Чому водень потребує політики, а не лише технологічного прориву?
Серед усіх сучасних технологій, що претендують на статус фундаменту майбутньої енергетики, лужний електроліз вирізняється не сенсаційністю, а сталістю та передбачуваністю. Це не прорив з лабораторії майбутнього, а технологія перевірена часом, яка здатна працювати вже сьогодні стабільно, ефективно та без шкідливих викидів. І в цьому її сила. Поки інші концепції змагаються за гранти та субсидії, лужний електроліз пропонує перевірену інженерну реальність. Але реальність, яка потребує одного - політичної волі, щоб перетворитися з промислової технології на стратегічну основу зеленої економіки.
Лужний електроліз - це не винахід вчорашнього дня. Він відомий ще з XIX століття, але саме сьогодні набуває нового змісту. У світі, що позбувається залежності від вуглеводнів, ця технологія стала твердим ґрунтом під ногами тих, хто справді прагне енергетичної трансформації. Не гасел, а інфраструктури, не візій, а установок, що працюють по десятки тисяч годин без зупинок і без викидів. Вартість нижча, ефективність перевірена, модульність дозволяє масштабування. Здавалося б, ідеальне рішення. Але...
Але вільний ринок не будує водневої економіки. Це не той випадок, коли технологія "сама себе продасть". У водневій галузі головним інвестором, фасилітатором і координатором має виступати держава, а не громадський сектор чи бізнес. Бо водень - це, в першу чергу, інфраструктура, яка відрізняється від існуючої енергетичної інфраструктури. А інфраструктура - це вже політичне рішення.
Саме держава може створити умови, за яких лужний електроліз отримає не лише увагу дослідників, а й кредитну довіру інвесторів. Субсидії, податкові пільги, державні замовлення, фінансова підтримка демонстраційних проєктів - усе це формує первинний імпульс, без якого технологія залишиться на рівні перспективної, але все ще маргінальної.
Політика в цьому контексті не є втручанням, а радше є відповідальною участю. І роль влади не в тому, щоб контролювати водневий сектор, а в тому, щоб зробити його існування можливим. Успішні приклади вже є у Європейському Союзі, де держави-члени змагаються не за те, хто знизить регулювання, а за те, хто запропонує кращі умови для водневих кластерів, хто надасть гранти для створення "водневих долин", хто швидше гармонізує законодавство під водневу інфраструктуру.
У цьому сенсі, лужний електроліз - лише перша ланка. Без стратегічної візії держави, без довгострокового бачення та ясної нормативної рамки, жодна з технологій водневої економіки не вирине на поверхню. І навпаки, маючи чітку державну політику, можна не лише підсилити цю конкретну технологію, а й створити новий ринок, нові виробництва, нову додану вартість всередині країни.
І тому водень може виступати певним тестом, якщо хочете, на державність. Це перевірка на здатність влади мислити не виборчим циклом, а поколіннями. Чи зможе держава не лише регулювати, а й творити? Чи зможе запропонувати не лише правила, а й бачення?
Лужний електроліз не є панацеєю. Але це реальна основа для зеленої енергетики. Якщо держава підтримає його зараз, він зможе стати тією опорою, з якої почнеться реальний водневий прорив. Якщо ж політика промовчить, скоріше за все технологія залишиться там, де вона зараз - у неприйнятих стратегіях, за які так ніхто і не наважився проголосувати.
Вчора водень був мрією, сьогодні - викликом, а завтра стане стратегічною необхідністю.
Бо енергетичне майбутнє - це не про техніку. Це про вибір. Політичний.