Судовий збір з викривача корупції

3 серпня 2020 року я подавала позов до Вищої ради правосуддя.

Аби визнати, що «суд над суддями» фактично переслідував мене як викривача корупції – відкривши дисциплінарну справу проти мене за скаргами голови суду Струкова і притягнувши до відповідальності. Відмовившись застосовувати до оцінки ситуації, що склалася в Октябрському райсуді Полтави, вимоги ст. 53 Закону України «Про запобігання корупції».

Хоча на всіх етапах дисциплінарного провадження я вказувала, що «шеф» задіяв по максимуму доступні йому ресурси для помсти мені за повідомлення про корупційний злочин, до якого були причетні не лише міський керманич та голова суду, але й близькі до них обох особи.

Ба більше, ВРП мала покарати самого Струкова на підставі припису НАЗК від 6 вересня 2017 року, який інформував очільника ВРП про застосування головою суду до мене негативних заходів впливу. І зобов’язував відновити справедливість.

Я просила адміністративний суд визнати:

• низку рішень Вищої ради правосуддя та її дисциплінарного органу – негативними заходами впливу стосовно мене як викривача корупційного злочину;

• бездіяльність  вищого органу суддівського врядування, який кілька років поспіль відмовлявся стати на мій захист як судді та викривача, – протиправною;

• а також стягнути з відповідача завдану мені моральну шкоду. 

Проте спершу, ухвалою від 2 вересня 2020 року, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, а тоді й Велика Палата Верховного Суду, постановою від 11 лютого 2021 року, відмовилися розглядати позов, бо я нібито пропустила строки на звернення по судовий захист. 

Я вважала, що часом відліку строку на подання позову має стати рішення Вищої ради правосуддя від 6 лютого 2020 року про скасування накладеного на мене дисциплінарного стягнення – і пропонувала Раді  врахувати в своєму рішенні, як і в усіх попередніх, мій статус викривача (адже весь цей час тривав розгляд дисциплінарної справи, відкритої стосовно мене ще 18 квітня 2018 року). 

Цитата з апеляційної скарги:

«До завершення зазначених процедур я закономірно сподівалася, що ВРП згідно зі своїми дискреційними повноваженнями, зокрема передбаченими ст. 73 ЗУ «Про Вищу раду правосуддя», як незалежний конституційний орган державної влади та суддівського врядування застосує до спірних правовідносин вимоги ЗУ «Про запобігання корупції», що були порушені стосовно мене, а також розраховувала, що ВРП й сама прагне ухвалити законне і справедливе рішення, обґрунтоване всіма вимогами чинного законодавства». 

Та суди вирішили, що мені належало оскаржувати в порядку адміністративного судочинства рішення Дисциплінарної палати від 23 травня 2018 року про оголошення догани (хоча згідно з ч. 3 ст. 51 ЗУ «Про Вищу раду правосуддя» воно може оскаржуватися тільки до ВРП, а не до суду) та рішення ВРП від 2 серпня 2018 року про залишення в силі стягнення, накладеного Дисциплінарною палатою.

Так я рішення ВРП й оскаржувала – із зазначенням свого статусу викривача, припису НАЗК, конкретизуючи перелік негативних заходів впливу з боку голови суду. І не моя провина в тому, що постановою від 17 січня 2019 року в справі № 11-1010сап18 Велика Палата Верховного Суду відмовилася називати речі своїми іменами. 

Зокрема, у постанові сказано, що між головою суду та мною «існує тривалий конфлікт, у вирішенні якого задіяні не лише ці особи, але й Рада суддів України, ВРП та інші державні органи (НАЗК, НАБУ)».

І водночас: «Надання оцінки зазначеному конфлікту виходить за межі предмета розгляду у цьому дисциплінарному провадженні» (хоча підставою для відкриття провадження виступив і припис НАЗК).

Начебто поняття «викривач», «корупція», «негативні заходи впливу» є табуйованою лексикою для судової системи України, Велика Палата Верховного Суду абстрагувалася від суті подій. 

