ТОП 12 правових висновків ВС у кредитних та іпотечних спорах за 2018 рік

Продовжую аналіз практики Верховного Суду щодо різних видів правовідносин. У кінці 2018 року я провів аналіз практики Верховного Суду у спорах пов’язаних з відшкодуванням шкоди. Цей же аналіз спрямований на дослідження правових висновків у кредитних та іпотечних відносинах банків та інших фінансових установ з позичальниками та майновими поручителями. Відразу зазначу, що я не торкаюся практики фінансової поруки, адже починаючи з 04.02.2019 року вона стане неактуальною через набуття чинності Закону України «Про відновлення кредитування». 

У даній статті я зібрав ТОП 12 важливих, на мою думку, правових висновків Верховного Суду у кредитних та іпотечних спорах. Думаю, що саме ці рішення і будуть визначати хід судової практики у 2019 році та будуть корисними юристам і адвокатам для прогнозування результатів судових розглядів справ. Ще раз хочу підкреслити, що це не усі висновки Верховного Суду, а лише ті, які на мою думку заслуговують окремої уваги. Я не вказував правові висновки пов’язані з питанням сплати споживачем кредитним послуг комісії за обслуговування кредиту, можливості стягнення пені та інфляційних втрат за валютним кредитом, можливості звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду про стягнення заборгованості та багатьох інших. Це зумовлено тим, що по багатьох таких справах не має позиції Великої Палати, а значить такі висновки з часом можуть стати неактуальними. Хоча б взяти рішення Великої Палати по процентах, яке буде розглянуте першим. До моменту ухвалення зазначеного рішення судді касаційних інстанцій «штампували» рішення на підставі «старої» практики Верховного Суду України і ніхто особливо не думав відступити від неї. У моїй же підбірці майже усі рішення Великої Палати Верховного Суду, а тому, є всі шанси, що деякі з них стануть правовими позиціями, якими будуть керуватися суди не один рік.

1. Після закінчення строку кредитування або після направлення вимоги про дострокове повернення кредиту кредитор втрачає право на нарахування процентів та неустойки за кредитним договором. У такому випадку права кредитора захищаються статтею 625 ЦК України.

Можливо найосновніший висновок Верховного Суду прийнятий Великою Палатою та неодноразово нею підтриманий у 2018 році. Уперше Велика Палата прийшла до такого висновку у своїй Постанові від 28.03.2018 року у справі № 444/9519/12. У зазначеному судовому рішенні суд розділив поняття «строк договору» та «строк/термін виконання зобов’язання». Колегія суддів зазначає, що зазначені строки можуть збігатися, а можуть бути відмінними, наприклад, коли сторони погодили конкретні терміни сплати кредиту за договором, проте вказали, що договір діє до повного виконання зобов’язань за таким договором.

На підставі цього Верховний Суд проводить аналіз статей 1048 та 1050 ЦК України у яких зазначено, що позикодавець має право нараховувати на суму позики проценти, а у випадку обов’язку повертати позику частинами та за умови прострочення сплати чергової частини кредитор має право вимагати повернення всієї позиченої суми та нарахованих на цей час процентів. Аналізуючи зазначені статті, Велика Палата прийшла до висновку, що у випадку закінчення строку кредитування або пред’явлення вимоги про дострокове повернення кредиту кредитор втрачає право на нарахування процентів передбачених кредитним договором, а його права підлягають захисту відповідно до положень частини 2 статті 625 ЦК України, а саме, кредитор отримує право нараховувати 3 % річних від простроченої суми кредиту та інфляційні втрати.

У подальшому зазначений висновок щодо неможливості нарахування процентів передбачених кредитним договором був підтриманий Великою Палатою у своїх Постановах від 04.07.2018 року у справі № 310/11534/13-ц та від 31.10.2018 року у справі № 202/4494/16-ц.

Що стосується нарахування неустойки (пені) то особисто мені взагалі незрозуміла позиція Великої Палати Верховного Суду та непослідовність підходу суду до зазначеного питання. У Постанові від 28.03.2018 року у справі № 444/9519/12 суд зазначає:

«Підставою, яка породжує обов'язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов'язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України).

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (частина перша статті 549 ЦК України). Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. А пенею - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частини друга та третя цієї статті).

За змістом приписів параграфу 2 глави 49 ЦК України особливість пені у тому, що вона нараховується з першого дня прострочення та доти, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто, вона може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано у законі чи в договорі. Але відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік. Відтак, стягнути неустойку (зокрема і пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише у межах спеціальної позовної давності».

Тобто, суд вказує, що пеня нараховуєтеся на суму простроченого боргу та до моменту поки основне зобов’язанням не буде виконано. Далі по тексту постанови суд вирішує питання щодо строків давності по пені та вказує, що пеню можна стягнути у межах спеціальних строків – протягом року з моменту виникнення права на пеню.

У наступній Постанові від 04.07.2018 року у справі № 310/11534/13-ц колегія суддів, щодо неустойки зазначає заступне:

«Щодо нарахування пені необхідно зважати на вимоги статей 549, 550, 551 ЦК України, згідно з якими пенею є грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов'язання і яка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Проценти на неустойку не нараховуються та, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Тобто неустойка нараховується в разі порушення боржником зобов'язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України) з першого дня прострочення та до тих пір, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто пеня може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано в законі чи договорі. Разом з тим відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік. Таким чином, стягнути неустойку (зокрема, пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише в межах спеціальної позовної давності, яка згідно із частиною першою статті 260 ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, установленими статтями 253-255 цього Кодексу, від дня порушення грошового зобов'язання».

У зазначеному рішенні суд підтримав попередню позицію, що неустойка нараховується на всю суму невиконаного зобов’язання та до того моменту поки воно не буде виконане. Але після цього судового рішення деякі судді Верховного Суду почали приймати дуже дивні рішення, що після направлення вимоги про дострокове повернення кредиту позикодавець втрачає право на нарахування не тільки процентів, а й неустойки. Апогеєм цієї практики стала Постанова від 31.10.2018 року у справі № 202/4494/16-ц. У зазначеному судовому рішенні суд вказує наступне:

«Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Частинами першою, третьою статті 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

За змістом статей 550, 551 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Також поряд із порукою, за своєю правовою природою акцесорним характером володіє і неустойка, яка, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов'язання.

