Про конкурс до ВККСУ, "мертвих" правників, овець та скляну стелю
Я була учасницею конкурсу з добору члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (замість вибулого внаслідок гучного скандалу голови цього органу).
Подалися на конкурс 28 суддів, до співбесід допустили чотирьох.
У півфінал я вийшла. Далі – ні.
Тепер Вища рада правосуддя обиратиме між Оксаною Андрійчук (госпсуд Рівненщини) та Віталієм Крикливим (Вищий антикорсуд).
Як я «мерців» пробудила
Враженнями від конкурсу поділилася з читачами Фейсбуку. Запропонувала бажаючим, перейти за лінками і скласти особисту думку про перебіг співбесід із фаворитами: Андрійчук, Крикливий. І аутсайдерами: Гольник, Янюк.
Я висловила сумніви в об’єктивності застосовуваних Конкурсною комісією попередніх процедур. В обґрунтованості відбору фіналістів. Безперечності їхніх переваг особисто я не помітила – ані за критерієм доброчесності, ані професійної компетентності.
У провідних медіа й дописах авторитетних ГО, Фундація DEJURE, Автомайдан, до чеснот одного з переможців туру лунали вагомі закиди. Їх складно спростувати – за належної вимогливості. Та члени комісії не поставили претенденту всіх необхідних для з’ясування істини запитань.
Сприйняття рівня компетентності кандидата я підкріпила реакцією телеграм-каналу Спілка мертвих юристів.
Від «спілки» не загаявся відгук-шарж. На кшталт серії анекдотів про блондинку.
Тільки замість неї в опусі фігурує таке собі непорозуміння, яке на кожне запитання торочить невпопад: я – викривачка, у мене власні критерії доброчесності, я вправі називати суддів вівцями.
Автор пародії, відомий дружбою з очільником Конкурсної комісії, певно квапився знецінити як мою співбесіду, так і свій перший допис – з очевидно скептичним ставленням до фіналіста (бо якось невдобно вийшло?).
Поспішав настільки, що й автора картини, використаної для колажу, сплутав.
Я дуже хотіла (і готувалася до того), аби члени Конкурсної комісії з’ясовували моє розуміння сутності функціоналу ВККСУ та візію шляхів вдосконалення роботи цього органу.
Натомість змушена пояснювати зв’язок між викриттям корупційного злочину і постом «про овець» – визначальної моєї «провини» (гадаю, укладач недослівної нарізки помітив, яких аспектів стосувалася більшість реальних запитань, а не тих, що пролунали в його уяві?).
Колами персонального пекла
Значне число як «мертвих», так і цілковито живих юристів ігнорує обставини, в яких я перебувала. Чи споглядає на них у максимально абстрактній ретроспективі.
Застосування до викривача негативних заходів впливу (сухою мовою правничих термінів) означало невпинні (з початку 2015-го та до квітня 2020 року) збиткування наді мною з боку голови суду – особи «з низькими моральними, діловими та професійними якостями» (оцінка не моя, цитую рішення Ради суддів України № 44 від 07.09.2017).
У немилість Струкова я потрапила після відмови правильно розглянути справу за корупційним обвинуваченням мера Полтави Мамая. Інтереси останнього в суді представляв кум голови суду – колишній заступник начальника міліції міста, він забезпечив процесуальний та позапроцесуальний тиск на мене. Тоді інший, неформальний представник мера, запропонував примирення й виплату моральної компенсації (багатьма роками згодом посередника було засуджено). Домовленості планували досягнути в кабінеті та за особистої участі голови суду.
Коли моя роль у повідомленні про злочин і його документуванні стала відомою, репресії не забарилися.
Струков організував цілу систему шпигування.
Працівники апарату суду строчили доповідні й акти про відсутність на робочому місці – коли я як потерпіла цілком офіційно та з попередженням наявного керівництва відлучалася за викликом слідчого прокуратури чи для проведення експертиз.
Спершу те робилося для перешкоджання досудовому слідству й контролю за його перебігом, потім – як помста за непоступливість.
Про достовірність цидулок говорить хоча б оцей папір.
Про «законність» – ще й випадки, коли прогули мені оформлювали за відвідання судових засідань, на які я викликалася повістками. Чи за візити до Теруправління Державної судової адміністрації – її керманичів я закликала не потакати безчинствам голови суду.
