Економіка знань vs концепція сталого розвитку

У статті досліджується місце економіки знань в постіндустріальному суспільстві та доцільність переходу до сталого розвитку, як найперспективнішого вектора розвитку країни, визнаного Україною на законодавчому рівні. З цією метою визначено різницю між «зростанням», індустріального суспільства та «розвитком» постіндустріального, розкрито історію та сутність сучасних моделей постіндустріального суспільства – економіки послуг, економіки знань, інформаційного суспільства, концепції інформаційного робітника, концепції сталого розвитку. Визначено ознаки та головні проблеми нинішньої наукової моделі сталого розвитку та її взаємозв’язок з глобальним розвитком наукових систем. Обґрунтовано доцільність дотримання країнами світу концепції сталого розвитку в постіндустріальному суспільстві, а також першочергові структурні зміни, необхідні в економіці для переходу до сталого виробництва та споживання. Визначені можливості, передумови та обмеження сталого розвитку в Україні в умовах війни, а також з урахуванням наукової глобалізації у світі як переробленої міжнародною спільнотою науковців моделі сталого розвитку, що поєднує в собі ідеї економіки знань, концепції сталого розвитку та синергії зусиль науковців всього світу заради досягнення всіх цілей сталого розвитку.  

З розвитком технологій та вдосконаленням суспільного поділу праці економіка кожної країни поступово еволюціонувала від стадії аграрного суспільства до індустріального та постіндустріального або інформаційного. У другій половині XX століття вчені виокремили декілька соціально-економічних моделей постіндустріального суспільства, серед яких найбільшого поширення набули  шість (табл. 1), що не лише стали відображенням еволюції наукової думки та суспільства, а й загалом замінили всю індустріальну парадигму, визначили сенс та глобальний вектор розвитку людства. Проте залишається невирішеним питання, як наразі співвідносяться в Україні вказані концепції та які перспективи й пріоритети їх подальшого розвитку з урахуванням темпів і складності викликів, що постають перед людством та планетою. Адже офіційно визнані в Україні найперспективнішими концепція економіки знань та концепція сталого розвитку не можуть існувати у сучасному форматі та потребують подолання низки сформованих економічних факторів, що перешкоджають сталому розвитку та мобілізації наукових дій [1], потрібних для розв’язання найнагальніших проблем сталого розвитку у всьому світі.

Таблиця 1

Основні концепції сучасного розвитку економіки та суспільства

Складено автором за: [[3], с. 511].

Ще у ХІХ ст., за часів індустріального (техногенного) суспільства, яке супроводжувала промислова революція з механізацією праці, соціологи та філософи у своїй більшості вважали, що виникнення нових суспільних відносин та науково-технічний прогрес є результатами розвитку насамперед техніки й технологій та аж ніяк не соціальних умов. Соціальну сторону виробництва фундатори теорії індустріального суспільства (О. Конт, К. Сен-Симон, Г. Спенсер, Е. Дюркгейм та ін.) розглядали переважно через призму ефективності, раціональності, сталої системи цінностей, державної та промислової бюрократії. І хоча прихильники теорії індустріального суспільства тих часів і визнавали державну систему як таку, що забезпечує єдність громадянських прав та рівність можливостей, але все одно вважали техніку єдиним засобом розв’язання всіх людських проблем та досягнення соціальної гармонії. Згодом у середині XX століття поступово назріла необхідність усвідомити й соціальні наслідки індустріального виробництва, хай спочатку і з точки зору «ери масового споживання», як чергового етапу розвитку «зрілого» індустріального суспільства, визначеного У. Ростоу [[4], с. 8]. Адже технологічний детермінізм індустріального суспільства, зовсім не враховував духовну та культурну сторони людського життя, визнавав їх нікчемними, а людину вважав простим зовнішнім регулятором, гвинтиком науково-технічного та соціального прогресу, але аж ніяк не першопричиною соціального розвитку.

Одним з перших заявив про те, що промисловий процес більше не є головною детермінантою соціальних змін та зміни цінностей суспільства, соціолог З. Бжезинський [[5], с. 10], автор терміну «техногенне суспільство», визначеного ним як  перехідний етап до постіндустріального суспільства. Серед важливих пріоритетів на шляху соціального прогресу в індустріальному суспільстві Бжезинський назвав подолання традиційних бар’єрів на шляху до освіти. Адже освіта, точніше поглиблене навчання, на його думку, є не лише подоланням неписьменності та суто технічним навчанням, тож має бути доступною всім, у кого є базові таланти, правда, з суто прагматичною суспільною метою – виявити найбільш ефективні способи раціональної експлуатації соціального таланту.