При цьому згідно із пунктом 4.3 кредитного договору на випадок порушення позичальників строків повернення кредиту сторони погодили сплату збільшеної процентної ставки у розмірі 32 % річних в дату сплати процентів, зазначену вище, а також сплачу винагороди, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків відповідно до порядку та строків, зазначених у кредитному договорі.

ПАТ КБ «ПриватБанк» використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені за порушення умов договору, звернувшись у березні 2010 року до суду із позовом про примусове солідарне стягнення цих коштів у судовому порядку із боржника ОСОБА_3 та поручителя ОСОБА_4

Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, а також неустойки, із чим погодився й суд, який задовольнив позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк».

Статтею 1050 ЦК України передбачено, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

Саме такі висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року (справа № 14-10цс18) та від 04 липня 2018 року (справа № 14-154цс18)».

І ось в цьому контексті особисто я не дуже сильно розумію позицію Великої Палати. По-перше, останнє рішення фактично суперечить двом попереднім. По-друге, чому після отримання рішення про дострокове повернення кредиту позикодавець втрачає право на нарахування неустойки? Це питання так і залишається загадкою, оскільки аргументів для цього в рішенні не наведено. Можливо судді думали, що стаття 1050 ЦК України імперативно визначає, що після дострокового повернення кредиту до охоронюваних правовідносин застосовується виключно стаття 625 ЦК України (відповідно до ч. 1 ст. 1050 ЦК України). Але, що тоді робити з свободою договору, зі сплатою штрафних санкцій (неустойки) у випадку зазначення про неї у договорі, що робити з нарахуванням неустойки, якщо кредитор не направив вимогу про дострокове повернення кредиту? І на кінець, що тоді робити з статтею 204 ЦК України, яка говорить, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. І, якщо сторони погодили у договорі сплату неустойки, то як суд може не застосувати зазначені положення договору, адже фактично він втручається у цивільні відносини сторін договору, при тому, що він такими повноваженнями ненаділений?

Більше того, у зазначеному рішенні суду мене турбує те, що суд не надав ніякої оцінки наявності пункту 4.3 Кредитного договору, яким сторони погодили, що на випадок порушення позичальників строків повернення кредиту сторони погодили сплату збільшеної процентної ставки у розмірі 32 %.

Якщо коротко проаналізувати перші дві постанови Великої Палати, то висновок такий: за нормальних умов, коли позичальник належним чином виконує взяті на себе обов’язки щодо погашення заборгованості, то кредитор має право нараховувати проценти передбачені статтею 1048 ЦК України, якщо ж кредитор достроково вимагає повернути боргу або закінчився строк кредитування, то застосуванню підлягає спеціальна стаття, яка регламентує відповідальність за порушення виконання грошового зобов’язання – 625 ЦК України, яка говорить, що «Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом».

Тобто, сама стаття 625 ЦК України передбачає збільшення 3 % річних на підставі договору або закону. Фактично збільшена процентна ставка на прострочену суму боргу передбачена п. 4.3. Кредитного договору є збільшеним розміром 3 % річних погоджених сторонами. Проте, судді взагалі не дали ніякої оцінки цьому пункту договору та ототожнили його зі статтею 1048 ЦК України, хоча він відноситься саме до статті 625 ЦК України, адже врегульовує питання процентів не на суму поточної (непростроченої) заборгованості, а на суму простроченого тіла на яке і можуть нараховуватися 3 % річних та інфляційні.

Потрібно зазначити, що подібна позиція з приводу збільшення процентів річних була зазначена у листі Верховного Суду України від 01.07.2014 року «Аналіз практики застосування ст. 625 Цивільного кодексу України» де вказано, що:

«Приписи ст. 625 ЦК про розмір процентів, що підлягають стягненню за порушення грошового зобов’язання, є диспозитивними та застосовуються, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, три проценти річних від простроченої суми за весь час прострочення застосовуються у випадку, якщо сторони в договорі не передбачили іншого розміру процентів річних.

Під час проведення аналізу були виявлені випадки відмови судами у стягненні сум на підставі ст. 625 ЦК у зв’язку з відсутністю зазначення їх розміру в договорі.

Так, Апеляційний суд Закарпатської області рішенням від 20 грудня 2012 р. скасував рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 8 жовтня 2012 р. у частині задоволення позовної вимоги про стягнення 3 % річних від суми боргу, оскільки сторонами у спірному договорі розмір процентів за користування зазначеними коштами не встановлений, а отже, у позивача немає правових підстав для покладення на відповідача відповідальності за порушення грошового зобов'язання відповідно до правил ст. 625 ЦК.

Разом з тим суди повинні враховувати, що коли в договорі не зазначено розміру процентів, цивільно-правова відповідальність за порушення грошового зобов'язання настає на підставі вимог закону, а саме ст. 625 ЦК.

Якщо в договорі позики чи кредитному договорі встановлено збільшення розміру процентів у зв’язку з простроченням сплати боргу, розмір ставки, на яку збільшена плата за користування позикою (кредиту), слід вважати іншим розміром процентів, встановленим договором відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК».

Аналогічна позиція викладена і в Постанові Пленуму ВГСУ № 14 від 17.12.2014 року «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» де зазначено:

«4. Стягнення процентів річних від простроченої суми.

4.1. Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

4.2. Сторони договору можуть зменшити або збільшити передбачений законом розмір процентів річних.

Якщо укладеним сторонами договором передбачено збільшення розміру процентів у зв'язку з простроченням сплати боргу, розмір ставки, на яку збільшено проценти, слід вважати іншим розміром процентів.

4.3. До вимог про стягнення сум процентів, передбачених статтею 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність (стаття 257 названого Кодексу)».