Перешкоджав Струков й участі у навчальних і тренінгових програмах (періодичне підвищення кваліфікації обов’язкове для судді), у публічних заходах, спрямованих на зростання авторитету правосуддя, захист викривачів, промоцію важливих законодавчих змін.
«Прогули» я отримала навіть за виступ у засіданні Комітету з питань запобігання і протидії корупції Верховної Ради України, куди офіційно викликали й Струкова (голова суду зігнорував відповідні зобов’язальні приписи і мене норовив примусити до порушення закону).
Невикористані (дійшло до 81) дні відпочинку брати для поїздок не дозволяли. Спочатку Струков посеред зими виштовхав мене, без заяви на те, у дві відпустки поспіль. Його дії апеляційний та касаційний суди визнали незаконними. Далі він нехтував мої бажання вже в отриманні відпусток.
«Прогульницею» ставала, навіть одночасно знаходячись у тому самому місці з іншими нашими суддями. Скажімо, дорогою до Харківського регіонального відділення Національної школи суддів. Або ж мене відряджали впродовж одного робочого дня дістатись у Чернівці, повчитися на семінарі й втрапити до Полтави.
Документи на підтвердження поважності причин відсутності на робочому місці цинічно вимагали й у тих очевидних ситуаціях, коли отримати подібну довідку апріорі неможливо.
Наприклад, при відвіданні чоловіка у лікарні – наступного ранку після нанесення йому головою суду (!) тілесних ушкоджень (пізно ввечері Ігорові стало зле, госпіталізувала його швидка, згодом дізналися про підступність короткого тичка кулаком під серце, що спричиняє аритмію, удару з арсеналу ментів – Струков із них у судді вибився).
Так, «законник» удавався й до рукоприкладства. Якось мені дістався штурхан у спину – у вузькому темному коридорі, від «шефа», що йшов позаду. І не зміг стриматися.
А в процесі виштовхування з кабінету Струков боляче затиснув мою руку дверима (зайшла до нього, щоб повідомити про приїзд голови Ради суддів).
Частіше Струков зривався на мат. Міг у присутності працівників апарату суду вилаяти мене нецензурно. Чи запитати у моєї помічниці: «Де твоя п…да?»
Ставлення голови суду до мого вчинку формулювала фраза: «Ти сучара, а не потерпіла».
Специфічна лексика одіозного мантієносця стала відомою всій країні
Повноти абсурду додає те, що вимоги постійно перебувати в приміщенні суду стосувалися з усіх суддів лише мене. Із квітня 2015 року й до кінця 2018-го я не мала повноважень на здійснення правосуддя. Та Струков мотивував сваволю «виробничою необхідністю викликаною значним навантаженням на суддів».
Фальсифіковані прогули виливались у виплати суддівської винагороди пропорційно відпрацьованому часу (це є правовим нонсенсом). І в скарги – до ВРП, ВККСУ, Президента України, конкурсних комісій, інших органів. Із закликом якомога швидше обірвати мою суддівську кар’єру.
Значна частина скарг та звернень подавалися Струковим від імені колективу суддів.
Реалії тодішньої корумпованої Мамаєм Полтави варіантів не залишали: викинули б із професії, навіть десь у приміському селі прибиральницею на роботу не взяли.
Оскаржувати протиправні дії в судовому порядку було складно не тільки через корпоративну солідарність з лідером «октябрят» певної частини «колег». Але й внаслідок того, що значний обсяг документів, які стосувалися мене безпосередньо, від мене ж і приховували.
Навіть проєкт характеристики, яку Струков намагався затвердити зборами суддів (завадило цьому прибуття небайдужих та соціально активних полтавців – котрих суддівські «верхи» відмовилися визнати саме тими звичайними розсудливими людьми, на чию думку судді мусять орієнтуватися).
Доходило до того, що на мій запит стосовно «паперів», відправлених на канцелярію Президента, Струков письмово відповідав: ці документи створені «у одному примірнику».
Крім обвинувачень у хабарництві характеристика включала натяки на мою психічну неадекватність. Колажі під цей «діагноз» малював сайт «останній бастіон», за призначенням – зливний бачок.
Один із позовів до мене кума голови (про захист честі) супроводжувала вимога призначення експертизи – психіатричної – відповідачці (ще один нонсенс).