Згодом для характеристики радикальних змін у структурі економіки провідних країн світу, коли домінуючу роль замість промислових індустріальних підприємств конвеєрного типу почали відігравати високотехнологічні, наукомісткі виробництва, причому насамперед послуг, науковці все частіше почали вживати термін «суспільство знань», підкреслюючи зростальну роль інформації, інновацій та знань у житті людей. Одним з перших відповідний суспільству знань термін «економіка знань» використав Ф. Махлуп, автор концепції інформаційного суспільства як економічного ресурсу, який трактував знання як товарний продукт. Виділивши економіку знань в окремий сектор економіки, Махлуп відніс до неї такі види діяльності як освіта, дослідження й розробки, засоби масової інформації, інформаційну техніку та інформаційні послуги, а також довів, що саме вони сприяють зростанню валового національного продукту, насамперед через підвищення продуктивності ресурсів внаслідок їх більш умілого й ефективного використання [[6], с. 362].

Серед інших засновників економіки знань вчені: Ф. Хайєк, Й. Шумпетер, Д. Белл, М. Портер і М. Кастеллза [[7], с. 27], дослідженням питань її розвитку займались також П. Дракер, К. Вііг, І. Нотаки, Г. Такеучи, Г. Бекер, Є. Брукінг, М. Блауг, Д. Мінцер та інші [3, с. 508], чиї роботи загалом довели, що знання, засновані на інтелектуальному та людському капіталі, – це головний ресурс інноваційної економіки та рушійна сила прогресу. Водночас промислове використання знань було визнано опосередкованим джерелом доданої вартості, а їх доступність – умовою зростання глобальної конкурентоспроможності держави та її збагачення не лише завдяки експлуатації землі та надр. Отже, в основі економіки знань кожної країни – не лише новий, більш технологічний, точніше інноваційний рівень господарювання, а й інтелектуальний і людський капітал, неможливий без якісної й безперервної освіти для всього населення країни. Пізніше економіку знань почали визначати як тип економічної системи, де саме виробництво знань стає джерелом економічного зростання. Зокрема Д. Белл та П. Дракер, які є фундаторами відповідно концепцій інформаційного суспільства та інформаційного робітника, доводили, що постіндустріальне суспільство створюється не на основі кооперації людей і машин для виробництва послуг, а на базі знань. До того ж, як стверджували вони, у інформаційному суспільстві відбувається зменшення зайнятості працівників у виробничому секторі та її суттєве збільшення у сфері послуг – до 80 % зайнятих у найрозвинутіших країнах [[8], с. 142].

В Україні економіку знань в 2007 р. офіційно було визнано державним пріоритетом та визначено як поняття, тотожне інноваційній економіці, суспільству знань, інформаційному суспільству і високотехнологічній цивілізації, та асоційоване з подальшою інтеграцією української освіти до європейського та світового освітніх просторів. З цією метою українські парламентарі прийняли Закон України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 рр.», першочерговою задачею якого назвали сприяння сталому розвитку країни (саме в цьому вбачаємо взаємозв’язок концепцій економіки знань та сталого розвитку в Україні), а способом її вирішення – якомога повнішу реалізацію кожною людиною свого потенціалу, у тому числі шляхом широкого використання сучасних інформаційно-комунікаційних технологій, створенні інформації та знань, користуванні та обміні ними, виробленні товарів та наданні послуг.

Наразі світове суспільство перебуває на шляху до моделі сталого розвитку. Вперше її концепцію опублікувала у 1972 р. у доповіді «Межі зростання» [9] група дослідників Массачусетського технологічного інституту (США) на чолі з Д. Медоузом, виконаної на замовлення Римського клубу – міжнародної суспільної організації, представленої політичними, фінансовими, культурними та науковими елітами різних країн. У побудованій Д. Медоузом моделі глобального розвитку цивілізації World 3 були використані методи системної динаміки Д. Форестера, точніше його попередньої моделі World 2, що пояснювали взаємодію населення, зростання виробництва та обмежень в екосистемах планети. Саме тоді було визначено принципову різницю між «зростанням», властивим індустріальному суспільству, та «розвитком», притаманним постіндустріальному (табл. 2).

Таблиця 2

Відмінності зростання та розвитку постіндустріального суспільства

Складено автором.

