, хто лишилися, навіть гадки не мали, якїх зараз використали.
Підходжу до колег-освітян, які теж прийшли правди шукати на площу Конституції.Цікавлюсь, проти чого вийшли, чого конкретно вимагають?
Чую про те, щозаконопроект «Про освіту», який має розглядатися у другому читанні – це«експерименти над дітьми», «закон-декларація», «хай влада виконає чинний закон»,«реформа освіти - це, в першу чергу, реформа оплати праці», «ми захищаємоконституційні права освітян!», «10% ВВП - для освітньої галузі!».Намагалася вивести на позитивне мислення. Запитувала, невже аж такийнедосконалий новий законопроект, просила назвати його позитивні імпульси дляосвітньої галузі. Не вийшло – «ми проти, бо ми проти».
Взагалі-то, це - інтелігенція, якаби мала аналізувати, мислити прогресивно, шукати і пропонувати конструктивнірішення.Але натомість – сліпий протест у товаристві цілого букету політичних рухів ісубкультур.
Що це? Психологія натовпу?
Тоді цілком логічно, що натовп мав би вождя.Але такого не спостерігалося.
Усе це нагадувало броунівський рух під різнимипрапорами, серед яких – кілька політичних партій.
Здається, атоми нашої свободи не мають напряму.
Горизонтальні зв'язки нашоїактивної громадськості дуже слабкі і контрольовані рамками закордонних ґрантів.
Ми«зазираємо в рота» народному депутатові і не бачимо, де повинні взятивідповідальність на себе.
Ми чекаємо, просимо, закликаємо, напускаємо диму, і самі в ньому задихаємося, нерозуміючи, за що.
Ми голодні, невмотивовані, ошукані, зневірені.
Ми не здатні в такомустані творити, продукувати щось нове, пропонувати конструктивне, діяти, беручивідповідальність на себе.
Наше alter ego здатне хіба-що закрутити нас у бездумнийброунівський рух, після якого залишаться гори сміття у Маріїнському парку.
Насправді для України час «довільного майданування» минув. Кожен протест маєсупроводжувати конструктивна пропозиція – своє бачення реформ, конкретика, щопрацює на розвиток країни. Не вимагати від інших того, на що нездатні самі, аформулювати новий порядок денний і брати на себе посильну частинувідповідальності за країну.
Іншого шляху для побудови держави нема.