Адвокат позивача, сам екссуддя / голова Октябрського суду, допитувався в судовому засіданні, чи мала я травми голови.
За кілька днів потому такі травми мені намагалися завдати, а може й убити, молодики з кийками в руках. Обійшлася розсіченням м’яких тканин скроневої ділянки, кровотечою й гематомами. Ігора, він собою затуляв мене від ударів, мерзотники кілька разів валили долі, аби перебити ноги. А тоді мерщій кидались у мій бік.
На щастя, Ігор знов і знов знаходив сили піднятися. Тож удар, який міг стати для мене фатальним, прийшовся скісно.
Назавтра сайт суду надрукував «турботливу» заяву. Що нав’язувала потрібну кваліфікацію злочину. Акцентуючи: напад відбувся «у позаробочий час» – на суддю, «у якої закінчилися повноваження».
Відтак поліція розшукувала банальних хуліганів. Замовників та організаторів замаху знайти не намагалися.
Дарма, що до місця злочину (в центральній частині міста) виконавці дістались, уникнувши всі камери відеоспостереження. На заздалегідь викрадених велосипедах, які там і покинули. Відбитків пальців не залишивши.
Мамай, його представник і кум голови суду Ковжога та Струков, тло колажу – місце злочину
Місяцем пізніше журналіст-редактор-власник бачка опублікував мою повну домашню адресу, номер мобільного телефону, власноруч ним відзняті фотографії ґанку та дверей квартири, її вікон. А ще – відео заходів безпеки, які стосовно потерпілої здійснювала поліція (у значно меншому за нормативний обсязі).
У розпорядженні діяча опинились і документи стосовно мене з канцелярії мера та службова документація Октябрського суду. Папери – з незатертими персональними даними – теж були викладені у загальний доступ.
(Пост, де на позначення ницої особи слово «журналіст» взято в лапки, за висновком ВРП – другий «великий гріх» судді Гольник.)
Поліція та прокуратура не наважувалася розслідувати злочини за моїми заявами. Ба більше, слідство у провадженні від 2014 року, в якому «журналіст» фігурував як підозрюваний у спробі масштабного шахрайства, заблокували судді нашого суду (за що одній із них ВРП виносила попередження).
Натомість кум голови суду організовував проти мене кримінальні провадження (набралося не менше 12) та позови до мене й мого чоловіка (крім 3-х дифамаційних тяжб іще кілька спрямовувалися на позбавлення нас частини майна й штучне створення підстав для дальших кримінальних переслідувань). Дисциплінарні скарги Ковжоги йшли навздогін так само «небезпідставних» скарг на мене Струкова й Мамая.
Усі троє лжесвідчили на допитах у прокуратурі (у провадженні, ініційованому Мамаєм щодо мене) та в суді (за обвинуваченням мерського посередника).
Аби вигородити «шефа» неправдиві свідчення давали й деякі судді та працівники апарату.
Інколи кляузи спрацьовували. Так, у Верховній Раді, від якої на той час залежало відновлення повноважень суддів-п’ятирічок, мене спершу зачислили до сонму корупціонерів.
Хоча суд перебував під цілодобовою охороною та зачинявся на ніч, уранці на дверях свого кабінету я знаходила роздруківки з Фейсбуку кума Струкова. Примітивні брехливі тексти про моє «хабарництво» та інші «злодіяння» супроводжували не менш огидні карикатури.
Мою помічницю звільнили. Після відновлення повноважень збори визначили мені дискримінаційну спеціалізацію, не відому жодному іншому судді.
Аби певні справи не надійшли на розгляд судді Гольник, відбувалися втручання в авторозподіл. Інші маніпуляції мали збільшувати навантаження на мене.
Поки я того не зафіксувала та не заявила публічно, Струков забирав собі на «попереднє ознайомлення» клопотання слідчих органів у кримінальних провадженнях, де я виступала слідчим суддею. Чи можливо було за цих обставин забезпечити таємницю слідства?
На постійній основі й цілеспрямовано керівництво суду «моделювало» ситуації, які дозволили б висунути проти мене обвинувачення в порушеннях процесуальних строків, таємниці нарадчої кімнати тощо.