В 1980 р. економічну теорію сталого розвитку виклав Ґ. Дейлі, підкресливши, що безпосередньо Земля розвивається, не зростаючи, тому кожна її підсистема має також розвиватися без зростання, що і є по суті «сталим розвитком» [[10], с. 146]. Далі, протягом наступних десятиліть у світі пройшли чисельні конференції, були прийняті міжнародні угоди з довкілля, за якими визнавалося, що всі види людської діяльності мають бути підпорядковані насамперед можливостям збереження й відновлення екосистем, заради можливості існування майбутніх поколінь, а також вирівнювання рівня якості життя між країнами й досягнення соціальної справедливості. Адже ресурси планети є вичерпними, а деякі вже зараз вкрай обмежені. Саме тому виробляти, споживати та розвиватися людству слід так, щоб зберегти природу та водночас збалансувати соціальні, економічні та екологічні складові свого розвитку. І пріоритетом в цій площині має стати тривале, надійне та ґрунтовне міжнародне співробітництво у всіх сферах, зокрема, в освіті.

У 2015 р. ідеї сталого розвитку, як найперспективнішої ідеології XXI століття чи навіть третього тисячоліття, підтримали країни ООН, включно з Україною. Для цього Генеральною Асамблеєю ООН було ухвалено документ під назвою «Перетворення нашого світу: Порядок денний у сфері сталого розвитку до 2030 року» [[11]], який містить 17 глобальних першочергових цілей та 169 завдань, спрямованих на дії,  що допоможуть покінчити з бідністю, захистити планету, забезпечити мир і процвітання для всіх людей. За цим планом Україна разом з іншими 164 країнами зобов’язалася спрямувати та інтегрувати зусилля на забезпеченні економічного зростання, соціальної справедливості та раціонального природокористування, насамперед для збереження навколишнього середовища та в рамках боротьби зі змінами клімату. А оскільки успіхи в досягненні однієї цілі сталого розвитку впливають на успішність досягнення інших, процес сталого розвитку людства в цілому потребує від країн-виконавців партнерства.

Слід зазначити, що концепція сталого розвитку доповнює концепцію економіки знань та існує паралельно з нею. Глобальним підтвердженням даної тези є проголошення світом четвертої цілі сталого розвитку – забезпечення інклюзивної, справедливої та якісної освіти, що доступна всім людям та протягом усього життя [12], а також заохочення можливості отримувати таку освіту. В межах України вказаний взаємозв’язок економіки знань та сталого розвитку закріплено Стратегією сталого розвитку «Україна – 2020» [13], за якою реформа освіти належить до одного з 62 інших першочергових пріоритетів держави та має на меті гарантувати кожному громадянину доступ до високоякісної освіти. Отже, в стратегічній перспективі якісна освіта визнана в Україні однією з найвищих цінностей суспільства, рівно як і вектори її розвитку: якість, справедливість, доступність освіти для всіх та протягом усього життя, залучення та всебічне заохочення [14]. І саме такий розвиток знань, що є неодмінною умовою сталого розвитку суспільства, замінить звичайне зростання якості знань й освіченості людей, що є суто метою економіки знань та ознакою інформаційного суспільства.

І хоча Україна ще не звітувала перед ООН щодо трендів в українській освіті, а існуючі виклики в цій галузі залишалися неподоланими (у 2014 р. рівень охоплення населення початковою освітою становив 92 %, процент школярів, які отримали атестати – 94 %), грамотність населення у віці 15–24 років у 2012 р. досягла 100 %, а в 2021 р. країна посіла 36 місце в загальному рейтингу зі 165 країн ООН, що регламентували цілі сталого розвитку [[15], c. 10]. Наразі, в умовах війни в Україні майже неможливий своєчасний моніторинг індикаторів досягнення Цілей сталого розвитку (діє з 2021 р.), однак за даними ООН, 96 % бізнесів все ж таки орієнтуються на цілі сталого розвитку, оскільки за 2022 р. відповідний інтегральний індекс зріс з 3,27 до 3,50 балів з 5 максимально можливих [16]. Водночас слід зазначити вимушену зупинку українського суспільства на шляху до загальновизнаних світом цілей сталого розвитку – гідної праці, економічного зростання, відповідального споживання та виробництва, доступної та чистої енергії та інновацій в промисловості. На цей час надважливими в Україні є більш приземлені цілі – подолання бідності та голоду, досягнення миру та справедливості, зміцнення здоров’я та досягнення добробуту. Тож зрозуміло, що актуальними напрямами сталого розвитку для бізнесу поки залишаються підтримка медичних закладів, гуманітарна допомога, підтримка захисників України, співробітників та їх сімей.