У цілому Постанова ВП ВС від 31.10.2018 року у справі № 202/4494/16-ц дуже сильно засмутила. Вона у стилі колишнього Верховного Суду України, коли прийняли Постанову з неадекватним нерозписаним та нерозтлумаченим висновком і її потім повинні застосовувати суди нижчих інстанцій. Проте, залишається не зовсім зрозумілим, як потрібно це робити правильно. Сподіваюсь скорим часом вийде нове рішення Великої Палати, яким судді або розтлумачать, чому вони прийшли до таких висновків, чому втрутились в цивільні правовідносини сторін та чому належним чином не розібралися з відносинами, які склалися між сторонами, або приймуть інше рішення та відступлять від висновків зазначених у даний Постанові. Ну а поки живемо з цим рішенням на підставі якого кредитор після того, коли заявив позичальнику вимогу про повернення коштів може нараховувати лише 3 % річних і інфляцію без будь-яких інших штрафних санкцій.

2. Якщо у судовому рішенні зазначено про стягнення заборгованості за кредитним договором у іноземній валюті та визначено еквівалент такої валюти до гривні станом на дату ухвалення судового рішення, то при виконанні судового рішення виконавець повинен стягнути на користь кредитора заборгованість саме в іноземній валюті, а не у гривні станом на дату ухвалення судового рішення.

Ще одне доволі важливе рішення у кредитних спорах. Зазначений правовий висновок був зроблений Великою Палатою Верховного Суду у Постанові від 04.07.2018 року у справі 761/12665/14-ц. У даній справі колегія суддів розглядала питання відступу від правового висновку Верховного Суду України зробленого у Постанові від 13.09.2017 року у справі № 6-1445цс17. Колегія суддів колишнього ВСУ розглядала питання валюти стягнення заборгованості за кредитним договором на етапі виконавчого провадження, коли у рішенні було зазначено заборгованість у іноземній валюті та у гривневому еквіваленті станом на дату ухвалення судового рішення. У своєму рішенні ВСУ прийшов до висновку, що суд, коли вказав у рішенні суму зобов’язання в гривневому еквіваленті, то фактично визначив спосіб виконання судового рішення, а саме, не у валюті кредиту, а в гривневому еквіваленті. При цьому сам виконавець при здійсненні примусового виконання рішення суду не наділений повноваженнями змінювати суму боргу визначену судом, тому ВСУ визнав належним виконання судового рішення у гривневому еквіваленті навіть не дивлячись на той факт, що станом на дату виконання зазначена сума була в тричі меншою від доларового відповідника, який просив стягнути банк.

Проте, колегія суддів Великої Палати Верховного Суду не погодилася з таким висновком суду. Велика Палата зазначила, що у відповідності до положень статті 99 Конституції України, статті 192 ЦК України грошовою валютою України є гривня і вона є єдиним законним платіжним засобом на території України. При цьому іноземна валюта може використовуватися у випадках та порядку встановленому законом. У статті 524 ЦК України визначено, що зобов’язання може бути визначене в гривневому еквіваленті до іноземної валюти.

Загальні положення виконання грошового зобов'язання закріплені у статті 533 ЦК України, зокрема: грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях; якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом; використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Аналізуючи далі законодавство суд зазначає, що: «Відповідно до п. 30.1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» моментом виконання грошового зобов'язання є дата зарахування коштів на рахунок кредитора або видачі їх йому готівкою. При цьому правовий режим іноземної валюти на території України, хоча і пов'язується з певними обмеженнями в її використанні як платіжного засобу, тим не менше, не виключає здійснення платежів в іноземній валюті. Особливості звернення стягнення на кошти боржника в іноземній валюті та виконання рішень при обчисленні боргу в іноземній валюті визначені у статті 53 Закону № 606-XIV.

Відповідно до частини третьої вказаної статті у разі обчислення суми боргу в іноземній валюті державний виконавець у результаті виявлення у боржника коштів у відповідній валюті стягує ці кошти на валютний рахунок органу державної виконавчої служби для їх подальшого перерахування стягувачу. У разі виявлення коштів у гривнях чи іншій валюті державний виконавець за правилами, встановленими частинами першою і другою цієї статті, дає доручення про купівлю відповідної валюти та перерахування її на валютний рахунок органу державної виконавчої служби.

Із матеріалів справи убачається, що, ухвалюючи рішення у справі, Шевченківський районний суд визначив суму боргу в іноземній валюті з її відображенням в еквіваленті у гривні за офіційним курсом НБУ станом на день ухвалення.

Тобто, визначаючи характер грошового зобов'язання, судом було визначено стягнення з боржника суми саме в іноземній валюті, що на момент ухвалення рішення суду становило визначений за офіційним курсом НБУ еквівалент у національній валюті України. Зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обов'язку боржника, який має бути виконаний примусово за участю державного виконавця.

У разі ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті стягувачу має бути перерахована саме іноземна валюта, визначена судовим рішенням, а не її еквівалент у гривні. Перерахування суми у національній валюті України за офіційним курсом НБУ не вважається належним виконанням».

На підставі зазначеного аналізу законодавства Велика Палата відступила від правового висновку зробленого Верховним Судом України у Постанові від 13.09.2017 року у справі № 6-1445цс17. Хоча ця справа Великої Палата не стосувалася стягнення боргу за валютним кредитним договором, проте, вона матиме безумовний вплив на порядок виконання судових рішень про стягнення валютних кредитів.

3. При подачі позовної заяви про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення боргу за тим же самим кредитним договором подвійного стягнення одного і того ж самого боргу не відбувається.