Безчинства не зупиняли ні втручання Уповноваженого з прав людини, ні депутатські звернення, ні позиція парламентського комітету, НАЗК, Ради суддів. Струков ненадовго причаювався, а тоді виміщав лють з іще дужчим озвірінням. Тим паче, що РСУ й НАЗК зі змінами керівництва чи політичних віянь не виявляли послідовності та наполегливості. А деякі впливові члени ВРП та ВККСУ опинялися фактично на боці свавільного керманича «октябрят».
Навіть його втеча у відставку (під тягарем істотних дисциплінарних скарг) не припинила дії попередніх порушень. Дотепер мені не повернуто кримінальної спеціалізації, не компенсовано забрану суддівську винагороду. Сторінка суду на офіційному порталі «Судова влада» досі містить дописи на мою дискредитацію, приклад тут.
«Вівці не винні», а я?
Посередині шляху болю й принижень зажевріла надія – на їх припинення. До Полтави таки добралася робоча група Ради суддів України! І встановила відсутність фактів недотримання мною трудової дисципліни! Та безпідставність усіх струковських претензій!
Нас садили за стіл – пити чай, ставили, щоправда на віддалі, для спільного з членами групи фото.
Але закон не дозволяє РСУ керувати діями голови окремо взятого суду. На усні ж, потім письмові, рекомендації з усунення порушень чинного законодавства Струков чхати хотів.
Змусити голову мали право тільки збори суддів. Вони ж укотре переобрали одіозного носія мантії своїм керманичом. Та вчергове вмили руки у моїй справі.
Протиставивши себе ще й вимогам єдиного статусу суддів.
Нехтуючи нормами законів «Про судоустрій і статус суддів», «Про запобігання корупції», трудового законодавства тощо, судді (!) потурали глуму несамовитого держиморди наді мною, елементарними принципами справедливості, людською мораллю.
Причина – не якісь вади мого характеру. Споглядаючи безжальну розправу, освячену роками безкарності, хтось боявся накликати гнів на себе. Ті ж, чиї практики «правосуддя» відповідали струковським стандартам, тільки зловтішалися.
Від’їзд робочої групи, відмова зборів зобов’язати Струкова повернутись у правове поле, його чітка заява про незмінність ставлення до мене породили пост розпачу. Хоч якось я прагнула докликатися до сумління й розуму колег.
Прочитайте пост. Скажіть, чи мала право жертва кликати на захист?
Дуже прикметно, що пародію на мою співбесіду запозичив для свого сайту «журналіст».
Нещодавно Спілка мертвих юристів деанонімізувала Окрему думку. Канал, провідна авторка якого піарила позицію офіційного керівництва Верховного Суду.
Натомість симпатик «покійників» уходить до фронди у складі тієї ж установи.
Ідейні незгоди не заважають конкуруючим тєлєгам давати мені збіжні оцінки. Й цементувати персональну скляну стелю – для викривача та судді, який зазнав безпрецедентного тиску і не зломився.
Різниця – у стилі й ступені.
Моралізуюча Окрема думка доводить мою «провину» до абсолюту: «Кейси суддів ОАСКу або судді Гольник … обидві історії негативно вплинули на судову владу». Як вам це неймовірне ототожнення?
Всі дисциплінарні стягнення, крім звільнення, мають строк погашення. Накладена на мене «єпитимія» діє без обмежень у часі.
Нагадаю, скільки разів мене за пост карано. Дисциплінарна палата (2018 рік) оголосила догану з позбавленням на 1 місяць доплат. Таке рішення підтримав повний склад ВРП. На підставі непогашеного стягнення ВККСУ не допустила до конкурсу в судді Вищого антикорупційного суду.
Згодом і стягнення (2019 рік), і недопуск (2020) скасувала Велика Палата Верховного Суду. І хоча в першу з постанов вписано, що ВРП вірно встановила порушення правил суддівської етики, водночас підкреслено: поведінка судді Гольник не мала наслідком підрив авторитету правосуддя.
У 2020-му й сама ВРП нарешті обнулила рішення Дисциплінарної палати. Отже, воно ніяк уже діяти не мало…
2022 рік. У конкурсі з обрання членів ВРП тезу про неетичність судді Гольник, що перекочувала в рішення Великої Палати, видобуває Етична рада. Результат – висновок про мою невідповідність критеріям професійної етики та доброчесності.