Крім того Україні на шляху сталого розвитку належить розв’язати проблеми, виявлені в ході міжнародного дослідження якості освіти PISA-2022 [[17], с. 199], зокрема пов’язані із забезпеченням українських закладів освіти необхідними ресурсами (високотехнологічним обладнанням, інклюзивними приміщеннями, зонами відпочинку, онлайн-платформами для розвитку інтересів та здібностей школярів) та реалізацією суто цілей сталого розвитку – забезпеченням приміщень енергоефективними технологіями, зонами для роздільного збирання відходів. Значну підтримку сфери освіти і науки Україні в даному напрямку у 2023 р. надали більш ніж 50 міжнародних організацій та урядів в рамках 160 проєктів і програм із загальним обсягом фінансування близько 1,2 млрд євро. Серед пріоритетних проєктів за їх участю були: забезпечення комп’ютерною технікою, створення мережі цифрових освітніх центрів, друк підручників, швидка відбудова шкіл на деокупованих територіях, облаштування укриттів, закупівля шкільних автобусів.

Крім того існують й глобальні проблеми сталого розвитку, оскільки у світі все ще домінують цінності збагачення «незалежно від обставин» та елементарний державний чи корпоративний егоїзм, шантаж та деструктивний підхід, які продовжують знищувати екологію, виснажувати ресурси, руйнують суспільні групи. Все це змушує світову спільноту шукати консенсус ноосферного і сталого розвитку, який дозволятиме не відставати від темпів і складності викликів, з якими стикається планета. З цією метою Всесвітня комісія з наукових місій для сталого розвитку, створена у 2021 р. Міжнародною науковою радою (ISC), рекомендує фундаментально переробити нинішню наукову модель сталого розвитку. Для цього наукові спільноти ISC планують узгодити свої зусилля зі створення практичних знань, насамперед у п’яти сферах, що потребують негайних трансформаційних змін: їжа, вода, здоров’я та добробут, місто. І хоча освіта не увійшла до цих визнаних найпроблемнішими сферами життя людства  у наступному десятиріччі, саме знання, точніше наукові досліження, матимуть вирішальний вплив на успіх вказаних місій. Тож домінуючою у наступні роки стане концепція наукової глобалізації, синтезована з концепцій економіки знань та сталого розвитку. Наукові знання, дані та експертиза за таких умов будуть загальнодоступними, а наукова практика – інклюзивною та справедливою, в тому числі й щодо можливостей наукової освіти та розвитку її потенціалу.

Висновки. Поняття економіки знань з’явилось як частина економіки послуг та як продовження концепцій постіндустріального суспільства – інформаційного суспільства, інформаційного робітника, вебсуспільства. Поштовхом до цього став стрімкий розвиток технологій в постіндустріальному суспільстві, коли якісна інформація та знання стали головними чинниками суспільного розвитку, а в основі виробничих відносин між людьми опинився інтелектуальний і людський капітал, що потребував якісної й безперервної освіти для всього населення країни.

З виникненням чисельних проблем з екологією та забезпеченням енергетичними та іншими ресурсами, країни ООН, включно з Україною, прийняли стратегію сталого розвитку та визначили глобальні цілі розвитку на найближче десятиліття, що підтримуватимуть та сприятимуть відновленню екосистем планети заради майбутніх поколінь. З огляду на реформу освіти, що триває в рамках досягнення цілей сталого розвитку та водночас обумовлена інтеграцією української освіти до освітнього простору ЄС, можемо стверджувати, що концепція сталого розвитку в Україні поєднана з концепцією економіки знань, але з урахуванням сучасних економічних умов – екології, наявних ресурсів, соціальної сфери та ін. Таким чином Україною було зроблено ще один крок до моделі соціальної справедливості суспільства, яка витіснила всі інші світоглядні ідеології (включно з економічною ефективністю та виробничим прогресом), як фрагментарні, незбалансовані за соціальними, економічними та екологічними складовими, а тому не спроможні забезпечити збалансований розвиток суспільства.