Ще один корисний та правильний висновок Великої Палати Верховного Суду прийнятий у Постанові від 18.09.2018 року у справі № 921/107/15-г/16. У даній справі Велика Палата розглядала питання відступу від висновку Верховного Суду України викладеного у Постанові від 09.09.2014 року у справі № 3-71гс14 та у Постанові від 03.02.2016 року у справі № 6-1080цс15. Проте, колегія суддів Великої Палати прийшла до висновку, що позиції у даних рішеннях Верховного Суду України не є тотожними тим правовим відносинам, які склалися у конкретній справі, адже справу, яку розглядали судді ВСУ стосувалася відносин кредитора та позичальника, який також був і іпотекодавцем, а у даній справі Велика Палата розглядала справу де іпотекодавець був відмінним від позичальника. Але це не завадило суддям перейняти висновки даних постанов ВСУ і на ті відносини, які склалися у їхній справі.

Аналізуючи норми чинного законодавства Велика Палата прийшла до висновку, що чинне законодавство не пов’язує припинення зобов’язання з прийняттям судового рішення. Що ж стосується іпотеки, то вона має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання. Тобто, наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не є підставою для припинення грошового зобов'язання боржника і припинення іпотеки та не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений законодавством.

Також, на думку колегії Великої Палати, суди попередніх інстанцій не врахували, що звернення стягнення на предмет іпотеки є відмінною вимогою від вимоги про стягнення заборгованості, адже порядок задоволення вимог іпотекодержателя врегульовано спеціальною статтею 33 Закону України «Про іпотеку», а не загальними нормами Цивільного Кодексу, які регулюють відносини пов’язані з основним зобов’язанням. На підставі цього суд зазначив, що застосування кредитором іншого законного засобу для захисту свого порушеного та не поновленого боржником належним чином права не є подвійним стягненням заборгованості.

Більше того, судді вказали, що питання щодо виконання виданого кредитору виконавчого документа у разі, коли обов'язок боржника за виконавчим документом відсутній повністю або частково у зв'язку з його припиненням (через виконання боржником, іншою особою тощо) підлягають вирішенню в порядку, передбаченому частиною другою статті 328 ГПК України.

Мається на увазі, що у випадку виконання одного з судових рішень про стягнення заборгованості або про звернення стягнення на предмет іпотеки основне зобов’язання може бути припиненим. Якщо ж це станеться, то боржник може звернутися до суду з заявою про визнання виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню з тих підстав, що борг вже не існує, але є ще один виконавчий документ, який стосується стягнення коштів або звернення стягнення на майно в рахунок погашення того ж самого погашеного боргу.

4. При виселенні іпотекодавця з предмету іпотеки суд повинен визначити чи кредит брався для купівлі предмету іпотеки. Якщо кредит брався для купівлі іпотеки, то суд може виселити колишнього власника без надання іншого житлового приміщення. Якщо кредит брався для інших цілей, а не для купівлі предмету іпотеки, то колишнього власника можна виселити лише у інше житлове приміщення.

Фактично Велика Палата Верховного Суду у своїй Постанові від 31.10.2018 року у справі № 753/12729/15-ц підтримала правовий висновок, який був неодноразово зазначений у рішеннях Верховного Суду України. У даній справі Велика Палата розглядала можливість відступу від правових висновків Верховного Суду України викладених у Постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16. Зазначені дві Постанови стосувалися питання виселення колишнього власника з предмету іпотеки на який було звернуто стягнення. Аналізуючи норми чинного законодавства судді ВСУ зазначили, що відповідно до положень статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Стаття 40 Закону України «Про іпотеку» вказує, що звернення стягнення на предмет іпотеки є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Сам же порядок виселення регулюється статтею 109 ЖК УРСР, яка вказує, що громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

На підставі вищезазначеного аналізу судді ВСУ прийшли до висновку, що для виселення з предмету іпотеки придбаного за кредитні кошти інше житло не надається, якщо ж виселення здійснюється з предмету іпотеки, яке не придбавалося за кредитні кошти, то колишнього власника можна виселити лише у інше жиле приміщення, яке повинно бути зазначено у рішенні суду.

Що ж стосується рішення Великої Палати Верховного Суду, то колегія вирішувала питання співвідношення статті 109 ЖК УРСР, статті 47 Конституції України з статтями 319, 321, 391 ЦК України та статтями 13, 41 Конституції України, які захищають права власника майна і у тому числі надають право вимагати усунення перешкод у користуванні майном з боку третіх осіб.

У вирішенні пріоритетності застосування правових норм Велика Палата залишилася вірною установлений практиці Верховного Суду України та вказала, що стаття 109 ЖК УРСР є більш пріоритетною. Свою позицію суд аргументував тим, що дійсно є стаття 41 Конституції України, яка встановлює правило, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним. Проте, є і стаття 47 Конституції України, яка вказує, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».

Таким законом, на переконання Великої Палати Верховного Суду, є стаття 109 ЖК УРСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля

На думку ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення у справі «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. Bulgaria»), заява № 1365/07; пункт 170 рішення у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11.

На підставі зазначених принципів та норм Велика Палата проаналізувала і історію внесення змін до статті 109 ЖК УРСР. Так, зміни були внесені Законом України від 22 вересня 2011року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Підставою для прийняття такого закону стали масові позови банків про звернення стягнення на іпотечне майно, надане за договорами забезпечення кредитів, що зумовило масове виселення колишніх власників з неповнолітніми дітьми із житла і, як наслідок до створення напруги в суспільстві, яка могла призвести до масових заворушень.

У зв’язку з цим суд і вирішив, що відступати від правових позиції Верховного Суду України по зазначеному питанню підстав не має. Також, суд встановив, що квартира була придбана позивачем за результатами прилюдних торгів з реалізації позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки за виконавчим написом нотаріуса. Тому, суд вирішив, що ці відносини і підпадають під дію статті 109 ЖК УРСР.

5. Третейські суди не мають права розглядати справи про стягнення заборгованості за споживчими кредитними договорами.