2024 рік – фактично те саме в конкурсі з обрання членів ВККСУ.
За відсутності дисциплінарного проступку, вказівки вищої судової інстанції, що я діяла в украй складних життєвих обставинах, контекст яких слід враховувати, і не зашкодила авторитету судової влади, мені вкотре дорікають: ти образила суддів.
Фактично «система» прирівнює написання посту до негідної звання судді поведінки, наслідки якої серйозні та жахливі настільки, що їм поступаються і «мутки» деяких колег із майном, судовими рішеннями чи деклараціями. І прояви політичної залежності. Й інші доволі істотні проступки. Включно з тими, де притягнення до дисциплінарної відповідальності застосоване цілком правомірно.
Виходить, спокутую я те, що винесла на загал безчинства, котрі коїлися в окремо взятому суді. Продемонструвала назовні доволі бридке єство «системи». Чим підірвала довіру до судової влади. Підірвала я – бо сказала. А не ті, хто чинив порушення.
Довідково: до Струкова, який, на думку громадянського суспільства, зганьбив авторитет правосуддя далі нікуди, судові «верхи» претензій не мали. Невдовзі після почесної відставки з виплатою вихідної допомоги у майже 1 млн грн Державна судова адміністрація України урочисто вручила йому нагрудний «Знак пошани». Приурочивши дійство до Дня Конституції.
Найзапопадливіша перед «шефом» працівниця без особливих проблем зробилася суддею. Працювати її направили в один із райцентрів області. Там вона й числиться. Хоча в якийсь дивний спосіб переведена до нас.
Із 15 «октябрят» наразі троє очікують вигнання з суддівських лав. Одна – за скоєння істотного дисциплінарного проступку. Двох, включно з заступницею Струкова, визнано невідповідними займаній посаді. Наступний за Струковим очільник суду теж поспішив звільнитися буквально за кілька днів до досягнення 65 років – граничного для суддівства віку. На ще одного суддю за рішенням Дисциплінарної палати ВРП відкрито справу, після чого збори обрали його новим головою.
Від практики – до теорії
Рішення Етичної ради стосовно мене було ударом під дих. «Позитивний відбір» Конкурсної комісії нагадує підніжку.
Вважала, що довіра суспільства – моя перевага. А відкритість, публічність, медійність, сталі зв’язки з громадськістю тільки сприятимуть відновленню авторитету судової влади. З’ясовується, в очах репрезентантів останньої те все – ґандж.
Мій приклад роками справляв (і нині справляє) охолоджуючий ефект на суддів, які сприймають критично і теж могли б викривати внутрішні негаразди. І тим сприяти очищенню суддівських лав. Наповненню їх ціннісно новими кадрами.
Переконалася вкотре: «система» пристосувалася до спроб її реформувати. У критичних для свого існування ситуаціях вона мімікрує, скидає «баласт», аби зберегти сутність.
«Система» навчилася імітувати зміни. Створювати підконтрольні їй фальшиві суспільні формування та медіа, що сіють недовіру до істинних агентів змін і реальних репрезентантів громадянського суспільства. Проводити соціологічні опитування – з результатом, зручним для замовника.
Хакнула «система» й принципи конкурсних процедур. До суперечливих результатів доборів членів вищих органів суддівського врядування призводить нерозуміння нашого контексту іноземними членами комісій. В яких половину складу заповнює Рада суддів України – своїми представниками. За цих обставин голос громадськості зазвичай лишається непочутим, недочутим чи, взагалі, спотвореним.
Слід розуміти, що судова система необхідності в новаціях не вбачає (окрім збільшення фінансування та створення нових судів).
У змінах конче зацікавлене суспільство. Отже, воно й має відігравати вирішальну роль у здійсненні реформ.
Упевнена, переважання в складі органів суддівського врядування і конкурсних комісій реальних представників громадянського суспільства забезпечило б притомні результати.
Питання тільки: чи готовий до того політикум? Якому дійсна незалежність суддівської влади навряд чи потрібна.
А кінець активізму, зорю якого провістили голова Конкурсної комісії та його друг із ТГ-каналом, прийде не скоро. Тим більше з деякими членами ВККСУ, які успішно здолали всі щаблі добору. Мені б за такі здобутки було соромно.
