Як зберегти культуру донатів?
Замість кави - донат, замість оплати - донат, замість подарунка - донат.
В Україні сьогодні донатить кожен, від цього залежить виживання нашої країни.
Культура донатів - це вимога часу. За час повномасштабного вторгнення відсоток людей, що роблять донати виріс з 56% у 2021 до 65% у 2022, а середній донат виріс у 9 разів (згідно з дослідженням фонду Загорій). Люди стали більш системно підходити до роботи з благодійними та громадськими організаціями, ресурсно долучатись до співпраці, через що виріс і індекс довіри до сектору НУО.
Але чи вдасться нам перетворити це у системну звичку після перемоги?
Розберімося, для спочатку, з поняттями.
Донат – це фінансова допомога для суспільної користі.
Існують нефінансові ресурси, які можуть бути корисні для суспільства: час, спільнота, експертиза, навички, довіра, контакти, приміщення, технології… Цих ресурсів чимало, і не обовʼязково бути багатою людиною, щоб щось віддавати на спільне благо.
Звичку віддавати, дарувати ресурси (фінансові та нефінансові) на спільну користь можна визначити як культуру дарування. В залежності від мети дарування, визначають такі поняття як філантропія, благодійність та меценатство.
Філантропія – це використання приватних ресурсів на суспільну користь з врахуванням довгострокових результатів, на попередження можливих проблем. Це також про системне дарування на рішення одної проблеми. Результати такого дарування можна побачити через певний час: пів року, рік, кілька років. Якщо брати сучасні реалії, то фінансування супутника, який купив Притула та Лачен – це про філантропію. Бо результати зʼявились тільки через певний час.
Благодійність – це використання приватних ресурсів на суспільну користь на закриття термінових потреб. Це коли ми мобілізуємось тут і зараз для допомоги постраждали та потребуючим. Для нас благодійність сьогодні найбільш розповсюджена – ми збираємо щодня гроші на дрони й інші речі для військових, ми мобілізувалися для допомоги херсонцям після підриву Каховської ГЕС.
Меценатство – це про використання приватних ресурсів на суспільні проєкти, що стосуються культури, науки, освіти. Це теж зазвичай про довготермінові результати: створення музеїв, закладів освіти, наукових інституцій. Але дуже часто саме ця частина дарування підпадає під критику окремих активістів, бо це дуже часто “не на часі”: як це хтось може створювати галерею зі своїм ім'ям, коли у світ досі існує голод? Проте це інший спосіб вирішення суспільно важливих питань, такі як освіта населення, збереження культурної спадщини, розвиток талантів тощо.
То чи треба нам буде продовжувати донатити, дарувати після перемоги?
Сьогодні велика кількість потреб у громадах закривається коштами міжнародного фінансування та ресурсами місцевих активістів: час, вміння управляти проєктами та працювати з міжнародними коштами, довіра громадськості, налагоджені звʼязки в громаді, ресурси громади та ін.
Але через 2-3 роки після закінчення війни й нашої перемоги, міжнародні організації та фонди в більшості покинуть Україну, бо їх місія – гуманітарне реагування під час надзвичайної ситуації, – закінчиться. Будуть звісно кошти міжнародної технічної допомоги та, сподіваємось, репарації на першочергову відбудову міст України.
Але, крім того, залишиться чимало інших викликів – соціалізація ветеранів, боротьба з безробіттям, захист прав людини, екологія, освіта. В нас будуть якісь міжнародні гранти, державні програми. Але міжнародна допомога зменшиться в рази. А потреби будуть все ще великі.
Тому ми маємо почати виховувати в собі звичку дарувати системно, на довгострокові проєкти. Розвивати культуру дарування та інфраструктуру для цього. Шукати методи сталості дарування наших ресурсів, такі як соціальні підприємства та ендавменти для спільнот та громад. В наступних статтях ми поговоримо як активістам створювати таку інфраструктуру, а дарувальникам - долучатись до неї, щоб вона найкраще закривала їх інтереси.
Добробут стоїть починається з розвитку. Давайте вже зараз розвивати себе та свої спільноти. Про те, як розвивати культуру дарування, я розкажу в наступній статті.