До такого висновку прийшла Велика Палата Верховного Суду у своїй Постанові від 12.12.2018 року у справі № 755/11648/15-ц. Колегія суддів розглядала питання відступлення від правового висновку зазначеного у Постанові Верховного Суду України від 21.10.2015 року у справі № 6-831цс15. У даному судового рішенні судді ВСУ постановили, що усі спори пов’язані з стягненням заборгованості за валютними кредитними договорами є публічно-правовими, а не приватно-правовими. На цій підставі ВСУ вказав, що за змістом статей 1, 2, 6 Закону України «Про третейські суди» підвідомчість справ, які можуть бути вирішені в рамках третейського судочинства, обмежена сферою приватного права. Тому, з огляду на таке тлумачення судді ВСУ відмовили банку у задоволенні заяви про видачу виконавчого листа на виконанні рішення третейського суду.

Колегія суддів ВП ВС відступила від зазначеного правового висновку на тій підставі, що при укладенні кредитного договору сторони керуються принципами та положеннями ЦК України. Крім того, саме норми ЦК України вказують, що іноземна валюта може виступати засобом платежу у встановлених законом випадках. На цій підставі ВП ВС зазначає наступне:

«Тому проведення грошових розрахунків за кредитним договором чи їх нездійснення згідно з умовами такого договору, незалежно від валюти кредитування, свідчить, що такі правовідносини мають суто цивільно-правовий, приватний характер та не можуть бути віднесені до таких, які мають публічно-правове значення, є публічно значимі відносини за наявності лише єдиної ознаки - визначення засобу платежу в іноземній валюті».

Крім того, суд вирішував питання відступу від правового висновку викладеного у Постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1716цс15. У зазначеному рішенні ВСУ було зроблено висновок, що кредитні договору укладені фізичними особами з банками за своєю суттю є споживчими договорами і на них розповсюджуються положення Закону України «Про захист прав споживачів». При цьому частина 14 статті 6 Закону України «Про третейські суди» вказує на те, що третейські суди не мають права розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Як наслідок ВСУ відмовив банку у задоволенні заяви про видачу виконавчого листа на виконанні рішення третейського суду.

Велика Палата Верховного Суду підтримала вищезазначений правовий висновок та виклала у своїй постанові наступне положення:

«Отже, якщо договір, у тому числі кредитний, укладений на задоволення особистих потреб фізичної особи і не пов'язаний  з підприємницькою діяльністю такої фізичної особи чи виконанням ним обов'язків як найманим працівником, такий договір є споживчим і наявність судового спору щодо цього договору не впливає на його характер, як споживчого, відтак і сам спір у будь-якому випадку стосується прав сторони договору, як споживача, а вирішення такого спору, незалежно від його ініціатора, має ґрунтуватися та враховувати і вимоги Закону № 1023-XII.

Тобто незалежно від предмета і підстав позову та незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону № 1023-XII».

На цій підставі Велика Палата підтримала позиції суддів попередніх інстанцій щодо відмови у видачі виконавчого листа на виконанні рішення третейського суду по відношенню до позичальника-фізичної особи.

Ще один важливий висновок ВСУ, який підтримала Велика Палата стосується того, що поручителі за споживчими кредитними договорами не є споживачами у контексті Закону України «Про захист прав споживачів» та на них не розповсюджуються положення зазначеного нормативно-правового акту. А тому, третейські суди мають права розглядати спори щодо стягнення заборгованості за споживчими кредитними договорами з фінансових поручителів. Зазначений правовий висновок був зазначений, наприклад, у Постанові Верховного Суду України від 15.10.2017 року у справі № 6-1718цс17.

6. Звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки не є судовим способом звернення стягнення, а тому суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності за іпотекодержателем.

Ще один дійсно потрібний висновок Великої Палати Верховного Суду зроблений у Постанові від 21.03.2018 року у справі № 760/14438/15-ц. У зазначеній справі колегія розглядала питання відступлення від правого висновку зазначеного у Постанові Верховного Суд України від 14.09.2016 року у справі № 6-1219цс16. Проблема зазначеного рішення ВСУ полягала у тому, що судді проаналізували положення Закону України «Про іпотеку», зазначили, що стаття 37 даного Закону (яка регламентує звернення стягнення шляхом реєстрації права власності за іпотекодержателем) відноситься виключно до позасудового способу звернення стягнення і суди припускають помилок у правозастосування зазначеного положення. Проте, на думку суду, установивши факт невиконання позичальником грошових зобов'язань за кредитним договором, суди вірно вирішували спір по суті, захистивши порушені права кредитодавця щодо виконання позичальником грошових зобов'язань, забезпечених іпотекою та правомірно задовольнили позовні вимоги при тому, що положення чинного законодавства не давали їм такого права. Дане рішення принесло багато проблем у судову практику. Одні судді продовжили задовольняти аналогічні позови на тій підставі, що потрібно захистити права кредитора, а інші почали відмовляти через те, що стаття 37 Закону України «Про іпотеку» не регламентує звернення стягнення на предмет іпотеки у судовому порядку.

Нарешті 21.03.2018 року у цьому напрямку Верховний Суд поставив крапку та роз’яснив, що:

«Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду.

Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі.

З урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем»

Підсумовуючи вкладене у Постанові Верховний Суд прийшов до таких висновків:

«Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду.

Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі».

7. Спір щодо оскарження реєстраційної дії реєстратора щодо оспорюваного або невизнаного речового права є цивільно-правовим та підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.

