Москва змогла залізти фінам у голови, або передвістя фінляндизації
Рівно 80 років тому – 16.X.1944 – Союзна контрольна комісія під проводом більшовика Андрєя Жданова наказала владі Суомі вилучити із бібліотек усі книги, які у Кремлі визнали антисовєцькими. Точна кількість примірників до тепер невідома, хоча дослідники оцінюють у 100 000. Посланці сталінського режиму особисто слідкували за тим, як уряд Маннергейма-Кастрена, а потім Маннергейма-Паасіківі дотримувався взятих на себе зобов'язань; британцям і американцям було байдуже.
Запроваджена жорстка цензура діяла за моделями давно встановленими у межах СCСР і здебільшого передбачала усунення від очей широкого загалу громадськости "політично некоректних" (затаврованих "профашистськими") книжок. У перш чергу фінляндські чиновники вилучили всі нацистські матеріали (лише 292 примірники "Mein Kampf" авторства Адольфа Гітлера), затим руки цензорів простягнулися до націоналістичної літератури, котра прославляла ідею Великої Фінляндії "від (Балтійського) моря до "(Білого) моря". Державна поліція безпеки, очолювана ідейними комуністами, як от Юрйо Лéйно й Óтто Брýсіін, створила у гельсінських підвалах Міністерства внутрішніх справ подобу московського закритого спецхрану, куди звозили конфісковані примірники.
Підземна колекція заборонених книг ретельно каталогізувалися та зберігалися, доступ мали виключно чиновники вищого рангу й парламентарі з урядової коаліції; ні опозиціонери, ні інші громадянам не були обізнані про існування фінляндського спецхрану. Міністерство юстиції надіслало запит у Видавничу асоціацію Суомі, вимагаючи погоджувати всі друки, у разі виявлення "лихого слова у бік любих совєцьких товаришів", накладався великий штраф і на пів року скасовувалася ліцензія. Встановлена така повоєнна система була попередником тривалого періоду суворої самоцензури, що проіснувала за президентської каденції Юго Кýсті Пáасіківі, Урго Кáлеви Кéкконена і Мáуно Кóйвісто.
У жовтні 1944 р. Державне бібліотечне управління на чолі з Гéлле Кáннілою розіслало своїм підлеглим циркуляр під №24 із вимогою вилучати книги потай у темну пору доби, щоби не викликати підозри й запитань у відвідувачів. Заборона також поширювалася на підручники, енциклопедії й мапи, тому майже всі напрацювання, присвячені географії, етнографії та культурі Карелії, Інґрії та фіно-угорським народам СССР (видані у Суомі до укладення Московської угоди) підлягали редакції або видаленню. Жданов зі своїми товаришами отримав від фінляндського уряду 15 780 735 примірників топографічних та інших мап, деякі були в одиничному варіанті, котрі до тепер зберігаються у підвалах московського спецхрану.
Невдовзі Союзна контрольна комісія облаштувала собі контори у 16 провінційних містах, найбільшими за кількістю знаходилися у прикордонних Торніо, Кемі, а також промисловому Тампере. Мешканці дуже скоро ближче познайомилися із зодягненими в одностроях агентами Луб'янки, котрі безперешкодно тинялися теренами Суомі найкращими транспортними засобами та вимагали для себе першокласні помешкання з обслугою. Відразу було видно позірних представників пролетаріяту із країни, де переміг чи то соціялізм, чи то комунізм.
Полегшувати спілкування чужинців із тубільцями взялися члени новоствореної спілки дружби двох країн "Suomi-Neuvostoliitto-Seura", деякі з яких давно були завербованими агентами спеціяльних каральних служб Кремля. Їх також залучали до спостереження за конфіскацією небажаної літератури та наповнення бібліотек фінськомовними книгами, виданих у СССР. Усе коїлося, знову ж таки, виключно після заходу сонця, щоби не збурити настрої допитливої громадськости.
Як підмітив сучасний професор з Університету Гельсинкі, доктор історичних наук Генрик Мейнандер, під ніж прокремлівської цензури потрапляли всі натяки на відомості про тоталітарну диктатуру, репресії, депортації, терор і звісно ж етнічні чистки у "країні рад". Зокрема, з академічного підручника для педагогів уже після видання у 1943 р. викреслили наступне речення: «Більшовики пообіцяли надати самоврядування Східній Карелії та культурну автономію для Інґрії, але так і не додержали слова, розпочавши переслідування споріднених нам народів». Москва пильно стежила й отримувала насолоду від самобичування фінляндців, які намагалися не втратити національні честь із гідністю.
Доволі знаково, що жорна цензури не обійшли увагою навіть книги пов'язані з Україною, головно наукові видання наших діяспорян як от Богдана Кентржинського. Його праці "Між учора і завтра" ("Zwischen Gestern und Morgen", 1942), "Боротьба України за волю" ("Ukrainan vapaustaistelu", 1942), "Правда про Україну" ("Sanningen om Ukraina", 1943), "Як ялівець, зростає наша свобода" ("Katajaisena kasvaa vapautemme", 1944) миттєво зникли з полиць невдовзі після укладання мирної угоди й більше не перевидавалися. Ознайомитися із ними можна, відвідавши Національний архів у столиці Суомі.