Проте, постановою від 17 червня 2020 року, згодом змушена була все ж урахувати мій статус викривача, коли задовольнила позов до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України і визнала, що та не мала права не допускати мене до участі в конкурсі з обрання суддів Вищого антикорупційного суду – прикрившись оголошеною мені доганою від ВРП. 

І хоча в розгляді останнього на сьогодні позову до ВРП мені відмовлено (на мою думку, з надуманих підстав), Великій Палаті Верховного Суду довелося зробити черговий крок на захист прав викривачів корупції. 

Подана мною позовна заява про захист прав і свобод викривача містила посилання на положення п. 9 ч. 2 ст. 53-3 Закону України «Про запобігання корупції», за якою викривач має право на відшкодування витрат у зв’язку із захистом своїх прав, витрат на адвоката у зв’язку із захистом прав особи як викривача, витрат на судовий збір.

Понесені мною судові витрати у справі № 9901/205/20 складалися зі сплати судового збору в розмірі 1681 грн 60 коп. при подачі позову та 2102 грн при подачі апеляційної скарги. 

Спершу стосовно розподілу судових витрат Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків:

«98. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

99. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється». 

Але оскаржувана мною ухвала Касаційного адміністративного суду питання судових витрат жодним чином не зачіпала. Тобто, фактично воно залишилося невирішеним і кінцевою інстанцією – Великою Палатою.

Довелося мені знову потурбувати найвищий судовий орган країни.

Я просила суд ухвалити додаткове рішення про розподіл судових витрат та відшкодування мені як викривачу з рахунку Державної казначейської служби України суму сплаченого судового збору – 3783 грн 60 коп. 

І ось тепер, ухвалою від 3 червня 2021 року Великої Палати Верховного Суду, закріплено норму Закону України «Про запобігання корупції» про те, що сплачений викривачем судовий збір підлягає поверненню позивачу в повному обсязі. Незалежно від результатів судового вирішення спору.

Водночас суд урегулював процедуру відшкодування витрат на судовий збір.

Не секрет, що для багатьох людей саме високі ставки судового збору стають на заваді у зверненні по захист порушених прав.

А як показує мій досвід, суд може навмисно нараховувати судовий збір в істотно збільшеному розмірі, аби відбити у викривача бажання продовжити боротьбу за свої права.

Раніше мені довелося описувати, як суддя Полтавського окружного адміністративного суду Євгеній Супрун чинив перешкоди реалізації мого позову про захист прав і свобод викривача до Октябрського районного суду м. Полтави та Територіального управління Державної судової адміністрації у Полтавській області. Зажадавши, аби я підтверджувала поважність причин пропуску строку звернення до суду по кожній із позовних вимог, кількість яких суддя штучно завищив, та, відповідно, збільшивши в рази суму судового збору.

У результаті таких його дій, неправомірність котрих установив апеляційний адмінсуд, позов у справі № 440/504/20 майже рік залишався на стадії вирішення питання про відкриття провадження.

* * *

Рішення Великої Палати Верховного Суду в моїй справі за позовом до ВРП створює важливий прецедент: навіть якщо судове рішення ухвалять не на користь викривача, додатково гривнею його не покарають.

Хоча логічнішим було б, аби законодавець узагалі звільнив викривачів корупції від сплати судового збору в справах за їхніми позовами про захист прав і свобод викривача.

Навіщо ж «депонувати» кошти в казначействі на час розгляду справи судом. Бюджету України подібна мізерія (у масштабах держави) не допоможе, а викривачу, який потерпає від переслідувань за свій мужній та суспільно корисний крок, це завдає зайвий клопіт і витрати (інколи непосильні).

Тим більше, що негативні заходи впливу можуть включати позбавлення чималої частини зарплатні, як у моєму випадку, переведення на нижчі посади чи, навіть, втрату роботи та засобів до існування.