Зазначений правовий висновок неодноразово був зазначений у Постановах Великої Палати Верховного Суду, але я вкажу перше з них. Це була Постанова Великої Палати Верховного суду від 14.03.2018 року у справі № 396/2550/17. Дана справа взагалі не має ніякого відношення до кредитних чи іпотечних правовідносин, але вона має велике значення для визначення підсудності справ пов’язаних з оскарженням рішень та дій реєстраторів щодо звернення стягнення на іпотеку (особливо в позасудовому порядку). У даній Постанові Велика Палата Верховного Суду прийшла до висновку, що при визначенні суду, який повинен розглядати справу (адміністративний чи цивільний/господарський) велике значення має не лише сторона справи дії якої оскаржуються, а й відносини з яких виник спір. Якщо взяти питання звернення стягнення на предмет іпотеки, то такі відносини будуть цивільно-правовими, адже дії реєстратора щодо звернення стягнення на предмет іпотеки витікають з відносин пов’язаних з неналежним виконанням положень кредитного та іпотечного договорів. А тому, спір виникає не між реєстратором, як суб’єктом владних повноважень та іпотекодавцем (хоча реєстратор повинен бути відповідачем), а в першу між іпотекодавцем і іпотекодержателем на підставі відповідних договорів, що призвело до вчинення реєстратором відповідної реєстраційної дії. Як наслідок спір виникає між учасниками цивільних відносин та підлягає розгляду у порядку цивільного/господарського судочинства. У своїй Постанові Верховний Суд зазначає наступне:

«Аналіз зазначених фактичних обставин справи дає підстави Великій Палаті Верховного Суду вважати, що оскаржуваним реєстраційним діям передує невирішений спір між його учасниками про право цивільне, зокрема, про зміну форми власності спірного приміщення з колективної на приватну та передачу цього приміщення до статутного капіталу іншої юридичної особи, а також одержання свідоцтва про право власності на це приміщення.

Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 6 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішення) в порядку адміністративного судочинства.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси (ч. 1 ст. 6 КАС України у редакції, чинній на час прийняття рішення).

У ч. 1 ст. 2 КАС України (у зазначеній редакції) завданням адміністративного судочинства визначено захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (ч. 2 ст. 2 КАС України у згаданій редакції).

Згідно з ч. 2 ст. 4 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішення) юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час прийняття рішення) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.

У п. 24 рішення в справі «Сокуренко і Стригун проти України» від 20 липня 2006 року Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Крім того, ЄСПЛ у справі «Занд проти Австрії» від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, здійснює судовий розгляд на підставі практики, яка не передбачена законом.

У справі, що розглядається, оскаржуються реєстраційні дії, стосовно яких існує спір про право цивільне, у межах якого можуть бути розв'язані й питання, пов'язані з реєстрацією права власності на будівлю, а тому цей спір не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивачки у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, що виключає його розгляд у порядку адміністративного судочинства.

Аналогічну правову позицію щодо застосування зазначених норм процесуального права висловлено Верховним Судом України, зокрема, у постанові від 24 січня 2017 року у справі №815/6165/14, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступати від неї.

Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, і вважає обґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішення»).

8. Споживачі банківських послуг на яких розповсюджуються положення Закону України «Про захист прав споживачів» звільняються від сплати судового збору.

До такого висновку прийшла Велика Палата Верховного Суду у своїй Постанові від 21.03.2018 року у справі № 761/24881/16-ц. У даній справі колегія суддів розглядала питання відступу від правового висновку зазначеного у Постановах Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року у справі № 6-185цс17 та від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-916цс17. Проблема правозастосування полягала у тому, що з одного боку згідно положень Закону України «Про захист прав споживачів» особи на яких розповсюджуються положення даного Закону звільняються від сплати судового збору, коли звертаються з позовними заявами про захист своїх прав обумовлених даним Законом. З іншого є Закону України «Про судовий збір», який є основним нормативно-правовим актом, який врегульовує питання сплати судового збору та встановлює пільги для осіб, які звільняються від сплати збору.  При цьому даний Закон не містить споживачів кредитних послуг серед осіб, які звільнені від сплати судового збору. Через це суди дуже часто відмовляли споживачам у звільненні від сплати судового збору. Проте, Верховний Суд змінив зазначену практику та прийшов до наступних висновків:

«Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 

Згідно зі ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду.

Визнаючи апеляційну скаргу неподаною та повертаючи її, апеляційний суд послався на те, що Закон Україні «Про судовий збір» є спеціальним законом, який регулює питання сплати судового збору, тому Закон України «Про захист прав споживачів», ст. 22 якого передбачає звільнення споживачів від сплати судового збору, до цих правовідносин не застосовується.

У ст. 5 Закону України «Про судовий збір» визначено перелік пільг щодо сплати судового збору, проте системний і комплексний аналіз зазначеного Закону і ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» дає правові підстави зробити висновок про те, що сама по собі відсутність такої категорії осіб у переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, встановленому (ст. 5 Закону України «Про судовий збір»), не може безумовно означати те, що споживачі такої пільги не мають, оскільки така пільга встановлена спеціальним законом, який гарантує реалізацію та захист прав споживачів.

За основу приймається те, що ст. 5 Закону України «Про судовий збір» не містить вичерпного переліку осіб, яким надано пільги щодо сплати судового збору, як і не містить позиції про те, що пільги надаються лише за пред'явлення позову. Спеціальний закон, звільнивши споживачів від сплати судового збору за подання позову зазначив, що вони звільняються з метою захисту своїх порушених прав (ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов'язаними з порушенням їх прав.

Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судовий збір» у ч. 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» (Відомості Верховної Ради України, 2006 р., N 7, ст. 84) слова «державного мита» замінені словами «судового збору».

Отже, при прийнятті Закону України «Про судовий збір» законодавець передбачив можливість застосування Закону України «Про захист прав споживачів» при визначенні пільг певних категорій осіб щодо сплати судового збору.

У постановах Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року у справі  № 6-185цс17 та від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-916цс17 висловлена правова позиція про те, що споживач звільняється від сплати судового збору лише при поданні позовної заяви і має сплатити судовий збір за подання до суду, зокрема апеляційної скарги.

Відступаючи від практики Верховного Суду України, колегія суддів Великої Палати Верховного Суду вважає, що порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред'явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу, а саме при апеляційному перегляді. Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завдання якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права (ст. 22 «Про захист прав споживачів», ст. 1 ЦПК України у редакції на час постановлення оскарженої ухвали, ст. 2 ЦПК України у редакції на час розгляду справи Верховним Судом)».