В умовах війни в Україні сталий розвиток для бізнесу обмежений необхідністю вирішувати насамперед соціальні питання, такі як підтримка лікарень, гуманітарна допомога, фінансування захисників, підтримка співробітників компаній та їх сімей, а також відновлення зруйнованих та пошкоджених освітніх закладів. Тому фактично цілі сталого розвитку поки в Україні відповідають рівню країн, що розвиваються, а бізнес безпосередньо виконує гуманітарні та соціальні функції держави, навіть попри чисельні внутрішні бар’єри. В такій ситуації особливо важливо не лише залучати міжнародну спільноту до фінансування української освіти й науки, а й намагатися змінювати свідомість людей в освітній системі, насамперед сприяти засвоєнню ними системного мислення, що дозволяє розглядати світ як систему, єдине ціле, що складається з підсистем. В такому разі із закінченням війни в країні будуть наявні всі передумови для подальшого сталого розвитку суспільства, зокрема системний підхід у світосприйнятті у молоді, усвідомлення ідей сталого розвитку як особистісної й суспільної цінності.

Сучасна світова модель сталого розвитку потребує фундаментальної переробки, оскільки відстає від темпів появи та складності викликів, що постають перед планетою та людством. Дану задачу покликаний вирішити науковий глобалізм – синтез концепції сталого розвитку та економіки знань, запроваджений Міжнародною науковою радою ISC при ООН у вигляді чисельних міжнародних наукових програм, наукових конгресів та самітів тощо. Саме науковим знанням, інноваціям, науці та технологіям відведена ключова роль у вирішенні проблем сталого розвитку в локальному та глобальному масштабах. Тож надалі обидві концепції (сталого розвитку та економіки знань) мають співіснувати, а наукові знання – бути системними, міждисциплінарними та відповідати найнагальнішим потребам суспільства.

[1]. International Science Council. План дій 

[2]. Рак Н. Є. Економіка знань: сутність та фактори управління знаннями. Регіональна економіка. 2009. № 3. С. 224–232. 

[3]. Новікова Н. М., Боровік М. В., Козирєва О. В., Ольховська А. В. Економіка знань як парадигма сталого соціально-економічного розвитку економіки та суспільства. Financial and Credit Activity Problems of Theory and Practice. 2018, № 4 (27). С. 505–512. 

[4]. Штанько В. І., Бордюгова Т. Г. Інформаційне суспільство: соціально-філософські проблеми становлення: Навч. посібник. Харків: ХНУРЕ, 2012. 172 с. 

[5]. Zbigniew Brzezinski. Between Two Ages. America's Role in the Technetronic Era / The Viking press.  New York. 1970. 123 p. 

[6]. Machlup Fritz. The production and distribution of knowledge in the United States / Princeton University Press. Princeton. 1962. 416 p. 

[7]. Гузар У. Є. Економіка знань та її перспективи для України. Регіональна економіка, 2009, № 1. С. 27–35. 

[8]. Яковенко Л.І. Інноваційний характер економіки знань. ВІСНИК Полтавської державної аграрної академії, 2010, № 2. С. 141–145. 

[9]. Donella H. Meadows, Dennis L. Meadows, Jorgen Randers, William W. Behrens III. The Limits to Growth / Universe Books. New York. 1972. 211 p.  

[10]. Herman E. Daly. Beyond Growth: The Economics of Sustainable Development. 1996. 158 p. 

[11]. Transforming our world: the 2030 Agenda for Sustainable Development. United Nations Development Programme: вебсайт. 

[12]. Goals, 4 Education : Department of Economic and Social Affairs, Sustainable Development, United Nations. 

[13]. Про Стратегію сталого розвитку «Україна – 2020» : указ Президента України від 12.01.2015 № 5/2015. 

[14]. Національна доповідь «Цілі Сталого Розвитку: Україна» / кол. авт. : Н. Горшкова та ін. ; Міністерство економічного розвитку і торгівлі України. Київ, 2017. 176 с. 

[15]. Jeffrey D. Sachs, Christian Kroll, Guillaume Lafortune, Grayson Fuller, Finn Woelm : Sustainable Development Report. Cambridge University Press. New York. 518 p. 

[16]. Індекс сталого розвитку 2022. Європейська Бізнес Асоціація. 

[17].  Національний звіт за результатами міжнародного дослідження якості освіти PISA-2022 / кол. авт. : Г. Бичко (осн. автор), Т. Вакуленко, Т. Лісова, М. Мазорчук, В. Терещенко, С. Раков, В. Горох та ін. ; за ред. В. Терещенка та І. Клименко ; Український центр оцінювання якості освіти. Київ, 2023. 395 с.