За свідченнями очевидця, експрезидента Ристо Рюті, який на вимогу переможців опинився на лаві підсудних за тісну співпрацю із Третім Райхом, de facto вищу владу здійснювала Союзна контрольна комісія під керівництвом совєцьких делегатів, тоді як de jure – місцева Державна рада з Едускунтою (однопалатним парламентом). Крайні ліві сили щойно здобули легальний статус і мали змогу помститися за кривди програної ними громадянської війни 1918 р. Тому шкільні та університетські підручники з історії підлягали докорінному перегляду відповідно до нової дійсности, де СССР (а до того царська Московія) уже не був ворогом Суомі.
В очікуванні нових видань учні зі студентами могли самовільно під наглядом викладачів правити книги, закриваючи антисовєцькі/антимосковські частини папером, склеюючи сторінки або розрізаючи їх (будьте певні, то був долі ефективний спосіб навчання, адже цим юним цензорам надовго запам'яталося саме те, що доводилося видаляти). Заборона на публікацію картографічних чи ілюстративних матеріалів, пов'язаних із землями Московії, а також її корінними фіно-угорськими народами діяла до 1989 р. включно, поки не було видано новий відповідний указ президента. Проте всі конфісковані книги по тепер зберігаються у гельсінському спецхрані, доступ до них уже не обмежений.
Сучасний фінськомовний публіцист із Гельсинкі пан Кристофер Пурсіайнен підтверджує наведені президентом Рюті відомості на основі безлічі архівних документів. Упродовж 1944-1947 рр. сталінський сатрап Жданов був "сірим кардиналом" (як нині в Україні Андрій Єрмак) влади Суомі, без санкції якого не відбувалася жодна зміна і крок. Чиновники із депутатами північноєвропейської країни стояли на колінах перед впливовим совєцьким генерал-полковником (як до того перед царським генерал-губернатором Ніколаєм Бобріковим) у найвищій будівлі столиці – елітному готелі "Tornio", побоюючись цілковитої окупації.
«Право і закон аж ніяк не захистять таких малих країн як наша, коли світ ділять між собою наддержави. Задля того, щоби нація вижила й відновила поступ, належить гнучко поводитися з імперією, котра панує на схід від кордону. І, щоби це вдалося, раджу особливо не прикипати до параграфів чи окремих пунктів нормативно-правових актів, тим паче міжнародного масштабу, але дбати про гнучкість власної зовнішньої політики та стійкість своєї національної культури», — сказав на початку 1950-х у розмові з одним американським чиновником президент Паасіківі, пояснюючи перебування Гельсинкі в орбіті Москві.
Насамкінець слід зауважити, що деякі бібліотекарі та працівники архівів із почуття справедливости й патріотизму забирали книги додому, рятуючи рідкісні примірники, а своєму начальству говорили про бажання "знищити антисовєцьку маячню". У цілому ж наслідки книжкової цензури були всеосяжними, накопичувальними та довготривалими, викликавши у фінів (особливо повоєнного покоління) почуття провини перед східним сусідом і меншовартість за співучасть у Другій світовій війні на боці Третього Райху (і то вимушено впродовж літа 1941 р. – літа 1944 р.). Супутником геополітичної фінляндизації – добровільної втрати державної суб'єктности на світовій арені, – стала фінляндизація ментальна з усеосяжною толерацією всього совєцького/московського, що відчувається у Суомі досі.
Фінляндці змушені були завойовувати й зберігати довіру СССР, демонструючи Москві, що тримають своє слово, виконують усі зобов'язання у межах укладених мирних домовленостей. Збереження довіри до себе з боку Кремля вимагало від Гельсинкі чималих зусиль, принесення у жертву частини власної господарчої самостійности та певного обмеження прав на свободу слова. Подібних заходів інші тогочасні парламентські демократії Європи розглядали за серйозне порушення свого національного суверенітету з боку авторитарного сусіда (як робили нацисти щодо умовно незалежної Словаччини).
Якщо довоєнні роки були просочені на позір войовничою антикомуністичною пропагандою (спрямованої не лише проти Кремля), то повоєнні відкрили прокомуністичну браму. До країни рікою потекли совєцька література (перш за все газети й художні книги, в яких вихваляли червоноармійців, партійну номенклатуру і працьовитих героїв запілля, котрі мали стати прикладом для наслідування), музика та кіно. Тому за якихось 10-25 років фінляндська молодь суттєво полівішала, сприймаючи за належне свою підпорядкованість Москві при збереженні державности, що еволюціонувала у складних умовах Холодної війни.
Змальована вище доба – "роки напруги й небезпеки", – за влучним висловом президента Кекконена, була «ризикованою ходою канатом, у зв'язку із чим фінляндизацію слід розглядати виключно продуктом для внутрішнього вжитку Суомі, як гірка пігулка від хвороби, не призначену для експорту». Важливо пам'ятати, що жодна країна, навіть перебуваючи під загрозою зникнення, не може дозволити собі домішувати емоції (сентимент або ресентимент, симпатію чи антипатію) до своїх політичних рішень. Тому щоразу, коли хтось натякатиме чи пропонуватиму Україні запровадити у себе заходи фінляндизації, сміливо тицяйте нахабника у слова 4-разового президента Суомі.