9. У випадку, якщо відповідач у справі не був належним чином повідомлений про дату судового розгляду та не дивлячись на це  суд ухвалив заочне рішення і як наслідок відповідач не мав можливості заявити строк позовної давності при розгляду справи в суді першої інстанції, то він може це зробити у заяві про перегляд заочного рішення, а потім і на етапі апеляційного розгляду справи і суд апеляційної інстанції зобов’язаний розглянути таку заяву.

Доволі цікава позиція зазначена Великою Палатою Верховного Суду у Постанові від 17.04.2018 року у справі № 200/11343/14-ц. Колегія суддів розглядала питання відступу від правових висновків зазначених у Постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-25цс15, від 30 вересня 2015 року № 6-780цс15 і від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1374цс17. У даних рішеннях ВСУ судді прийшли до висновку, що оскільки у статті 303 Цивільного процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час розгляду справи вказаним судом) закріплено, що апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, а відповідач не звертався до суду першої інстанції із заявою про застосування позовної давності у справі, то апеляційний суд позбавлений можливості застосувати приписи статей 256-258 Цивільного кодексу України без заяви відповідача, поданої до ухвалення рішення у суді першої інстанції.

Проте, Велика Палата не погодилася з таким правовим висновком колишнього Верховного Суду України та вказала наступне:

«Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України).

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін.

Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень.

Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції.

Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції».

10. Введення тимчасової адміністрації в банк з подальшим відкликанням ліцензії та прийняттям рішення про ліквідацію не є підставою для припинення нарахування процентів за кредитним договором.

Одне з доволі дискусійних питань судової практики. Половина правників у даному питанні говорила, що коли банк ліквідують, то він автоматично втрачає право нараховувати передбачені кредитним договором проценти. Інші говорили, що не втрачає, так як кредитний договір укладено і він підлягає обов’язковому виконанню. Особисто я підтримував і підтримую останніх. Основна діяльність банку полягає у збиранні депозитів та за їх рахунок видачі кредитів. Від різниці між ставкою залучення депозитів та видачі кредитів банк і отримує свій дохід. У цьому і полягає основна діяльність та суть банку. Усі інші послуги є другорядними. Після введення тимчасової адміністрації вважається, що банківська діяльність припиняється. Ось в цьому контексті вона і припиняється, банк не має права залучати депозити та видавати кредити. На дійсність укладених договорів факт відкликання ліцензії ніяк не впливає. Більше того законодавством не передбачено припинення нарахування процентів за кредитним договором після введення тимчасової адміністрації в банк. Такий висновок підтримав неодноразово і Верховний Суд у складі суддів палати Касаційного господарського суду, який відображений у Постановах від 27.11.2018 року у справі № 913/67/17, від 14.11.2018 року у справі № 903/6/18, від 07.11.2018 року у справі № 910/23454/17, від 30.10.2018 року у справі № 910/23455/17.

Своє рішення судді обґрунтовують наступним:

«Правові наслідки введення процедури ліквідації банку визначено ст. 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" , відповідно до якої з дня початку процедури ліквідації банку: 1) припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв'язку з ліквідацією банку; банківська діяльність банку завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню або збільшенню ліквідаційної маси; строк виконання всіх грошових зобов'язань банку та зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) вважається таким, що настав; нарахування відсотків, комісійних, штрафів, інших очікуваних доходів за активними операціями банку може припинятися у терміни, визначені договорами з клієнтами банку у разі, якщо це сприятиме збереженню або збільшенню ліквідаційної маси; відомості про фінансове становище банку перестають бути конфіденційними чи становити банківську таємницю; укладення правочинів, пов'язаних з відчуженням майна банку чи передачею його майна третім особам, допускається в порядку, передбаченому статтею 51 цього Закону; втрачають чинність публічні обтяження чи обмеження на розпорядження (у тому числі арешти) будь-яким майном (коштами) банку. Накладення нових обтяжень чи обмежень на майно банку не допускається; забороняється зарахування зустрічних вимог, у тому числі зустрічних однорідних вимог, припинення зобов'язань за домовленістю (згодою) сторін (у тому числі шляхом договірного списання), прощення боргу, поєднання боржника і кредитора в одній особі внаслідок укладення будь-яких правочинів з іншими особами, крім банку, зарахування на вимогу однієї із сторін.

Таким чином, ч. 2 ст. 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" встановлює, що у випадку відкликання банківської ліцензії банківська діяльність банку завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій, однак наведене не вказує на припинення існуючих та чинних зобов'язань контрагентів перед банком, зокрема, обов'язку зі сплати процентів за користування кредитними коштами.

За змістом ч. 2 ст. 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" нарахування відсотків, комісійних, штрафів, інших очікуваних доходів за активними операціями банку може припинятися у терміни, визначені договорами з клієнтами банку у разі, якщо це сприятиме збереженню або збільшенню ліквідаційної маси.

Однак, у матеріалах справи відсутні докази домовленості між позивачем та відповідачем щодо припинення нарахування відсотків за користування кредитом, у зв'язку з введенням процедури ліквідації відповідача».

11. Кредитор має право звернути стягнення на предмет іпотеки-житло, яке виступає забезпеченням виконання зобов’язання за валютним кредитним договором за умови наявності згоди іпотекодавця.

До такого висновку прийшов Верховний Суд у складі колегії суддів палати Касаційного цивільного суду у Постанові від 13.06.2018 року у справі № 645/5280/16-ц. Зазначене судове рішення створило великий резонанс серед юристів, адже фактично суд дозволив в позасудовому порядку звертати стягнення на об’єкти нерухомості, які підпадають під «валютний» мораторій. На жаль, мало хто розібрався у тому чому суд відмовив у задоволенні позовних вимог позичальнику в оскарженні перереєстрації права власності на предмет іпотеки.

Для того, щоб розібратися у даному рішенні слід проаналізувати положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі – Закон про мораторій). Положення зазначеного нормативно-правового акту вказують, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом іпотеки і було передано в забезпечення виконання зобов’язань за споживчим кредитом наданим в іноземній валюті, якщо таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно. Крім того, загальна площа такого нерухомого житлового майна не повинна перевищувати 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Таким чином, коли житлове майно підпадає під визначення Закону України «Про мораторій», то кредитор може задовольнити свої вимоги виключно за наявності згоди іпотекодавця на звернення стягнення. Проаналізувавши відносини, які склалися між кредитором та іпотекодавцем колегія суддів вказала наступне:

«Також є безпідставними доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не застосував до спірних правовідносин закон, який підлягав застосуванню, а саме - Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті…

… У справі, що переглядається, звернення стягнення на квартиру ОСОБА_4 як предмет іпотеки шляхом прийняття рішення про державну реєстрацію права власності за іпотекодержателем здійснено не у примусовому порядку, оскільки ОСОБА_4 надала іпотекодержателю згоду на перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя за рішенням іпотекодержателя.

Так, відповідно до пункту 5.4.1 договору іпотеки рішення про прийняття у власність предмета іпотеки приймається іпотекодержателем одноосібне. Підписанням цього договору іпотекодавець засвідчує, що він надає іпотекодержателю згоду на перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя за рішенням іпотекодержателя. Іпотекодавець засвідчує, що достатньою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки є цей договір та письмове рішення іпотекодержателя про прийняття у власність предмета іпотеки. Цей договір та письмове рішення іпотекодержателя мають силу договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодержателем та іпотекодавцем.

Тобто, реєстрація права власності на предмет іпотеки за ТОВ «Кредекс Фінанс» здійснена за згодою ОСОБА_4, що висловлена у пункті 5.4.1 договору іпотеки, а тому Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Отже, доводи ОСОБА_4 про те, що вона як іпотекодавець не надавала згоди на перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя за рішенням іпотекодержателя, є безпідставними».

У даному випадку згода іпотекодержателя була виражена у самому договорі іпотеки, який був підписаний останнім та не був оскарженим, а тому, у відповідності до положень статті 204 ЦК України все, що було передбачено договором мало юридичну силу. У тому числі і згода на звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб визначений іпотекодержателем.

12. Звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку передбаченому статтями 36-38 Закону України «Про іпотеку» фактично є примусовим зверненням стягнення на предмет іпотеки, а тому, якщо іпотека-житло виступає предметом забезпечення виконання зобов’язання за валютним кредитним договором то таке звернення стягнення заборонено згідно з Законом про мораторій.

Правовий висновок, який дуже чекали юристи, які воюють з банками та фінансовими компаніями. Він зазначений у Постанові Верховного Суду колегії цивільної палати Касаційного цивільного суду від 31.10.2018 року у справі № 465/1310/17. Предметом розгляду справи було питання звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі статті 37 Закону України «Про іпотеку» шляхом реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем. Не погоджуючись з перереєстрацією іпотекодавець звернулася до суду на тій підставі, що її квартири підпадає під дію Закону про мораторій, а тому на неї не може бути звернуто стягнення. Верховний Суд погодився з таким висновком.  Скопіюю повний висновок з рішення, адже у ньому дуже детально розписані положення, як про звернення стягнення на іпотеку так і про мораторій:

«Статтею 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, передбачених статтею 12 вказаного Закону.

Одним із способів звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом здійснення позасудового врегулювання є передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку» .

Згідно статті 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Аналіз наведеної норми дає підстави для висновку, що сторони у договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя.

Відповідно до частин першої та другої статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.

Системний аналіз положень статей 17, 33, 36, 37 Закону України «Про іпотеку» дає підстави для висновку, що згода іпотекодавця про передачу належного йому нерухомого майна у власність іншої особи (іпотекодержателя), не є беззастережною, а залежить від ряду умов, таких як: чинність іпотеки, невиконання або неналежне виконання основного зобов'язання, визначення в установленому порядку вартості майна, наявності чинного рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на вказане майно.

Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена статтею 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 07 липня 2004 року.

Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

07 червня 2014 року набув чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», пунктом 1 якого передбачено, що протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку»;, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:

- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;

- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Верховний Суд України у постанові від 02 березня 2016 року у справі № 6-1356цс15, дійшов правового висновку про те, що поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України).

Установлений Законом мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника).

Крім того, протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Оскільки Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті»; не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то він не може бути мотивом для відмови у позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнень на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності, з урахування положень статті 109 Житлового кодексу Української РСР.

Обгрунтовуючи свій висновок про те, що дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не поширюється на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки за договором про задоволення вимог іпотекодержателя та відсутність у нотаріуса правових підстав для відмови у вчиненні нотаріальної дії по реєстрації права власності за іпотекодержателем, з посиланням на правовийвисновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-1356цс15, апеляційний суд не врахував, що фактичні обставини у цій справі та у справі № 6-1356цс15 не є подібними. Зокрема, у справі № 6-1356цс15 Верховним Судом України проананалізовано правовідносини, що виникли за наслідками звернення іпотекодержателя до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, у той час як у справі, що є предметом перегляду, іпотекодержатель у позасудовому порядку на дату розгляду спору набув право власності на предмет іпотеки, внаслідок чого нерухоме житлове майно вибуло з власності іпотекодавця та майнових поручителів без їх згоди, як власників.

Звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку у спосіб реєстраціїправа власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотекина підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, має наслідком відчуження предмету іпотеки на користь іпотекодержателя без згоди власника такого нерухомого майна.

Отже, визначальним при вирішення спору щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку протягом строку дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» є настання правового наслідку, що в даному конкретному випадку передбачає фактичний перехід до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, без згоди власника майна.

Зважаючи на наведене, висновок суду апеляційної інстанції про те, що Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті»

Натомість, суд першої інстанції правильно встановивши фактичні обставини справи та характер спірних правовідносин, дійшов обгрунтованого висновку, що за наслідками прийнятого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А. М. рішення про проведення державної реєстрації права власності на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект» за відповідним застереженням в іпотечному договорі, фактично відбулося примусове стягнення зазначеного майна без згоди власника, незважаючи на заборону, встановлену Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».